Не треба бути великим експертом, щоб зрозуміти, що Путін живе минулим і в минулому. Він читає книжки про старих російських полководців, імператорів-самодержців, які на паркетних зустрічах розпоряджалися долею європейських народів. Захоплюється величчю кривавого диктатора Сталіна, з яким був змушений рахуватися увесь світ. Він готовий розв’язати криваву війну в будь-якій точці планети, здійснити анексію суверенних територій держав-сусідів, послати найманців в Африку або на Близький Схід, щоб там не згасла затяжна війна. Зрештою, він витрачає казкові суми на озброєння та здичавілий пропагандистський супровід свого походу проти демократичних і людських цінностей. На корумпування західних еліт. Застосовує найжорсткіші репресії проти залишків внутрішньої опозиції та прояви інакодумства. І все заради чого? Відповідь очевидна, щоб повернути біполярну систему. Де він на рівних з Америкою керуватиме світом.
Він ледве не увесь ресурс кидає навіть не на відродження російської імперії, а на те, щоб змусити увесь світ боятися і повернутися до біполярної моделі. Тому що він, по суті, нічого не обіцяє навіть своїм «імперцям». Тобто жодних змін у житті росіян не передбачається. Навіть навпаки, в країні зруйновані цілі галузі економіки, соціальна система тріщить по швах. Гроші за експорт енергоносіїв та природних ресурсів фактично розкрадаються. І нема тому ніякого просвітку. Як компенсацію своїм співгромадянам Путін пропонує великодержавний шовінізм. Переконання, що коли увесь світ боїться Росію, то він її поважає. Чим демонструє, що вже не в стані усвідомити, що людям властиво боятися навіженого, неадекватного й агресивного дурня. І що тут ні про яку повагу не йдеться.
До всього, Росія і Путін не здатні запропонувати світові жодної гідної людини моделі. Його мета – зламати, зіпсувати, пересварити, розділити світ, і все заради того, щоб потім взятися його налагоджувати на свій збочений лад. Саме тому президент Росії намагається силою змусити Західний світ зважати на його позицію, використовуючи для цього погрози й шантаж розпочати повномасштабну світову війну. І вже досягнув тієї межі, коли прямо вимагає в президента США Джо Байдена зустрітися і наново поділити світ.
Водночас армія пропагандистів та агентів впливу інформаційно супроводжують старечу маячню недодиктатора. Вони роздмухують штучний антагонізм між Європою й Америкою. Намагаються посіяти розбрат всередині Євросоюзу. Корумпувати європейських урядовців, щоб не було консенсусу в ухваленні колективних рішень ЄС. Сюди ж належить й інформаційне розпалювання конфліктів між країнами-членами ЄС. Фінансова й інформаційна підтримка різноманітних євроскептиків та праворадикалів.
Путіністи нещадно експлуатують історію, щоб надати Росії якесь ексклюзивне право вирішувати за всіх. Для цього використовують стравлювання народів-сусідів на ґрунті старих історичних конфліктів. Не гребують прикриватися пам’яттю жертв та інструменталізують Голокост. Забороняючи при цьому діяльність «Меморіалу» та проштовхуючи сталінське трактування подій Другої світової війни. Нав’язують світу зверхність у ставленні до малих держав. Прикладом слугує офіційне вживання в Росії слова «мікродержави» щодо балтійських, скандинавських та центральноєвропейських країн. За цим криється не тільки уявна великодержавна пиха, але й намагання забрати в малих держав право суб’єктності. Якщо раніше в російських ток-шоу можна було почути «Куріца нє птіца – Польша нє заграніца», то тепер це стало невід’ємною частиною російської зовнішньополітичної доктрини. Цікаво, що в російській «табелі про ранги» Швейцарія, Австрія, Бельгія, Нідерланди не є мікродержавами. А країни Балтії, Польща та Україна є такими. Такими, що, на думку Путіна, мають мовчати, коли «великі» вирішують їхню долю.
Небезпечним з боку Росії стало використання «китайської карти». Зрозуміло, що загравання з Китаєм має додати ваги Росії. Спробувати залякати світ цим дивним союзом. Хоча подібна тактика є вкрай небезпечною насамперед для самої Росії. Путін не хоче розуміти, що у разі переходу світу до біполярної моделі там не буде місця для Росії. Що вже тепер у протистоянні Заходу й Китаю Росії потрібно обирати свою нішу і перестати приміряти на себе роль того, хто диктує порядок денний.
Проаналізувавши все це, виникають запитання: якщо з Росією все так погано, то чому Західний світ носиться з Путіним як дурень з писаною торбою? Чому Путіну так довго вдавалося бути на плаву і попри все, що він натворив, залишатися рукоподатним? Відповіді на ці запитання криються не в Росії, а в поведінці, практиках та цінностях Західного світу.
Передусім ідеться про шалений бізнес. Відомо, що в диктаторських режимах найлегше отримувати надприбутки. Фірми, що постачають високотехнологічну продукцію, якщо оминають ембарго (часто через впливи на національні уряди), можуть легко озолотитися. Банки, які старанно приховують і відмивають награбоване диктаторськими режимами, є співучасниками великого злочину. Зрозуміло, що вони мусять берегти імідж надійності. А політиків у своїх країнах запевняти, що інформація про таємні вклади диктаторів та їхніх поплічників є стримувальним чинником. Що ті не попруть на повну, знаючи, що можуть втратити все, що накрали. Але війни вже палають на Близькому Сході і навіть в Європі, а година «Ч» для володарів цієї сакральної інформації чомусь так і не настала. Постає закономірне питання: а чи не є вони всі в долі?
Використання Росією постачання енергоресурсів у Європу як зброї й шантажу ледве не обернулося катастрофою для України і ЄС. Треба чесно визнати, що такому успіху Путін має завдячувати німецькому індустріальному лобі та уряду Німеччини. Які не втомлювалися повторювати, що «Північний потік-2» – винятково комерційний проєкт. Тепер, коли ціна газу штучно піднята до 2 тисяч за тисячу кубометрів, годі сумніватися, що Росія використовує постачання природного газу як політичну зброю. І де ж ті європейські регулятори, які, м’яко кажучи, проґавили таку грандіозну спецоперацію проти об’єднаної Європи? Поки Німеччина і Франція вовтузилися навколо лідерства в ЄС, росіяни досконало зіграли на цьому протиборстві.
Західні аналітики і стратеги свого часу легко купилися на ідею України як розмінної монети. Технологія «втома від України» дала Путіну непоганий результат. Треба, правда, визнати, що неабияку роль зіграла також олігархічна система в Україні. Яка блокувала реформи, розкрадала фінансову допомогу і всіляко противилася руху України в бік євроструктур. Олігархічна система з усіх сил намагалася представити, що вона і є та сама Україна. Перемога позасистемного Зеленського не могла не привести до війни з цією системою. Не поборовши яку, треба було забути про позитивні зміни в Україні. Україна так і залишилася б корумпованим анклавом, яким лякали б і росіян, і європейців. Європейців тим, що Україна проїдає їхній добробут, а росіян тим, що в разі українського сценарію до бідності в Росії додасться ще й війна. Тому російські медіа на піку газової кризи почали масовану кампанію для німців, що Німеччина дорогий газ постачає за безцінь Україні, а німецькі громадяни вимушені платити за таку «щедрість».
Перераховувати путінські технології проти цивілізованого світу можна довго. Можна обговорювати й аналізувати їхню ефективність або провальність. Але колективному Заходу пора засвоїти, що будь-які поступки Путіну ціною малих держав ведуть до катастрофи. І єдине, що може протиставити Путіну Західний світ – це свою консолідовану позицію. У жодному разі не можна йти на сепаратні переговори з Росією. Гарантією невідродження старої біполярної системи є транспарентність відносин і згуртування навколо усталених демократичних цінностей. Ефективність такої політики показали останні переговори Джо Байдена з Путіним у стилі «без вас про вас не говоримо». Коли інформування України про стан справ й узгодження позицій з ЄС стали обов’язковою нормою.
І наостанок. Європейським елітам варто зрозуміти, що Путін експлуатує їхні страхи перед великою гарячою війною. Але вона вже триває. Поки вони торгували, Путін уже привів її в їхній європейський дім. Тому європейським «сомнабулам» пора прокинутися і схаменутися.