Запит на нові обличчя в українській політиці, здається, ніколи не згасає. Щойно наближаються чергові або дочасні вибори, враз починають з’являтися проекти, які пропонують суспільству голосувати за «свіжу кров» чи якесь умовне «озиме покоління» – молодих, енергійних, успішних, професійних людей, не пов’язаних зі старою системою. Проте далеко не завжди вони здобувають бажану підтримку електорату, який, хоч і постійно прагне оновлення, переважно голосує за перевірені партії, бо від них хоч знаєш, чого чекати.
Утім вітчизняна політична система не є аж настільки зцементованою, щоб новачки не мали в ній жодних шансів. Зовсім ні. Адже протягом 2012–2014 рр. у Верховну Раду проходили УДАР, «Свобода» і «Самопоміч», стаючи своєрідними сенсаціями парламентських перегонів. Інше питання, що вони не завжди виправдовували пов’язані з ними сподівання виборців, які, розчарувавшись в одних політиках і проектах, починали шукати наступну альтернативу, зачаровуючись новими персоналіями, гаслами і трендами.
У вирі вибіркової боротьби
Одним із популярних трендів у постмайданній Україні стала деолігархізація та боротьба з корупцією. На цьому почали будувати капітал нові обличчя вітчизняної політки. Безумовно, найвідомішим із них став екс-президент Грузії Міхеїл Саакашвілі, якого Петро Порошенко навесні 2015 р. призначив головою Одеської облдержадміністрації. Яскравий, харизматичний, успішний політик зі світовою славою реформатора мав би надати Одещині новий імпульс розвитку. Для цього він отримав небачений карт-бланш від центральної влади, яка погодилася на його креатури в обласній поліції, прокуратурі й митниці.
На початку своєї роботи в ОДА Саакашвілі демонстрував фонтануючу активність: спілкувався на вулицях з одеситами, демократично їздив у маршрутках у віддалені райони області, зносив олігархічні огорожі до чорноморських пляжів. Людям це подобалося («нарешті хтось почав порядок наводити»). Часом складалося враження, що в місті всі проблеми вирішує губернатор, а мера ніби й немає. Новопризначений голова ОДА настільки повірив у власну популярність, що висунув на посаду міського голови свого радника Сашу Боровика, чи не єдиною заслугою котрого було те, що він – «кандидат від Саакашвілі». Але, спираючись винятково на це, перемогу здобути Саші не вдалося.
Масштаб постаті, амбіції й медійна активність грузинського екс-президента вказували на те, що в межах Одеси й Одещини Саакашвілі затісно. Він постійно брав участь у ток-шоу загальнонаціональних каналів, давав інтерв’ю, виступав на вітчизняних і закордонних форумах, зриваючи оплески аудиторії, особливо української, котра почала бачити в ньому нову надію. За формально неіснуючий «блок Саакашвілі» навесні 2016 р. готові були проголосувати 12% виборців. На тлі суспільного невдоволення урядом Арсенія Яценюка на сайті президента України була зареєстрована петиція про призначення Саакашвілі прем’єр-міністром. Його кандидатуру, кажуть оглядачі, справді розглядали у владних кабінетах.
Це був би ефектний крок президента – зробити ставку на Міхо, який би нарешті запустив давно обіцяні Порошенком рішучі та невідкладні реформи, але тоді й контролювати його Банковій було б набагато складніше. Та й політична арифметика не була на його боці: очільник Одещини не мав би достатньої підтримки фракцій коаліції, навіть у «БПП», а парламентська опора в нинішній моделі влади має велике значення.
Від ідеї прем’єрства Саакашвілі відмовилися, зате він чудово себе знайшов у ніші напівопозиційності. Де-факто перебуваючи у вертикалі виконавчої влади, голова Одеської ОДА розгорнув шалено активну кампанію проти свого безпосереднього шефа Яценюка. На цій хвилі Саакашвілі почав проводити антикорупційні форуми по Україні, створив і очолив громадський «Рух за очищення», який нещадно критикував «прем’єра-хабарника» та його політично-бізнесове оточення, добившись при цьому від Миколи Мартиненка складення депутатського мандату. Водночас він упритул не помічав зловживань діячів, наближених до Порошенка. Він міг довго і палко говорити про махінації Мартиненка, Авакова і якогось Хомутинніка, проте не був таким же безкомпромісним і послідовним щодо «смотрящих» у президентській фракції – Кононенка, Грановського і Березенка.
Рецидиви старих хвороб
Усеукраїнські гастролі «Руху за очищення», створення всередині «БПП» Антикорупційної платформи (такої собі внутрішньої опозиції), постійні консультації команди Саакашвілі з активістами неурядових організацій та позапарламентських партій – усе це свідчило про те, що на їх базі невдовзі може постати нова політична сила ліберального спрямування. Запит на неї справді існує, бо після Майдану практично не відбулося політичного оновлення й ідеологічного структурування. «УДАР», об’єднавшись із «Солідарністю», фактично розчинився у «БПП», від «Батьківщини» відбрунькувався «Народний фронт», ще раніше це зробили радикали Ляшка, а злочинна Партія регіонів убралася в шати «Опозиційного блоку».
Із нових сил у Верховну Раду VIII скликання потрапила хіба «Самопоміч», яка під час парламентської кампанії-2014 позиціонувала себе як прогресивну, потенційно ліберальну партію середнього класу, але яка також спирається на підтримку консервативного електорату на Галичині. Похід на вибори «Громадянської позиції» (спільно з «Демократичним Альянсом») і «Сили людей» не увінчалися успіхом, хоча вони всіляко намагалися довести свою інакшість і новизну. Окремі персоналії з громадського активу, проте, увійшли в парламент і навіть сформували там міжфракційне об’єднання «Єврооптимісти».
Невдовзі розмови про те, що на фундаменті «Руху за очищення» таки постане нова партія, підтвердив Саша Боровик. «Скоро у нас буде політична програма, по суті, передвиборча. Це буде правоцентристська, фіскально-консервативна і соціально-ліберальна програма. Ми хочемо побудувати демократичну, європейську партійну організацію, в якій лідери вибиралися б демократичним шляхом», – сказав він в інтерв’ю газеті «Сегодня».
Але його слова практично відразу взявся спростовувати Саакашвілі. Мовляв, жодних питань про створення партії він із Боровиком не обговорював і жодну партію зараз не планують формувати. Ключове слово тут – «зараз», бо сказані вони були у березні 2016 р., а вже наприкінці червня в інформаційних стрічках одне поперед одного почали з’являтися повідомлення про те, що в Україні створюється нова ліберальна партія – і не одна, а відразу дві, хоча й з того самого антикорупційного гнізда. Їхні назви поки що загалу невідомі.
Перша гуртується довкола Саакашвілі, Давида Сакварелідзе, Віталія Каська і Віктора Чумака. Друга – навколо бунтівних депутатів «БПП» Сергія Лещенка, Світлани Заліщук і Мустафи Найєма, які критикують своїх нечистоплотних колег, але з фракції не виходять і мандат не складають. Ще чого? Хай Кононенко та йому подібні складають. Приблизно так реагують на закиди єврооптимістичні антикорупціонери.
Порядок денний, який пропонують обидві сили, практично нічим не відрізняється: нещадна боротьба з корупцією, знищення олігархічно-клептократичної моделі держави, максимальна свобода в економіці, забезпечення і захист прав людини. Персональний склад партій також майже ідентичний: переважно молоді політики та громадські активісти, експерти, колишні журналісти і прокурори, яким через опір старої системи не вдалося довести до кінця гучні справи проти шахраюватих топ-посадовців. Звісно, обидва ліберальні проекти матимуть принципово новий світогляд, спиратимуться на малий і середній бізнес, їхнє фінансування буде прозорим та підзвітним (правда, за програмними дужками залишилося в широкому сенсі національне питання, яким в умовах державо- і націотворення не варто легковажити).
Загалом риторика надзвичайно приваблива для активної молоді, підприємців та креативного класу, котрі нарешті отримають змогу вибирати прийнятну для них політичну силу і не голосуватимуть за чергове «менше зло». Але навіщо тоді створювати дві тотожні ліберальні партії, та й робити це зверху, а не знизу? Невже це справді дасть потужний кумулятивний ефект, а не розпорошить і деморалізує ліберально-демократичний електорат?
Як влучно зауважив журналіст Валерій Калниш, «упевненість у власній унікальності зрештою призведе до того, що ні одна, ні інша партія не будуть успішні. Ну, це приблизно так, як Тимошенко і Кличко вирішили [на позачергових виборах Київського міського голови і депутатів Київради 2008 р.] завалити Черновецького, але в підсумку програли йому».
Мабуть, знову взяли гору персональні амбіції людей, які декларують свою кардинальну відмінність від «папєрєдніків», але на практиці повторюють їхні помилки. Схоже, хвороба політичного мікрогетьманства не оминула й нове покоління політиків. Колись вона вже поховала українську націонал-демократію. Буде шкода, коли така доля спіткає й демократію ліберальну.