Два літні місяці, червень і липень, у Львові найбільш спекотні. З червня температура починає наростати і сягає свого апогею в середині липня. Зі зростанням температури повітря ще більше розпалюються дискусії навколо трагічного минулого. Цього року всім цим подіям виповнюється 80 років. Так, ідеться про початок Німецько-радянської війни, звірячі вбивства енкаведистами в’язнів тюрем, проголошення Акту відновлення української державності і масові єврейські погроми. Вісімдесят років – це досить великий проміжок часу, щоб у кожній сім’ї зберігся прямий емоційний зв’язок з тими подіями. Але для того й існує політична інструменталізація історії. Коли історичні події починають жити новим життям.
Круглі дати актуалізують окремі історичні теми й часто ділять людей на непримиренні партійно-політичні табори. В останні дні в українському медіапросторі з’явилося кілька публікацій, присвячених Львівському погрому. Попри те, що публікації фахові, вони викликали в надмірно політизованої публіки цілу хвилю образ, звинувачень та обурення. Але як можна обурюватися доконаними історичними фактами, спитаєтеся ви? Виявляється, можна. Правда, якщо намагатися дивитися на історію «українськими очима». Але чи можна так само подивитися польськими, єврейськими або російськими очима? І, головне, що з того вийде? Ось тут і полягає мить істини для очікувань від історії.
Оскільки сьогодні мова піде про реакцію української інтернет-спільноти на ґрунтовні дослідження західних вчених про масові вбивства радянськими спецслужбами в’язнів у третю декаду червня та жертв антиєврейського насильства в липні 1941 року, то варто окреслити кілька наявних підходів. Українська націоналістична концепція полягає на тому, що радянський режим був настільки нелюдським і спричинив стільки горя і страждань українцям, що, по суті, «дозволив» їм орієнтуватися на нацистську Німеччину. Снувати спільні плани. Використати потенціал Великонімеччини і, що не менш важливо – помститися своїм кривдникам. Підлаштовування ОУН до планів Третього Райху потягнуло за собою узгодження з ним окремих ідеологічних постулатів. Зокрема, що Радянський Союз був країною, де перемогли євреї-більшовики. Що євреї всі без винятку були носіями комуністичних ідей. Що євреї становили більшість штату радянських карально-репресивних органів. Відповідно – мали бути покарані або «усунуті».
У плани нацистської пропаганди така схема чудово вписувалася. Вони хотіли показати нелюдський оскал «жидокомуни» і представити екстермінаційну політику проти євреїв не як їхню власну, а як «відплату» з боку багатостраждальних українців. Для реалізації цього задуму запрацювала ціла пропагандистська машина. Злочини радянського режиму ретельно фільмувалися на кіно і фотоплівку. Виходили пропагандистські кіно-журнали на зразок Wochenschau і скрізь на першому плані в побитті і принижуванні євреїв видно жінок у білих хустинах, чоловіків у вишиванках та інше цивільне населення. А десь на другому плані видніються німецькі військові. Пропаганда намагалася спрямувати гнів цих людей на всіх без винятку євреїв. Переважно на тих місцевих «маленьких людей», які були поза політикою і владою. Так були призначені відповідальні за злочини радянського режиму. І обрані ті, хто мав помститися.
Попри те, що існують детальні історичні дослідження подій червня-липня 1941 року, які описують масові вбивства в’язнів у тюрмах Львова і кривавий погром, загалом у колективній пам’яті функціонує дуже укорочена опція. На нагадування про погром, інтернет-коментатори, а серед них і поважні вчені, починають атакувати авторів низкою відволікаючих питань. Нібито це може хоч якось виправдати подальше страшне насильство, приниження і вбивства євреїв. У таких баталіях не часто можна почути думку, що з вини двох тоталітарних ідеологій, комуністичної і нацистської, у Львові у звірячий спосіб за місяць вбили до 4 тис. в’язнів і від 5 до 7 тис. євреїв. Що це жертви тоталітарних ідеологічних режимів. Здебільшого йдеться про захист «своїх».
Як правило, такі коментатори вибирають якусь одну з ліній пояснення. Найприкріше в цій історії те, що до нацистського насильства вони тісно «підписують» всіх українців та Україну. І це наслідок того, що недавні творці української історичної політики робили все для того, щоб національною традицією українців стала діяльність ОУН і Акт 30 червня. Тому, обстоюючи нібито українську позицію, тепер усі мають захищати і виправдовувати не тільки провальні тактику і стратегію ОУН, але й німецьку нацистську політику. Пояснення, що українці воювали проти «двох тоталітаризмів», коли ідеологія самої ОУН була тоталітарною, коли ОУН(Б) вдалася до спроби проголосити українську державу на окупованій нацистами території, формувала місцеві адміністрації, міліцію, а потім допоміжну поліцію – не можуть бути сприйняті.
Доморощені фантазії заповнюють український інформаційний простір попри те, що такі європейські історики як Дітер Поль, Карел Беркгоф і особливо Кай Штруве достеменно дослідили цю тематику. А прихильники націоналістичної концепції всупереч дослідженням і здоровому глузду вимагають від українців і далі вірити в їхній примітивний конструкт і навіть його захищати. У гірших традиціях пропаганди вони намагаються висмикнути якийсь факт або подію і роздути навколо них антинаукову за своєю суттю дискусію. Підважують давно доведені факти. Чим насправді топчуться по пам’яті невинних жертв і ставлять Україну в один ряд із найбільшими злочинцями у Другій світовій війні.
У таких нібито захисників України доводиться бачити безліч блюзнірських пересмикувань та коментарів. Найпоширенішою є маніпуляція про те, що нікому не відомо, яким був національний склад погромників. Тут в хід ідуть різноманітні версії і припущення. Мовляв, Львів за національним складом не був на той час українським. Тому, якщо тут жили до 20% українців, то й в погромі, можливо, брала участь така ж кількість. Або, коли з підтекстом ставиться запитання, скільки поляків було серед погромників? І ще більш цинічно, а яку інструкцію ОУН прочитав хлопчик, який з палицею жене голу єврейку вулицями міста?
Як бачимо, усі намагання пояснити цей страшний злочин зводяться до того, що погром вчинило міське «шумовиння». Що, можливо, важливу роль в ньому відіграло озлоблене на радянську владу польське населення. Попри те, що участь поляків відкидати не можна, такий підхід є виразною маніпуляцією. Річ у тому, що в нацистського командування майже не було ілюзій у нелояльності окупованих поляків. Нацисти не запропонували полякам створити маріонетковий уряд, не ставили їх на керівні посади в цивільній адміністрації. Натомість провід ОУН проводив переговори з нацистами щодо української державності на відвойованих у Польщі та УРСР землях ще з 1930-х років. Окупаційний режим залучав українців до роботи в місцевих адміністраціях, дозволяв формування міліції ОУН, допоміжної поліції, сформував батальйони «Нахтіґаль» і «Ролянд» і навіть згодом Дивізію ваффен-СС «Галичина».
Зрештою, навіть неузгоджений Акт 30 червня був доказом сподівання «бандерівців» на те, що вдасться поставити німців перед доконаним фактом. Щоб далі з «побідоносним» Вермахтом та фюрером Адольфом Гітлером побудувати державу. Найімовірніше фашистського типу. Здається, те, що німці не визнали цього «державницького» акту, згодом порятувало українців від звинувачень у прямому колабораціонізмі.
Щодо того, за якими критеріями можна визначити національність погромників та німецьких помічників. У присутнього на той час у Львові стороннього спостерігача не могло скластися іншого враження ніж те, що українці були найбільше в полі зору нової влади. Плакати на честь Гітлера і Вермахту українською мовою. А поруч з ними такі ж гасла на честь Степана Бандери. Формування міліції ОУН на подвір’ї Собору святого Юра і пізніша участь її в етапуванні єврейських чоловіків до в’язниць. Жовто-сині опаски на рукавах. Українська лайка, що супроводжувала жорстоке побиття євреїв. Нацистський прапор зі свастикою в оточенні двох українських синьо-жовтих прапорів на Ратуші. Батальйон «Нахтіґаль» співає українських пісень, маршируючи на Ринку. Так само як символічний вступ цього батальйону на чолі колони, що вступала в місто.
Читаючи різноманітних коментаторів, може скластися враження, що поруч з Третім Райхом на рівних існувала незалежна Україна. Що українці мали право ухвалювати самостійні рішення. Відповідно і відповідальність за злочини Другої світової війни має бути поширена й на них. У такому разі хочеться наголосити на тому, що Україна була не тільки окупована, але й ті, що взялися її репрезентувати – не були до цього уповноважені. Йдеться про те, що ОУН не була уповноважена українським народом представляти націю. Що навіть у самій ОУН існували різні погляди на майбутнє України. Що вона розкололося на два ворожі табори. Тому сучасна Україна не несе жодної відповідальності за діяльність активістів Організації українських націоналістів.
Так само треба відходити від змовницьких теорій, що нібито на українців продовжується якийсь ворожий наступ. Критика з боку світових академічних вчених недолугої націоналістичної концепції аж ніяк не означає атаки на українські позиції. По-перше, тому що не існує консолідованої української позиції щодо подій Другої світової війни. По-друге, тому що існує світова практика оцінок цих подій та ролі й значення для світу перемоги над нацизмом і фашизмом. А тому спроби присвоїти якійсь сумнівній структурі однозначне звання українських героїв є небезпечними і шкідливими.
Так само спроби переглянути оцінки Другої світової війни з точку зору українського «бачення» загрожують маргіналізацією держави. І тоді не вдасться сховатися за кількістю Праведників народу світу. До того ж, що не всі праведники були етнічними українцями. Ще менше з них мали виразну українську національну свідомість. Зрештою, рятували поляки, росіяни і українці. Мотиви порятунку також були різні. Хтось спасав з релігійних переконань, хтось з людських, а хтось за винагороду. Рятували не тому, що дотримувалися якоїсь української ідеологічної доктрини. А от причетні до вбивств були, як правило, переконаними українцями. Належали до українських військових формувань у складі Вермахту, СС і поліції. Були членами українських організацій. Наприклад, ОУН. Про співпрацю якої з нацистами написано десятки досліджень.
Одне слово, у наш час не може бути жодної моральної релятивізації злочинів. Жодного виправдання злочинам проти людяності. А тим більше під прикриттям нібито вшанування історичних героїв. Повертаючись до історії, ми ніби шукаємо відповідь на питання, з ким ми тепер. Які приклади для наслідування пропонуємо молодому поколінню. Здається, життя і наша історія чітко довели – нам не по дорозі з неонацистською шваллю, заперечувальниками Голокосту і прославлянням величі націй, ідеологій, вождів та диктаторів. Ми маємо бути в коаліції здорового глузду і морального імперативу.