Нещодавно в Івано-Франківську сталася невеличка культурна сенсація. У листопаді через поганий продаж квитків були скасовані концерти «Воплів Відоплясова», «Mad Heads» та Джамали. Деяким іншим українським виконавцям довелося виступати у напівпорожніх залах. Натомість гурт із Азербайджану «Каспийский груз» зірвав аншлаг. У найбільшому концертному залі Івано-Франківська не було де яблуку впасти – аж стільки виявилось охочих послухати блатний російськомовний реп.
«Ще раз переконався, що існує два (а то й більше) світи… І треба інколи зі свого світу виходити й заглядати в інший, який, як бачимо, набагато ширший», – прокоментував подію івано-франківський журналіст Тарас Зень. Справді, культурні вподобання пересічного українця не завжди відповідають уявленням патріотичної інтелігенції. Це, зокрема, стосується блатних пісень, до яких інтелігентна публіка має стійку відразу. Втім ніякої таємниці у цьому нема – причини популярності блатних пісень можна знайти у самому суспільстві.
Пісні про життя
Почнемо з того, що мистецтво призначене відображати навколишню дійсність. А реалії нашого аномійного суспільства – якраз такі, як співає «Каспийский груз» та безліч інших трубадурів блатного романтизму. Причому йдеться про структурні речі. Аномія – це невідповідність між загальноприйнятними цінностями та легальними шляхами їх досягнення. Добробут – пристойна річ, проте досягти його пристойними шляхами важко. Сумлінна праця не гарантує багатства, освіта не гарантує зайнятості.
Що робити? Конформісти пристосовуються, ідеалісти кличуть на барикади, а енергійні прагматики шукають обхідних шляхів. Блатняк – це музика отаких прагматиків, позаяк найбільш очевидна альтернатива – незаконна діяльність. У колективній пам’яті ще живі спогади про буремні 1990-ті, коли бандити робили запаморочливі кар’єри, а сьогодні чимало з них є поважними членами суспільства. Та й нині нелегальна діяльність приносить вигоди – спитайте у закарпатських контрабандистів, волинських бурштинових браконьєрів, донбаських «смотрящіх» за копанками або тих, хто тихцем валить карпатські ліси.
Криміналом просякнуте все суспільство зверху донизу – тільки злочини верхів прийнято називати корупцією. Не викликають довіри і правоохоронні органи, які в недалекому минулому виявили себе чи не гіршими відморозками, ніж вуличні грабіжники. Нова поліція штурмує серця та Інстаграм, але поки що все так, як співає дует «Каспийский груз»:
«А тут менты нарядились в наряд, бл*
Устроят беспредел и назовут порядком»
Тому сам факт порушення закону не викликає у більшості внутрішнього спротиву. За індексом сприйняття корупції Україна перебуває серед світових аутсайдерів на зразок Уганди – і навіть Революція гідності не допомогла.
Нікуди не поділись і «тюремні університети» – у 2013-му Україна посідала 11-те місце у світі за кількістю ув’язнених (300 засуджених на 100 тис. населення). А скільки наших співрогромадян вже має за плечима тюремний досвід? А скільки залучені до тієї чи іншої незаконної діяльності? Коротше кажучи, кримінальна субкультура не є для українців чимось абстрактним і далеким. Більше того, ми повсякчас стикаємось із неефективністю легальних способів досягнення успіху. Відтак блатна лірика – це справді пісні «про життя», дане в особистому досвіді не тільки мешканцям шахтарських селищ Донбасу, але і «чотким пацам» Прикарпаття.
Життя «по понятиям»
Звичайно, бандитизм зразка ранніх 1990-х пішов у небуття: рекетири стали рейдерами, хтось загинув, хтось легалізувався, хтось здобув депутатський мандат. Однак мистецтво не лише віддзеркалює дійсність, але й виконує щодо неї критичну функцію, подаючи альтернативні взірці. Не є винятком і блатняк. 1990-ті стали легендою, причому не однозначно негативною. Якщо послухати блатняк без упереджень, герої тих часів – сильні та рішучі люди, що кинули виклик «системі» та відмовились від обивательського животіння у страху і злиднях.
Кримінальна діяльність – це також спосіб індивідуального протесту проти суспільного ладу. Тому в суспільних низах настільки популярна постать розбійника: крадіж у багатих компенсує відчуття соціальної несправедливості. Крім того, герої блатних пісень – завжди люди «з понятіями», тобто своєрідним кодексом честі. «”Правильний” чи “реальний” пацан – це сукупність певних поведінкових норм та заборон, певний аналог джигіта або воїна, примітивізований кодекс лицарської честі», – пояснює російський соціолог Вадим Волков, який досліджував кримінальну субкультуру у 1990-х.
По суті, «понятія» – це система звичаєвого права, що апелює до традицій середовища, природного права та інтуїтивного відчуття справедливості. У радянські часи «понятія» формувалися як альтернатива радянським законам. Але і сьогодні існує суспільний запит на альтернативу корумпованому, нефункціональному офіційному судочинству. Одних вабить революційне правосуддя, інших – арбітраж «по понятиям».
Також блатні пісні – це яскравий взірець чоловічої, маскулінної лірики. Фізична сила, готовність ризикувати життям, відповідність слів та дій, групова солідарність – подібні речі не знецінилися й досі. У нормальному суспільстві подібні цінності культивують і практикують у межах легальних інститутів (армія, силові структури і т.д.). Але українське суспільство є кризовим, перехідним – не лише в культурному, але і в соціальному та економічному сенсі. Саме тому асоціальний за своїм змістом блатняк легко став елементом масової культури.
І з цим нічого не вдієш – забороняти концерти та цензурувати ефір марно. Запит на блатні пісні не зникне, допоки не зміниться суспільна свідомість. А вона, своєю чергою, визначається умовами буття. Тому варто зосередитись на реформах, а все інше – підтягнеться.