Білоруські протести і Майдан

Про конструювання української історичної пам’яті

20:00, 25 серпня 2020

Спроби українських «ломів» проаналізувати протести в Білорусі більше характеризують не ситуацію в сусідній країні, а самих «ломів». Зокрема, їхнє намагання постфактум «написати» власний варіант новітньої історії України. Вже з 2014 року ми бачили інструменталізацію і «привласнення» Революції гідності. Наприклад, свободівці, чий Махніцький, нагадаю, став генеральним прокурором і мав «додавити гідру». Для них Євромайдан без партійних прапорів був, за висловом Фаріон, «танцюльками». Вони вирішили використати на виборах тезу про «найбільше загиблих на Майдані – члени ВО Свобода». Коли ділили портфелі, виявилося, що різні партійні протеже зробили найбільший внесок у перемогу, тому повинні заповнити управлінський вакуум у системі влади (хоча на публіку мова йшла про демонтаж системи).

Але справжній фонтан версій «як все було насправді» спровокували нещодавні протести білорусів. Особливо, коли мова заходить про «очолити процес» і «вести перемовини». Так, у Білорусі нема системної опозиції, її знищено. В Україні вона була, дехто навіть фігурував в «амбарній книзі» регіоналів, багато хто тісно контактував з Клюєвим і Льовочкіним. Чи маємо ми право дорікати білорусам або заявляти, що без опозиції в них навряд чи вийде? Так, у нас є досвід появи «позасистемних» лідерів на зразок Парасюка. Але чи не є такий наш досвід наслідком роботи тієї самої «системної опозиції», яка вміло використовувала свої медійні та організаційні ресурси?

Іноді складається враження, якщо забагато читати «патріотичний фейсбук», що Євромайдан почався не з вимоги підписати Угоду про асоціацію з ЄС, а під знаменами Кличка-Яценюка-Тягнибока (і «примкнувшого до них» Порошенка) люди відразу вийшли на війну з Росією. Чи не пропонував Яценюк до того (під час президентських виборів) створити спільний економічний простір від Лісабона до Владивостока? Чи не був Порошенко активним парафіянином УПЦ Московського патріархату? Люди в Україні змінилися (або змінилася їхня риторика і політичне амплуа), звідки ж тоді такі прискіпливі вимоги до білорусів? Петро Олексійович не за один день став «цинічним Бандерою».

Можна ще згадати, хто писав заяви в міліцію на «провокаторів із ланцюгами» біля Адміністрації президента. Або про перемовини опозиційних лідерів з Януковичем і реакцію на це людей на Майдані. Про «вивезення снайперів» та інші речі, які є у вільному доступі. Якщо вже ні про яке об’єктивне розслідування не йдеться.

Повертаючись до теми – «ломів» можна зрозуміти: якщо працюєш на когось, треба його хвалити. Але ж можна і міру знати. Принаймні узгодити ключові моменти. Бо виходить, як з «колодою Ілліча»: несли всі, а всі просто не можуть поміститися.

Друга річ, що оголили теперішні дискусії, так само невесела. Ідеться про «цінності», якими так люблять оперувати українські політики. «Цінності» були, коли ми дорікали нашим західним союзникам, коли не забували цитувати вірш «Європа мовчала». А коли дійшло до прав і свобод за нашим північним кордоном, виявилося, що в нас теж є «геополітичні інтереси». Що диктатор Лукашенко цей самий кордон і «боронить». Раптом українські «ломи» стали такими далекоглядними і цинічними, що сам Макіавеллі порівняно з ними – дилетант і аматор.

Виявилося, що в Литві чи Польщі (які спромоглися на позицію) не так багато далекоглядних стратегів. Досі «ломи» пояснювали нам цей феномен тим, що в Литві і Польщі ще пам’ятають (на відміну від Західної Європи), або що в них спільні кордони. Мабуть, щось тут не те. Бо в Україні також мали б пам’ятати, і також спільні кордони, але ні. На жаль.

Останнім бастіоном переконаних в українській вищості є мова. Мовляв, протестують російською, пам’ятники не валять, «русскій мір» і жодних перспектив. А Лукашенко принаймні беріг суверенітет і тверді шиплячі. Патріот.

Мені хочеться вірити, що люди, здатні організувати страйки та масові протести в умовах відімкнення Інтернету, зможуть осилити і рідну мову. І до історії Великого князівства Литовського в них руки дійдуть. Але навіть тоді, коли буде підписуватися угода про вступ Білорусі до Європейського Союзу, наші «ломи» знайдуть в цій угоді добротну зраду. Наприклад, чому підприємства і цілі галузі купують іноземці на прозорих конкурсах, а не місцеві феодали. «Запитайте в нас, ми досвідчені».