Піратське викрадення літака білоруською владою для того лишень, щоб заарештувати опозиційного блогера, змусило цілий цивілізований світ поставити білоруську тему в топ міжнародного порядку денного. Зрозуміло, що на Заході ніхто з тверезомислячих людей не схвалює дій режиму Лукашенка. Але от щодо ймовірних покарань є різні думки. Бо геополітична ситуація вибудовується доволі складна, і багато хто в Європейській Унії висловлює побоювання, що надто жорсткий тиск на Мінськ може призвести до остаточної втрати Білорусі для Заходу
Часто від колег-журналістів доводилося чути твердження: якби в Україні Євромайдан не переміг, то ми тут отримали б Білорусь. Чи справедлива ця теза? Вважаю, частково так, але з багатьма заувагами.
Головна відмінність української ситуації від білоруської полягала в тому, що в нас все ж усі три десятиліття з моменту здобуття незалежності (а навіть і раніше) існувала демократична опозиція. І не просто існувала, а активно діяла, впливала на владу, інфільтрувалася в неї, ставала сама владою. Тобто перманентно існувало конкурентне середовище в українському політикумі.
У Білорусі ж владі вдалося майже повністю викорінити опозицію. Уже 20 років там фактично не існує політичної конкуренції. Демократична проєвропейська опозиція цілковито змарґіналізувалася, втратила навіть мінімальний вплив на владу.
Українську опозицію можна критикувати, сварити, насміхатися з неї. Але вона існувала, діяла, мала реальні впливи на процеси в державі. Це і Рух з УРП, які в 90-х постійно сварилися-мирилися, але все-таки розвивали свої структури, здобували владу в певних регіонах, мали вплив на центральні владні органи.
Цікавим політичним феноменом була Народно-демократична партія, у якій націонал-демократи співпрацювали з кучмістами. Зрозуміло, що такий дивний симбіоз не міг довго існувати. На зламі тисячоліть партія безслідно зникла.
Потім під прапором Віктора Ющенка виникла «Наша Україна», а під прапором Юлії Тимошенко – БЮТ. Теж були тимчасові союзи між ними, сварки, дулі в кишенях.
Помаранчева революція 2004 року відкрила націонал-демократам шлях до влади, до заповнення державних інституцій своїми людьми, тобто вихід на якісно новий рівень політичної екзистенції. Але досить швидко, пересварившись, демократи ганебно втратили свої політичні дивіденди.
2013 року життя дало демократичній опозиції другий шанс у вигляді Євромайдану. Реалізація цього шансу виявилася не такою простою справою, як дев’ятьма роками раніше.
Пам’ятаєте, як у грудні 2013 року Верховна Рада України під тиском майданівців голосувала щодо вотуму недовіри уряду Миколи Азарова. Питання було вирішено негативно, голосів забракло. Відтак стало зрозумілим, що «Помаранчевої революції 2.0» не станеться. Танцями на майдані перемогу вже здобути на вдасться. Мирними методами владу не змінити. Тут або здаватися, або йти на жорсткий спротив, який не минеться без людських жертв. Трагедія «Небесної сотні» була закладена саме тоді, але без неї перемоги не вдалося б здобути.
Після сфальшованих президентських виборів у Білорусі в серпні 2020 року почались масові акції протесту. Українські розумники зразу ж поспішили давати братам-білорусам свої поради, як треба діяти: будувати барикади, вступати в жорсткі сутички зі силовиками, використовувати «коктейлі Молотова» тощо.
Коли ж білоруси, проігнорувавши ці поради, віддали перевагу мирним протестам, з вуст українських «експертів» залунали насмішки, мовляв, «слабаки», «нічого у вас не вийде». Наскільки ж треба було не розуміти різниці ситуацій в Україні та Білорусі, щоб таке заявляти?
Пригадаймо, як навесні 2015 року до річниці анексії Криму на російські екрани вийшла документальна стрічка під назвою «Крым. Путь на Родину». Стрічка дуже знакова передовсім завдяки коментарям російського президента Володимира Путіна, який наговорив відвертості «на кілька Гааг». Нам же в контексті теми статті варто звернути увагу на той епізод, де шеф Кремля пригадує свої телефонні розмови в лютому 2014 року з тодішнім українським президентом: «Він (Янукович. – ZAXID.NET) сказав: "Я не міг підписати наказ про застосування зброї. У мене рука не піднялася..." Чи можна його засуджувати за це? Я не знаю. Не вважаю себе вправі це робити».
Цікаво, чи не так? Цим самим російський президент майже відкрито зізнається, що саме він схиляв Януковича до застосування зброї на Майдані. Окрім того, Путін фактично схвалює вбивство мирних громадян. Після цього у цілком новому світлі сприймаються заяви СБУ про російських снайперів і про Владислава Суркова, який керував розстрілами демонстрантів і «беркутівців». Ці версії вже перестають видаватися такими фантастичними.
Отже Янукович, яким би бридким він для нас не був, таки страшенно боявся віддавати наказ про застосування зброї проти майданівців. Віддав він його врешті-решт чи ні, можливо, колись з’ясує слідство. Але вже саме його вагання є доволі показовим.
Цим Янукович суттєво відрізняється від білоруського диктатора Олександра Лукашенка, якому такі вагання не властиві. Він без жодних докорів сумління віддає накази на жорстке придушення протестів, підписує укази про застосування спецтехніки проти демонстрантів і про відсутність відповідальності силовиків за завдану шкоду протестувальникам. Зрештою, він відряджає винищувач захопити пасажирський літак, щоби лишень заарештувати незручного журналіста.
Чимраз більше західних експертів висловлюють думку, що до викрадення авіалайнера з опозиційним журналістом причетна Росія. Що саме в Кремлі було напрацьовано цей план і підсунуто Лукашенкові. Саме російські спецслужбовці виконали всю підготовчу роботу. А білоруському диктаторові залишилося тільки дати команду пілотові винищувача. Відтак він сам себе загнав у російську пастку. Адже дорога на Захід відтепер йому закрита. Залишаються тільки російські обійми. Аналогічна ситуація була б і з Януковичем, якби він зважився на кривавий розгін майданівців 2014 року, до якого, як було сказано, схиляв його Путін.
Чи стала б Україна після переможеного Євромайдану «Білоруссю 2.0»? Теоретично таке можливо. Бо Янукович, якби залишився на посаді, мусив би для власної безпеки жорстко зачищати опозиційне поле, як це робив свого часу Лукашенко. Тобто йому б волею-неволею довелося б «білорусизувати» Україну. Утім Янукович перелякався пролитої крові і втік зі свого Межигір’я до Ростова. Тому такі припущення залишаються суто гіпотетичними.
От про що можемо подискутувати практично, то це про операції спецслужб з використанням пасажирських авіалайнерів. Тепер уже стає більш ніж очевидним, що операція, метою якої був арешт російських найманців з ПВК «Вагнера», аж ніяк не була бездоганною в аспекті міжнародних правових норм, а отже ймовірного схвалення наших закордонних союзників. Зрозуміло, що терористи-найманці – це не опозиційний журналіст, що до них у світової спільноти навряд чи виникли б якісь сентименти. Але сам метод аж ніяк не викликав би захоплення. А Київ і так уже набрався світової ганьби після інсценізації вбивства російського журналіста Аркадія Бабченка, яка практично не дала жодного відчутного результату.
Тож Білорусь – це Білорусь, а Україна – це Україна. Не варто накладати апріорні конструкції однієї на іншу. Як казав Сіддхартха, у кожного свій шлях до Будди.