У Львові стартувала Школа молодіжного соціального підприємництва. Ми вирішили з’ясувати що це таке, та із чим довелося зіткнутись людям, що вже наважились ним зайнятись.
Школа молодіжного соціального підприємництва – це проект, який спільно реалізують львівський Інститут міста, краківський Інститут розвитку міст (знайомий львів’янам за проектом «Ревіталізація Підзамче») та львівське Startup Depot. Учні школи - 15 учасників, що мають ідеї нових проектів в галузі соціального підприємництва. Про популярність цієї теми свідчить те, що конкурс на участь в школі становив понад шість претендентів на одне місце.
Навчання триватиме упродовж двох тижнів. Далі – ще два тижні менторства, під час яких учасники школи спілкуватимуться із експертами у тих галузях, які вони обрали для своїх проектів. За підсумками роботи відбудеться презентація напрацьованих проектів. За словами організатора школи, менеджера проектів Інституту міста Наталії Винярчук, головна мета цього заходу – створення життєздатних проектів: «ми орієнтуємось не на кількість проектів, а на якість, на те, що ці проекти будуть реалізовані».
Після презентації журі школи обере три проекти-переможці. Їхні автори отримають невелику грошову премію – по шість тисяч гривень. А також право безкоштовно користуватись офісом у бізнес-інкубаторі Youth Entrepreneurship Incubator на вул. Весняній до кінця року та знижку у 50% на оренду приміщень упродовж всього наступного року. Саме успішна реалізація соціальних бізнес-ідей і є кінцевою метою школи, зазначила Наталія Винярчук: «Якщо за результатами цього проекту у Львові з’являться три нові соціальні підприємства – ми будемо дуже щасливі».
В Україні немає закону про соціальне підприємництво, відповідно, немає і юридичного визначення цього виду діяльності. Головний критерій, за яким бізнес можна назвати соціальним – це його мета, яка полягає не в отриманні прибутку, а в тому, щоби заробити грошей на вирішення соціальної проблеми. При цьому «соціальність» проблеми можна визначати і оцінювати по-різному.
Місце, де люди та речі отримують нове життя
Так склалося, що досвід успішного соціального підприємництва у Львові мають здебільшого люди, які працюють із бездомними. Одна з перших організацій – спільнота взаємодопомоги «Оселя», яка дає місце для життя 25 бездомним, утримує центр денного перебування для людей, які потребують допомоги, регулярно влаштовує безкоштовні обіди та веде низку інших соціальних програм. На усе це спільнота заробляє власними силами, займаючись здебільшого відновленням і продажем вживаних речей.
Керівник «Оселі» Олеся Саноцька розповідає, що зайнятися бізнесом довелось після того, як закінчився грант на створення і перший рік існування організації: «Ми рік функціонували, вчилися реставрувати меблі, бо мали грант на створення майстерні, в одній кімнаті була майстерня, в другій люди жили. Була така ідеальна ситуація, всі собі помаленьку працювали, хочуть – працюють, хочуть – ні. А потім грант закінчився. І треба було виживати».
Олеся Саноцька
Першим заробітком «Оселі» стали «халтурки» з реставрації меблів. Далі було велике замовлення на реставрацію бару, яке дозволило спільноті прожити близько трьох місяців. Згодом влаштували кількох людей двірниками у Винниках (саме там розташований притулок). Місто прибирала майже вся спільнота, а зарплати ішли у спільну касу, з якої кожен отримував невеликі гроші. Довелося переорієнтувати майстерню з реставрації дерев’яних меблів на відновлення м’яких – такий вид бізнесу виявився рентабельнішим. Поступово майстерня почала отримувати великі замовлення. Зараз її клієнтами є не лише прості мешканці, а й підприємства, зокрема великі готелі та ресторани.
Врешті «Оселя» розширила свою діяльність, відкривши у Винниках магазин вживаних речей. Щодня дві вантажівки забирають у львів’ян непотрібні їм меблі, одяг, посуд, книжки чи техніку. Члени спільноти сортують весь цей крам. Частина іде на продаж, частину віддають потребуючим. Речі, які вже зовсім не можна використати, віддають на утиль. Одна із засад роботи «Оселі» - не відмовлятися від жодної речі і використовувати кожну з якнайбільшою користю.
Будинок спільноти «Оселя»
Однак історію «Оселі» аж ніяк не можна назвати безхмарною. Спершу довелось долати упередження сусідів, які вимагали «виселити бомжів з нашої вулиці». Згодом виникли проблеми з контролюючими органами. Справа в тому, що в Україні неприбуткові громадські організації не мають права займатись підприємницькою діяльністю. Зараз крамниця спільноти працює за схемою добровільних пожертв. Юридично кожен клієнт не купує річ, а отримує її, сплативши певну «добровільну» пожертву. Олеся Саноцька визнає, що займаючись соціальним підприємництвом у країні, де така діяльність є поза правовим полем, її організація залишається вразливою: «У нас вже були перевірки, робили контрольні закупки, різне було. Вимагали хабар, мовляв «ми знаємо, чим ви насправді займаєтесь» ... Якщо ми потрапимо у немилість до влади, ми одразу закриємось. І неодноразово були такі випадки. Продовжувати діяльність виходить тільки завдяки тому, що нами не дуже хочуть займатися».
Крамниця вживаного одягу «Емаус-Оселя»
Зазвичай, соціальні підприємства обходять цей момент, оформлюючи свою діяльність на фізичну особу-підприємця. Частково таку схему використовують і в «Оселі». Проблема в тому, що спільнота належить до міжнародного руху «Емаус», який вимагає від учасників прозорої діяльності. Невідповідність між українським законодавством та засадами роботи «Емаусу» досі створює незручності. Наприклад, «Оселя» не може прийняти вживаний одяг з Європи для продажу як гуманітарну допомогу. Попри це, спільнота продовжує розвивати свою діяльність: 29 вересня у Винниках відкрили розширену благодійну крамницю у новому форматі.
Бізнес-пропозиція для бездомних
Окремий проект, пов’язаний з «Оселею», і добре відомий багатьом львів’янам – журнал «Просто Неба», соціально-культурне видання, спрямоване на допомогу безпритульним людям. Головний редактор журналу Мар’яна Соха пояснює його появу бажанням змінити ставлення суспільства до бездомних: «Ми почали робити меблі, бо треба було заробляти гроші, а журнал почали робити, бо була потреба інформувати. Про бездомність, про наші соціальні проекти. Крім того, люди зверталися до нас по роботу, а в нас вже не було вільних місць. А зараз ми можемо запропонувати роботу – продавати наш журнал».
Мар’яна Соха із розповсюджувачами журналу Володимиром Гіленком та Євгеном Костіним на Форумі видавців
Cхема роботи базується на принципах INSP – міжнародної мережі вуличних видань. Журнал поширюють безпритульні люди, і половина його вартості — це їхній заробіток. Перші десять журналів розповсюджувач отримує безкоштовно, щоб заробити мінімальний «стартовий капітал».
Крім того, що така схема дає можливість знайти зайняття, вона ще й покликана створити інший образ бездомного – як людини, що не жебракує, а займається суспільно корисною справою. Однак цей проект не виправдав оптимістичних очікувань. «Ми думали, що люди багато будуть заробляти на тому, але так вийшло, що заробляють небагато. Бо важко на вулиці продавати. Адже людина, продаючи цей журнал, тим самим заявляє, що вона бездомна. Крім того, людям, які звертаються по соціальне житло, важко дотримуватись робочого розпорядку, правил, тверезості», - розповідає Мар’яна Соха. Тим не менше проект існує вже сім років. Кожен наступний випуск видання друкують після того, як вдасться продати наклад попереднього.
Печиво як інструмент соціальної реабілітації
Ще одна громадська організація, яка створила успішне соціальне підприємство – «Народна допомога». Її основним проектом є центр перебування та реабілітації для жінок, що потрапили у складні життєві ситуації. У будинку на вулиці Старознесенській можуть одночасно перебувати 12 жінок.
За словами керівника організації Юрія Лопатинського, до ідеї самостійно заробляти організація прийшла після того, як закінчились грантові кошти: «Логіка була така: місто має перейняти фінансування цієї соціальної послуги. Цього ніхто не зробив. Як варіант треба було шукати можливостей фінансування, і було кілька варіантів, як це зробити. Перший – це прямий фандрайзинг, тобто банально ходити до підприємців Львівщини і просити в них грошей, і такий досвід в нас був. Але морально-етичні засади не дозволяли робити це постійно».
Юрій Лопатинський (праворуч) відкрив пекарню, щоб утримувати центр соціальної реабілітації
Відтак виникла ідея заснувати власне виробництво печива. Як розповідає Юрій Лопатинський, цьому сприяли кілька чинників: потреба працевлаштувати клієнтів центру; стереотип про те, що жінки люблять і вміють готувати; у той же ж час львівські кав’ярні почали подавати до гарячих напоїв компліменти. Першим клієнтом пекарні «Горіховий дім» стала кав’ярня «Хочу». Згодом вдалося домовитись із власником компанії Fast Food Systems Марком Зархіном. «Зазвичай бізнес, і ресторанний зокрема, звик до того, що до них приходять і просять. А ми прийшли до них з продуктами і сказали: купіть, це адекватний продукт. Ви можете ставити його собі в меню, а ми за зароблені гроші будемо проводити соціальну роботу», - розповідає пан Лопатинський.
Розвиваючи бізнес, «Горіховому дому» доводилось змінювати структуру. На певному етапі найняли професійного менеджера. Згодом сам Лопатинський здобув диплом MBA, отримавши повну стипендію у бізнес-школі УКУ.
Пекарня є не лише способом заробити гроші для утримання центру, а й інструментом соціальної реабілітації. «Робота несе певну гідність для людини. Коли людина прийшла з вулиці, коли вона втратила багато, то ніщо її так не дисциплінує, як робота і гроші, які вона за неї отримує. Зрозуміло, що є багато труднощів, але найкращий спосіб соціалізувати людину, – це дати їй роботу і трошки підтримати», - говорить Ярослав Лопатинський.
Зараз у планах «Горіхового дому» відкрити їдальню на базі АТ «Тротолла», з яким підприємство співпрацює вже кілька років. Цей проект, який мають намір реалізувати завдяки отриманню пільгового кредиту від інвестиційного фонду WNISEF, дозволить відкрити новий соціальний гуртожиток на 30-40 осіб, та створити для жінок чотири додаткові робочі місця.
Хоча соціальне підприємництво залишається для України екзотикою, учасники цього процесу відзначають: зараз воно привертає до себе чим далі, тим більше уваги. Звісно, не кожен намір вдасться успішно реалізувати. Та можна припустити, що за кілька місяців ми станемо свідками (і споживачами) нових соціальних бізнес-ініціатив.