Переймаючись руйнуванням чи, навпаки, відновленням церков та монастирів, ми здебільшого не думаємо про долю «живої» частини архітектурного ансамблю – дерев, кущів, квітів, які не лише прикрашають, пов’язують будівлю з пейзажем, а є конче важливими – без них храм не храм.
Подивіться на старі ікони із зображенням храмів – біля них обов’язково присутнє бодай одне дерево. І не для декору, бо на іконі кожна деталь має символічне значення. Можна сказати по-іншому: це наче фраза в божественному посланні. Дерево життя, дерево пізнання не лише тулиться до храму, а часом домінує над ним, проростаючи на пагорбі. Часом це конкретне дерево, часом просто ДЕРЕВО, що символізує на християнській іконі надію на воскресіння. Те саме стосується криниці, джерела, які іноді замінює фігура Богородиці посеред квіткової клумби, що так само символізує воду життя. На території всіх монастирів в Україні обов’язково розташована криниця, вона просто духовно необхідна, хоча при цьому задовольняє звичайні потреби у воді.
Сад при церкві чи монастирі – це уособлення раю. Місце відпочинку і медитації, місце, де діляться духовним досвідом. Античний сад Академія, де проходжувались Платон, Арістотель, навчаючи учнів тому, що самі знали – хто посмів би підняти на нього руку в Елладі? Не менш священними були й гаї кельтів, чия кров тече в жилах багатьох галичан. Дерево саме по собі дає нам чисте повітря й життя, і вбивати його - великий гріх, так само, як і калічити.
Так, колись у нас були особливі сади. А чи є вони досі, чи не замінили їх альпійські гірки і японські садочки? У кожній сучасній культурі зримо чи незримо присутня основа її тканини – традиція. Сакральні традиції архітектури чи іконопису особливо стійкі.
Наші часи «освячені» принципом: все, на чому можна заробити гроші, добре. Все, що заважає цьому, треба усунути. Все, з чого немає зиску, не варте уваги. З цього випливає ставлення до людини і до світу, який її оточує. Тому я не надто сподіваюсь, що моя стаття приверне увагу читачів, адже на світі є значно цікавіші теми, які роблять авторів популярнішими і багатшими. Наприклад, політика та літературні скандали, що стали останнім часом звичним явищем. Але зараз така пора, коли деревам загрожує небезпека – прибирання перед Великодніми святами або просто Весняне очищення. Дерева не лише садять, а й вирубують, закладають плитками зелені моріжки чи заливають бетоном землю, і обтинають гілля до самого стовбура. Тобто є можливість зробити і добре, і лихе, покаятись і згрішити. Гадаю, більших грішників, ніж деякі наші лісники, годі знайти в Україні. Недаремно вони стають такі багаті, торгуючи життям дерев, які насправді належать усім людям і Господу. І саме зараз лісові господарі могли б допомогти священикам і ченцям облаштувати сади довкола храмів, використати вміння та ресурси, що мають у своєму розпорядженні.
Монастирськими садами я зацікавилась ще кілька років тому, коли хотіла створити в романі сад при монастирі. Тоді я довго шукала по книгарнях книгу Вікторії Тарас «Монастирські сади Галичини», готова була віддати за неї всі гроші. І зараз ця книга стала мені в пригоді знову, коли я вирішила дослідити, що залишилось від колишніх монастирських та церковних садів у Львові. Адже в книзі є старовинні плани садів та їхні описи, що значно полегшує роботу. Тихого суботнього ранку я вийшла з маршрутки в центрі й пішла подивитись на дворик Бернардинського монастиря, де зараз будують ресторан. Там справді щось робили, і не можна було вгадати, чи це роботи з демонтажу, чи навпаки. Безперечно, у часи розквіту монастиря там був сад, який називають вертоградом, тобто замкнений мурами сад, де ченці могли медитувати, спілкуватись один з одним. Зараз там стоїть схожа на скіфську бабу Берегиня, яка абсолютно не пасує до шляхетних мурів, і росте кілька блакитних ялиць, які асоціюються з комуністичними райкомами та обкомами, нагадуючи про ті неприємні часи. Мені здавалося, що смак у реставраторів, чиї вікна виходять на цей необлаштований дворик, мав би бути кращим. Шкода, якщо прокладуть стежки з плитки, витопчуть траву і допізна лунатимуть пісні, що їх міська влада називає попсою. Що з того, що влада їх не любить, однак заборонити не може. Це – рівень культури ресторанних менеджерів та їхніх клієнтів. І такий самий рівень культури у тих, хто руйнує давні мури вертоградів й замість них ставить металеві огорожі, а фасади церков по селах прикрашає дзеркальцями.
У дворі монастиря студитів (монастир кармелітів) крізь шпарину металевих щитів на брамі видно купи дощок, цегли – йде реставрація. Там був сад, там міг би рости вже новий сад, бо добрий господар, щойно заклавши фундамент, квапиться посадити перші дерева.
Починаючи з 17 століття у Львові з’являються монастирі чернечих орденів, які активно займаються проповідництвом та благодійництвом. Вони не можуть дозволити собі розкоші створювати великі сади всередині міських мурів, однак священні сади з криницею, фонтаном, кількома деревами, стежками, обсадженими кущами й квітами існують біля кожного, найчастіше у внутрішньому дворику. А більші сади розташовуються за межами монастирів. Звіряючись зі старовинними планами міста, легко можна встановити їхнє розташування, хоча щільна забудова довкола монастирів та церков вже не залишає місця для фантазії. Певна річ, старовинні храми втратили своє первісне оточення, і вся сакральність і символіка перемістилась у нефи та вівтарі. Там продовжують зеленіти дерева і рости квіти, як у каплиці Боїмів, інтер’єр якої навіває спомини щонайменше про два сади – Гетсиманський і Райський.
Справжній архітектор розумівся раніше й на садово-парковому мистецтві, тож зазвичай планував і сад, як-от Павло Римлянин в монастирі Бенекдитинок (1616). Збереглась восьмигранна клумба на подвір’ї, посеред якої стоїть хрест. Одразу за монастирем на пагорбі розташувався монастирський старий сад, що належить тепер Галицькій гімназії. Старі яблуні доживають віку. На вершині пагорба могла бути каплиця, що символізувала джерело. Звідти відкривається чудовий краєвид на Катедру й вежу Корнякта. Складний рельєф змушував монастирських садівників розташовувати сади на схилах, там, де якнайдовше зупиняло свій ласкавий погляд сонечко й деревам було комфортно. Ми повинні розуміти, що ставлення до дерев колись було шанобливим, а знання про них глибші. Чисто практичні знання були перемішані з міфологічними. Монастирські садівники самі були ченцями й знали, які дерева заслуговують на більшу Божу милість, а які взагалі не можна садити на освяченій землі. Серед плодово-ягідних культур передусім були присутні яблуні й виноград. Вишневе дерево – вишня – означає «божественне дерево», з’являється вже у 12 ст. Колись клімат Львова, як ми знаємо, був м’якшим, і монастирські виноградники забезпечували себе густим червоним вином для церковних потреб. З декоративних дерев особливо часто висаджувалися липи, цвіт яких є медоносним, і вважалось, що ці дерева знімають прокляття. По всій Галичині липи оточували храми, цвинтарі, їх висаджували на алеях. Старі дерева, дуби і липи, що подекуди залишились, вказують на місця сакральних будівель, якщо від тих не залишилось вже й сліду. Невдовзі ці свідки минулого теж стануть на заваді місцевим комерсантам, яким потрібен шмат землі чи дармові дрова.
При львівських монастирях, залежно від панування того чи іншого стилю, існували сади середньовічно-візантійського ренесансного та барокового типу. Зразком ренесансного саду, поділеного на квадри, був у Львові сад при монастирі францисканців, що знаходився позаду вівтаря костелу святого Антонія.
Єзуїти мали сад при колегії, а також за мурами монастиря. Львів’яни добре пам’ятають первісну назву Єзуїтський сад, згодом – парк Костюшка, нині – парк Івана Франка. Сад плавно здіймався догори, досі зберігся бельведер, пряма алея, поділ на квадри ( за планом першої половини 19 ст.).Тепер – це найстаріший парк Львова, початки якого належать до 16 ст. При парку годилося б створити невеликий музей, обгородити його, зачиняти на ніч, прибрати звідти дитячий майданчик, або зробити його не таким пістрявим, взагалі, поводитись з ним, як з історичною пам’яткою і назавжди убезпечити себе від брутальних наскоків торговців пивом. Пам’ятаю, один час кнайпа розташувалась просто біля бельведеру. Місце це не є привабливим для туристів. До того ж два роки тому стихія знищила багато старих дерев. Для відновлення подібних пам’яток потрібно переймати досвід інших країн, а не робити так, аби було «красіво» на міщанський смак. Наприклад, діагностувати й лікувати дерева.
У Львові за всю його історію власні монастирі мали 26 чернечих спільнот східного і західного обряду. Вони були у Середмісті, вони оточували місто щільним кільцем, і при кожному був сад, як правило, два сади: один репрезентативний чи рекреаційний, за вівтарем, чи перед входом до храму, що утворював вісь – шлях до Бога, інші – фруктові сади, які символізували працю в ім’я Бога. Ці сади також були оточені мурами, захищені від мирських впливів. Одночасно вони були агрономічними та фармацевтичними лабораторіями, звідки поширювались знання, нові сорти, рецепти ліків.
Барокові сади у Львові виникають разом з бароковими спорудами. Вони відходять від природи й мають трохи штучний вигляд. Дерева й кущі регулярно підстригають, надаючи їм чітких геометричних форм, в основі планування – лінійна перспектива, довгі алеї, а також гроти, водограї, альтанки. Барокове садівництво змінює ландшафт, а не підлаштовується під нього. Утім, на галицьких теренах ми не зустрічаємо суворого дотримання канонів, чітких математичних пропорцій, що пояснюється і браком коштів, і сильним візантійським впливом. Особливістю барокових садових комплексів Святоонуфріївського монастиря та Святоюрського ансамблю є тераси, що досі збереглися. Сад Святоонуфріївського монастиря отців василіян, розташований на схилі Високого замку, над монастирем. І досі видно штучний насип справа, нагорі, у вигляді кургану. Раніше дерева розташовувалися на терасах в значно більшій кількості, нині їх залишилось дуже мало. Оскільки барокові сади потребували дуже складного догляду, в 19 ст. вони поступово перетворилися на пейзажні парки. У кожному разі сад при Святоонуфріївському монастирі зараз не справляє враження занедбаності, а вздовж стін монастиря висаджені туї, квіти.
При храмі Святого Юра було кілька садів, теж барокових: закритий сад при митрополичих палатах, сади на двох терасах і сад за муром монастиря. Був, очевидно, сад зліва біля брами у прямокутному дворику, але зараз він просто залитий асфальтом і там паркують свої авто священики. Сади на терасах з боку вул. Городоцької вкрай занедбані й похмурі, а під деревами немає трави. Доглянутий лише сад при митрополичих палатах, зачинений для сторонніх. А в саду, що за мурами, де за радянських часів стояли сумнозвісні вишки, що заглушували радіосигнали, пнеться до неба вежа Київстару, що теж не додає краси Святоюрській горі. А сам сад є символом сплюндрованого раю – дикі хащі, де купи сміття й екскрементів, і де ночують бомжі. Контраст із доглянутою територією Святого Юра – разючий. Хто опікується цією територію – очевидно, ніхто. Тим більше, існує можливість того, що в закинутому саду виросте колись готель чи ресторан, який затьмарить своєю незрівнянною красою Святу гору. А зараз це просто чорна діра Львова, одна з чорних дір, перепрошую, бо за фасадами площі Ринок ховаються убогі руїни з іржавими дахами й множаться як галюциногенні гриби готелі й ресторани.
Але повернемось до наших садів, яких уже немає, але які можна бодай частково відтворити там, де це можливо, звільнити землю від асфальту, бетону й будівельного сміття. Абат Жак Деліль, автор поеми «Сади» ще у 18 столітті писав, що існує два види чутливості. Перший - це співчуття до ближнього в його нещасті. Другий зустрічається значно рідше: чутливість до страждань рослин чи тварин, які є теж творінням Божим. Сам поет у передмові до поеми розповідає, що йому закидають, ніби людська вбогість і злидні більш важливі, ніж доля дерев. Як бачимо, відтоді нічого не змінилось: грошей нема для садів, для озеленення, але є на те, щоб перетворити сквери на автозаправки, а дитячі майданчики - на котловани для будинків. Усе, що приносить гроші, - священне. Тому й релігійність у нас показна, про людське око, і залежно від кількості грошей – самовпевненість зростає. Побудувати церкву на базарі чи каплицю за нечесно зароблені гроші – ще не означає отримати виправдання і прощення. Дорога до досконалості лежить через безкорисливість. Посадити дерево, врятувати дерево, пригріти бездомну істоту – це може і бідний, і багатий.
Мешкаючи та Сихові, я можу спостерігати драматичну історію створення саду довкола сучасної церкви Різдва Богородиці, яка стоїть між автозаправками і супермаркетами. Кілька років тому там висадили дерева, які наступного дня знищили торговці, вважаючи це своєю територією. Нещодавно висадили сакуру й калину – цілковитий відступ від традиції. Якби в нас був свій Павло Римлянин, він запропонував би принаймні посадити вишневий сад. Але тепер значно важливіше допомогти цим деревам вирости, а не просто увіткнути в землю.
…На фасаді найдавнішої церкви Святого Миколая над вхідними дверима – розпис в теплих золотистих тонах: нетлінний Райський сад. Вісім білих птахів сидять на виноградних лозах, приглядаються до ягід, дзьобають, дивляться в небо. Між лозами - чаша з вином, під нею - колоски жита. Вісім білих птахів – це людські душі, які прагнуть мудрості, оновлення і очищення. Священик храму отець Ярослав розповів, начебто цей розпис зроблено в 60-х роках минулого століття, а в 90-х головний архітектор міста хотів його знищити, мовляв, він не має мистецької цінності. Проте священикам вдалося його відстояти. Наскільки мені відомо, фасад розписував колись Петро Холодний, але в отця Ярослава власна версія. Він розповів, ніби один художник впросив настоятеля дозволити йому зробити цей розпис, і що сам він не пам’ятає імені художника.
На цій зворушливій історії, майже легенді я й завершую розповідь про свою мандрівку монастирськими садами Львова. Кожен із нас може так само пройти від монастиря до монастиря, від церкви до церкви, звертаючи увагу на дерева, що ростуть біля них, на квіти, що невдовзі зацвітуть. Бо то не просто дерева і квіти, а відблиск небесних садів, до яким нам далеко, дуже далеко.
Фото автора