Тут я бачила багато страждань, але й ніжні усміхи. Тут були й немічні, й незрячі, й безнадійно хворі, знівечені часом і ритмом. Тут знаходили чи шукали спокій, відраду ті, хто в містах женуться за престижем і грошима, ті, хто довкола бачать темні фарби й зафарбовують цим тоном всіх інших, ті, кому ніхто не усміхається і хто жадібний на усміх іншому. Тут всі були рівні, мовчазні, задумані, безпомічні у своїй мовчанці, але не самотні у молитві. У паломницькому центрі Ля Салет (Notre-Damede La Salette), що у французьких Альпах, я віддала свій серпень тиші.
Жили кінь і собака. Кінь так любив собаку, що віддавав їй найкращий овес, а собака так любила коня, що віддавала йому найкращі кістки. Вони так сильно любили один одного¸ що померли з голоду.
Бруно Ферреро
У …..1846… році 19 вересня у цьому місці Матір Божа об’явилася двом дітям – Мелані і Максиміну. Богородиця плакала від болю і страждань, від війн і людської люті. Вона благала дітей молитися за спасіння «пропащих душ»…
Тепер на місці об’явлення кожного дня після вечірньої меси паломники йдуть на хресну дорогу, тримаючи свічки і промовляючи кожен власну тиху молитву. У один з таких вечорів я побачила біля входу у храм старшу жінку, яка в одній руці тримала свічку, а іншою спиралася на палицю. Вона хотіла йти з усіма, але не могла. Ми пішли разом.
Нона (мене вразило, що в нас майже однакові імена) була італійкою, тому порозумітися нам було вкрай важко, адже вона не знала англійської, а я – італійської. Певний час ми йшли мовчки. Нона міцно трималася за мене, було видно, що ця хресна дорога вкрай важка для неї, але так само вкрай важлива. Жінка увесь час намагалася мені щось розповісти, та бачила мій нерозуміючий погляд і тільки усміхалася. Уся основна процесія вже пройшла, тільки де-не-де жевріли свічки, що вже розходилися, певно, по кімнатах. А ми були тільки на півшляху. Цікаво, що Нона обрала довшу хресну дорогу, хоча, зважаючи на свої хворі ноги, могла б піти і коротшою.
На одній з наших зупинок виявилося, що ми можемо ледь-ледь порозумітися за допомогою німецької мови. Нона просто таки розквітла і почала оповідати: виявляється, вона отак-от ледве пересувається вже 20 з лишнім років, раніше, поки мала здоров’я, їздила на заробітки у Швейцарію, а через хворобу змушена сидіти вдома. Єдина утіха – це паломницькі центри, де вона посилює віру в життя і в зцілення, де може познайомитися з іншими «такими ж», що підтримають її, де вона просто забуває про хворобу.Нона неодноразово була у Фатімі (Португалія), Ля Салет і Люрді (Франція).
Мене вражали запал і енергія цієї жінки, її щира і спокійна усмішка. І вся її статура, весь її сяючий настрій викликав не жаль і співчуття, як це зазвичай буває, коли бачиш страждаючу від недуги людину, навпаки – мені тоді стало соромно за свої «ненастрої», безпідставні відчаї тощо, які виникають, правду кажучи, завдяки ліні, чи не так? Тоді ж пригадався напис на львівській Каплиці Боїмів: «Перехожий, зупинись і подумай, чим страждання твої більше моїх» (це лише один з багатьох варіантів перекладу).
Коли ж Нона закінчила молитву і ми йшли у керунку її покоїв, нас перестріли троє людей, судячи з погаслих свічок у їхніх руках, можна було сказати, що вони щойно з процесії. Виявилося, що це «друзі» Нони. Вони сміялися і жартували, запевнили, що доведуть жінку до кімнати самі. На обличчі моєї героїні був легкий подив і знітення.
Як можна бути такою сильною, маючи друзів, які залишають тебе біля входу у храм?