«Блакитна троянда» Лесі Українки – се нова прем'єра цьогорічного 94-го театрального сезону, яка лірично-осінньою мелодією танго з вплетеними в неї барвами кохання увійшла до репертуару Львівського Національного академічного драматичного театру імені Марії Заньковецької.
«Блакитна троянда» – саме так досить незвично і, погодьтеся, вже зовсім не природно, а радше надумано та з насичено-фантастичним відтінком назвала Леся Українка свій перший драматичний твір, який вилився на папері у психологічну драму.
Справді, блакитна троянда – се має бути якась особлива, рідкісна, шляхетна цвітка, яку не зобачиш будь-де, адже се вам не червона, біла, рожева, вишнева чи, скажімо, пурпурово-малинова, або навіть жовта рожа, яка цвіте у квітнику, чи котру зібрану в букетах можна купити на базарі. І тому доречним для глядачів в сему драматичному творі є те, жи Орест (арт. А.Войтюк), романтична натура сеї п'єси, гейби устами самої письменниці, намагається розтлумачити Саночці (арт. М.Солук) символіку сеї дивної цвітки, яка в часи середньовіччя була емблемою рицарського кохання: побачити сю блакитну троянду, яка, за переказами середньовіччя, десь таки росла в «містичному лісі» міг лицар, котрий мав свою даму серця, свій ідеал кохання. Саме заради неї він добровільно йшов на лицарський турнір, проливав там свою кров, а в нагороду за се отримував від обраної ним дами серця лише скупу посмішку, бо її кохання, зрештою, як і сама блакитна троянда, було не більше, ніж кришталево-серпанкова примара, яка безслідно, як вуаль легкої насолоди зникала. Милевський (арт. М.Кормош), на одміну від Ореста, прагматик, а тому зовсім не вірить в романтику життя, тож блакитна троянда для нього – не більше як «продукт насилля над природою». Сей життєвий прагматизм приносить єму щастя. І се дійсно так! Таким невибагливим до життя людям легко дається щастя, воно саме усміхається їм.
Саме таке дволінійне міщанське кохання-примару намагалися показати глядачам актори театру М.Заньковецької: Н.Поліщук (Люба), А.Войтюк (Орест), М.Солук (Саночка) та М.Кормош (Сергій). Хоча... на початку вистави важко було зрозуміти, що ж насправді відбувається на сцені, як, зрештою, важко було вникнути у те, на чому ж все-таки режисер-постановник – народна артистка України Т. Литвиненко – хотіла сконцентрувати свою режисерську увагу: на розкритті психологічного стану Люби та Ореста, а чи може... радше на театральній рекламі пісенного репертуару сестер Тельнюк. Бо вже на початку п'єси одна із героїнь, гейби ведуча на концертній сцені, досить своєрідно презентує театральним глядачам одну із пісень, взяту з творчої палітри сестер Тельнюк: «Я не кохаю тебе!», слова Лесі Українки, музика Лесі Тельнюк». А далі, після танго, якому режисер виділила у постановці багато уваги, – надмірне поєднання театральної постановки з пластикою та театральне кривляння акторів, себто, так звана, їхня репетиція в театральному гуртку, – налаштовують глядацьку увагу на сприйняття комедії і вже аж ніяк не психологічної драми. На тлі сего незрозумілим стає звучання фонограми естрадної пісні: «Скрипка грає, серце крає, наше літо догорає...» Взагалі "щедре" наповнення п'єси розмаїтим пісенним репертуаром («Червона калино, чого в лузі гнешся?», «Не забудь, яка стрімка людської пам'яті ріка...» та иньшими піснями Л.Тельнюк) переносить глядача з театральної зали на вокально-естрадний концерт...
Друга дія п'єси нарешті хоче привернути увагу глядачів до самої психологічної канви драматичного твору. І се стає цілком зрозумілим, адже «Блакитна троянда» – перш за все психологічна драма настрою, в якій Л.Українка віддзеркалила не так зовнішні сторони людського життя, як наростання внутрішньо-психологічної трагедії у житті двох закоханих людей - Люби та Ореста, котрі, зрештою, як і Саночка та Сергій, шукають у житті своє щастя, однак кожна ся пара має своє розуміння сего людського щастя. Фабулу драматичного твору Л.Українка ускладнила божевіллям Люби, яке перейшло до неї спадково, від матері й, властиво, стає на перепоні до її щастя: «Щастя так мало в житті і його треба ловить!», - се її слова, але чи... спіймала вона його?
Надлишок на сцені неприродних людських емоцій, зокрема матері Ореста Марії Захарівної (арт. А.Марусяк) та тітоньки Люби – Олімпії Іванівни (арт. Х.Гриценко) додають виставі припорошеної фальші і ще більше ускладнюють психологічний настрій драми. Але в такій неприродно-напруженій акторській грі немає жодної потреби, позаяк божевілля Люби вже само по собі ускладнило канву драматичного твору.
Божевілля, фальш, глум, приниження людської гідності... чи потрібно се сьогоднішньому глядачеві, котрий прийшов до театру? Хоча... можливо, і не все так погано у виставі заньківчан, адже гарні панянки в довгих сукенках таки милують око глядачам, а музичний перелив танго в поєднанні з естрадними піснями додає виставі певного шарму.
«Мужчини в сірих пальтах із кишень виймають зорі...» - ся пісня Л.Тельнюк на слова Богдана-Ігоря Антонича звучить на сам кінець вистави... Невимушено, але саме по собі напрошується запитання: "Гарна пісня, але... до чого вона у сій виставі?"