Чи доводилося вам, дорогі друзі, коли-небудь стикатися з містикою? Торкатися великих таємниць, що одним кінцем йдуть у музику сфер? Ставати учасниками загадкових, не до кінця зрозумілих пригод? Спостерігати дива? У моєму житті це траплялося не раз, але найяскравішим, мабуть, був один епізод з ліцейського часу.
Я вчився в ліцеї при Донецькому університеті, це була, можливо, найкраща старша школа в місті. Вона була настільки ліберальною, що на парах фізкультури ми могли самі вибирати, чим зайнятися. Можна було плавати в басейні, або грати в настільний теніс, або займатися з гордовитим обличчям на турніках, або пробігти крос навколо спортмайданчика. Я вже й не згадаю всіх можливостей, але ми, звичайно, завжди вибирали футбол.
Я досить стримано ставлюся до футболу. Люблю дивитися чемпіонати світу і Європи, не більше того. Граю (грав), відповідно, так само. У команді я завжди був на позиції захисника, людини без здібностей, від якої в непрофесійній грі з її акцентуванням на талановитих самоуках – голкіперах, воротарях і майстрах пасу – мало що залежить. Відверто кажучи, я виконував декоративну функцію: біг, куди заманеться, плутався під ногами у гравців ворожої команди, зрідка влучав по м'ячу і в такі хвилини був щасливий. Одного разу я сильно запізнився на пару. Матч був у розпалі, підходив до другої своєї половини. Рахунок був жахливий – 14:3 (чи близько того). «Заходь за лузерів!» – крикнув Льович, коли побачив мене на краю поля. «Та пофіг, за кого він зайде!» – відповів за мене Рома, маючи на увазі, мабуть, ту саму мою декоративність, про яку я писав вище, а можливо, і загальну приреченість цієї гри.
Пам'ятаю їх усіх дуже добре, пам'ятаю наші ігри. Рома був справжнім самородком, підкручував, обводив, забивав із середини поля і п'ятою. Ми, звичайно, називали його «Роналдо», так він і сам себе називав. Клім царював – і мав на це право і харизму. Стас був собі на умі. Родіон, Антон і Дімон переморгувались і пирскали. Вітьок постійно хотів – або тільки постійно про це розповідав. Льошенька часто закладав пасма за вухо і бував неполіткоректно названим. Не знаю, як вони описали б мене, напевно, якось в радіусі слова «ботан», але сам я намагався виглядати помірно круто. Адже завжди важливо знати свою межу. Круто, так – але помірно.
Хай там що, я досі всіх їх люблю, і тоді я став на сторону тих, що програвали. Не минуло і двох хвилин, як м'яч зарядив мені прямо в обличчя. Це досить боляче і є підставою для того, щоб зупинити гру й отримати пару співчутливих поплескувань по плечу і одне «ти як, нормально?». Я був «нормально», гра поновилася, і в наступні пів години наша атака розкрила їхню оборону як консервну бляшанку і «накостиляла» один за одним 17 м'ячів. Матч ми виграли.
Хтось пожартував, що, мовляв, це тому, що Гриші (тобто мені) зарядили м'ячем по голові. Ми посміялися, а через кілька матчів мені знову зарядили – і ми знову виграли. Намічалася, однак, тенденція. Перед наступним матчем до мене підійшла делегація найкращих наших гравців і запропонувала поекспериментувати – спеціально зарядити м'ячем мені в голову і подивитися, що з цього вийде. Мені й самому було цікаво (надія на загублений у лабіринтах української поштової служби лист з Гоґвартсу (ну добре, з Дурмстрангу) ще жевріла десь на самому краю моєї свідомості). Я погодився. З максимальною акуратністю, наскільки це було можливо, мені пробили по голові перед початком гри. Ми виграли. І наступний матч – теж.
Як я вже говорив, я байдуже ставлюся до футболу. Я вважав за краще за першої-ліпшої можливості прогулювати фізкультурні пари. Ми з дівчатами сиділи в одному з кафе, що поблизу ліцею, обговорювали по-справжньому цікаві теми, порівнювали форму наших губ, наприклад, і тільки вроджена скромність не дозволяє мені розвинути спогад у цьому напрямку. Ще нічого не знаючи про наближення фемінного століття, я інстинктивно переймав жіночий ритм мови з приглушеними і зміщеними акцентами, жіночу плавність, гнучкість і лагідність. Я насолоджувався неймовірною красою молодих жінок, які мене оточували, я був наче п'яний, коли дивився на них, здавалося, що виворіт щік моїх стікає шампанським. І, звичайно, мені не дуже хотілося йти від них у поля, де в бруді, лайці й поті кувалася загальнокласна чоловіча слава. Але я відчував обов'язок перед моїми братами, відчував, що вони потребують мене. Ми виходили на поле хвилин за п'ять до початку матчу і, залежно від гуманності кожного конкретного капітана команди, мені або пробивали м'ячем по голові «з лєганца», або покладали м'яч на маківку на кшталт корони. Я завів собі спеціальну шапку для футбольних ігор.
Шкода, що старий Марк Блок не дожив до цих славних днів, у нього був би непоганий і, головне, достовірний матеріал для статті про генезис ритуалу! Тільки тоді я почав по-справжньому розуміти, що мали на увазі всі ті люди, які говорили мені: у тебе, Микита, золота голова.
Особливо мені запам’ятався один матч. Наш історико-філологічний клас грав тоді з біологами. Сонце стояло в зеніті. Ситуація була критична. Багатьом, майже всім, здавалося, що чари нашого ритуалу безповоротно розсіялися. Ворота біологів зберігали свій статус-кво, хай як звивався наш «Роналдо». Біологи ж забили. Нерви у всіх були на межі. Навіть я пробивав двічі. Наш тренер, ритуалоскептик, посміювався у вуса і поглядав на годинник. Ось воно, доросле життя, його блідий оскал, його затхлий подих. Сподіватися тільки на себе, зціпити зуби, не вірити. Краще не вірити, тоді буде не так боляче. Випуск був зовсім близько, а далі вже не буде таких парникових умов – найкращих вчителів, мультимедійних дощок, басейнів, паритетності, бібліотеки, квартири, мови, віри, гармонії, причетності. Не буде більше дива справжнього кохання, вже не вистачить для цього ні вогню, ні повітря. Бийся або помри. Бийся і помри.
За п'ять хвилин до кінця ми зрівняли рахунок. Протистояння загострилося. Ніхто вже не дивився на матірну лайку і брудну гру. Рома, Клім і Дімон пішли в атаку. Молоді титани, вони були божественні в цей момент. Рома спіткнувся, впав, самим краєчком кросівка зловив пас і скерував його у потрібному напрямку. Він обдер коліна та лікті, а ще пущений його ногою м'яч обдер фарбу на лінії, яка маркувала чужі ворота.
Рому (він забив обидва голи) підняли на руки і почали качати. Льовича (воротаря, який «витягав» просто неймовірні м'ячі) – підняли на руки і почали качати. Мене (я не забив у своєму житті жодного гола) підняли на руки і почали качати.
І якщо гарненько подумати, цьому ж немає пояснення, правда?