Багато українських патріотів щиро переконані, що диктатура є більш впорядкованою, стабільною і соціально ефективною формою організації влади, ніж демократія. Але диктатура може бути ефективною лише на початкових етапах, що підтверджують минула історія Німеччини та РФ, а потім своїми подальшими авантюрами диктатура руйнує всі попередні досягнення.
Ефектність диктатури і безсилля демократії
Демократія далеко не завжди передбачає економічний розвиток, натомість багато авторитарних диктаторських країн вирізняються високим рівнем життя громадян. Так, Індія, в якій мільйони людей голодують і жебракують, більш ніж півстоліття є справжньою, визнаною міжнародними організаціями на зразок Freedom House, демократією. Водночас монархічні й диктаторські режими ОАЕ, Саудівської Аравії, Катару, Китаю, Південної Кореї, Чилі забезпечили своїм громадянам і стабільність, і достаток, і навіть розкіш. Українці щиро захоплюються й іншим прикладом порядку та стабільності – Білоруссю. Дороги там значно якісніші за українські, відсутня корупція, громадський транспорт ходить по графіку, з точністю до хвилини. Як приклад успішного економічного зростання часто наводять диктатуру А. Піночета в Чилі та Лі Куан Ю в Сінгапурі, які зуміли перетворити свої відсталі країни на провідні економіки регіону.
Україна – демократія, що засвідчують два успішні повалення влади і мільярди доларів, вкладених політиками у передвиборчу рекламу. В диктаторських країнах ніхто не витрачається на виборчі кампанії. Але в авторитарній Росії громадяни живуть ліпше і мають значно вищі доходи. У 2014 році вдвічі-втричі більші російські зарплати та пенсії для багатьох кримчан та донеччан стали вагомою підставою задуматися про зміну батьківщини.
У багатьох випадках диктатура виглядає більш соціально орієнтованою, ніж демократія. Наприклад, диктатори типу Лукашенка чи Путіна дуже полюбляють їздити країною і в ручному режиму звільняти та карати місцевих чиновників за корупцію, за провали, за неналежну турботу про населення. Це дуже ефектно діє на підданих, які захоплюються приїздом «доброго царя-батюшки», який приїхав покарати негідних «бояр». В авторитарній країні диктатор може собі дозволити без багаторічних судових розглядів одним рішучим словом стерти на порох будь-якого чиновника задля «відновлення справедливості» та підвищення рейтингу серед місцевих мешканців.
Натомість у демократичній Україні президент не може так рішуче покінчити зі свавіллям місцевого феодала чи олігарха, який прибрав до рук цілий регіон і разом зі своєю мажорною сім'єю плювати хотів на права місцевих мешканців. Такий місцевий олігарх зазвичай має свої мас-медіа, в яких кричатиме про утиски демократії та малого бізнесу, чим псуватиме президентові рейтинг. Крім того, у кожному регіоні та галузевих відомствах є люди з квоти прем’єр-міністра, коаліційних партнерів чи олігархів, яких не варто чіпати, оскільки їх недоторканність є платою за лояльність, правильні голосування фракції чи фінансову підтримку. Ці «священні корови» можуть бути новими лозинськими, вбивцями та злодіями, збивати на своїх іномарках пішоходів, але вони є гарантом збереження консенсусу серед політичних еліт.
Виведення з рівноваги цієї системи шляхом звільнень з дохідних посад чи арештів таких «протеже» може спричинити «війну олігархів» та руйнівні політичні міжусобиці. Конфлікт еліт періоду президентства Віктора Ющенка може знову повторитися у більших масштабах в умовах війни з російським загарбником, коли на порядку денному стоїть питання збереження самої української державності. Тож з огляду на множинність центрів впливу в Україні слово президента буде не вирішальним і далеко не останнім. Навіть арешт місцевого олігарха в реаліях української демократії не означатиме для нього краху: невдовзі суд його виправдає і відпустить під домашній арешт, а потім і зовсім закриє кримінальну справу.
Путінський добробут
Путін, як і кожен диктатор, чудово усвідомив, що для високого рейтингу потрібно підтримувати середній рівень життя громадян, з обіцянкою подальшого добробуту. Високі ціни на нафту і газ дозволяли російському уряду забезпечити достатній рівень життя в Москві, Петербурзі, Волгограді та промислових зонах Сибіру і Півночі. Завдяки щедрим фінансовим вливанням, вдалося підкупити частину безпринципних чеченських бойовиків на чолі з Р. Кадировим та заспокоїти бунтівну республіку шляхом регулярної виплати данини. Гідні зарплати військовослужбовців, міліціонерів, офіцерів держбезпеки, державних службовців, лікарів та педагогів в обмін на лояльність до влади сформували багатомільйонний прошарок громадян, які, пам’ятаючи злиденні 1990-ті, глибоко вдячні Путіну за стабільність та відносно сите життя. На російських промислових підприємствах навіть для технічного персоналу створено сприятливі умови. Так, середньостатистичний слюсар на заводі одержує достатню зарплату, щоб придбати у кредит автомобіль, переважно «Ладу», з’їздити на відпочинок у Болгарію та купувати на свята дорогі делікатеси. Водночас російське телебачення не забуває нагадувати, що не кожен заводський слюсар з інших країн СНД, зокрема України, може собі дозволити відпочинок за кордоном і автомобіль. Сотні тисяч працівників «Газпрому», «Роснєфті», «Лукойлу», «ТНК» та інших впливових корпорацій, досить непогано забезпечені матеріально й задоволені своїм становищем. Упроваджена урядом система пільг та привілеїв для працівників корпорацій створює для населення чітку систему взаємозалежності між матеріальними статками та лояльністю до влади.
Згадуючи тотальну корупцію в лікарнях 15-річної давності, росіяни переконані, що Путін справді добрий президент. В РФ введено соціально орієнтовану страхову медицину, яка дозволяє за невеликі щорічні внески одержувати певний перелік медичних послуг безкоштовно. Деякі кримчани, поїхавши після анексії на заробітки в Москву, отримали безкоштовне обслуговування в медичних закладах. Пам'ятаючи реалії української медицини, один такий кримчанин намагався вмовити хірурга взяти гроші за зроблену операцію, але лікар категорично відмовив, посилаючись не незаконність таких подарунків. Колишньому українцеві вдалося лише на третій день впхати хірургу пачку цукерок як подяку за те, що провів два тижні в лікарні й отримував безкоштовне і якісне харчування, лікування та медикаменти. Якщо терміново не провести українську медичну реформу, фрази типу «Крим – це Україна» залишаться лише інформаційним шумом у соцмережах.
Гітлерівське економічне піднесення
Диктатури дуже часто демонструють успішні приклади економічного прориву держави. Так, А. Гітлер за чотири роки підняв економіку Німеччини, переміг безробіття, розгорнув будівництво найкращих в Європі автотрас, мостів, аеродромів. Новий канцлер відмовився виплачувати принизливі для країни репарації і в односторонньому порядку скасував Версальський мирний договір. За випуском промислової продукції Німеччина перевершила країни-переможниці у Першій світовій війні – Британію і Францію. Зарплати німців були одними з найвищих в Європі. Гітлер одним із перших глав урядів заборонив дитячу працю, запровадив декретні відпустки для жінок, виплату грошей за народження дитини. Здоров'я німецької жінки він вважав запорукою могутності німецької нації. Коли судетські німці вирішували, чи залишатися їм у Чехословаччині, чи голосувати за приєднання до багатої й успішної Німеччини, за німецькі зарплати та пенсії, більшість зробили прагматичний вибір. Німці, спостерігаючи за успіхами своєї країни, пишалися своїм канцлером і вважали його патріотом. Такі ж настрої відчували італійці, вдячні дуче за економічне зростання Італії.
Якщо порівняти довоєнну політику Гітлера 1930-х років та теперішню політику Путіна, поки ще вона не призвела до масштабної світової війни і мільйонних жертв, то обидва диктатори начебто виглядали досить привабливо і мали багато прихильників. Обидва забезпечили економічний розвиток своїх країн, зміцнили збройні сили, підвищили геополітичну вагомість. В 1930-х роках багато європейців та американців вважали Гітлера національним героєм, сильним лідером та ефективним менеджером, точно так само, як середньостатистичні росіяни сьогодні поважають Путіна за його економічні та геополітичні успіхи. Обидва диктатори прийшли до влади як політики «твердої руки», нещадно критикували демократію та «руйнівні» ліберальні цінності. Обидва починали з того, що начебто хотіли добра та могутності для своїх націй.
Фінал «успішних» диктатур
Проте приклад економічної успішності тоталітарної диктатури Гітлера в Німеччині та Муссоліні в Італії у середині ХХ століття, а також путінської диктатури в РФ у ХХІ столітті могли б вважатися зразковими, якби диктаторів вчасно зупинили й усунули від управління державою. Для психічно закомплексованих особистостей, якими зазвичай є всі диктатори, економічна могутність країни є зовсім не кінцевою метою, як для більшості громадян, а основою для реалізації імперських цілей. Побудувавши потужну промислову базу та досягнувши економічної могутності, Німеччина й Італія тепер могли вести загарбницькі війни.
А кожна війна означає смерть, каліцтва, інвалідність, сльози матерів, вдів та сиріт, поламані долі і життя для задоволення амбіцій старіючих диктаторів. Ті німецькі чоловіки, які, завдяки канцлеру Гітлеру отримали добре оплачувану роботу на новозбудованих німецьких підприємствах, невдовзі заплатили за це на фронтах Другої світової, після якої вся Німеччина була наповнення каліками та інвалідами, а в кожній родині когось було вбито. Ті німецькі студенти, які пишалися могутністю Третього Рейху і силою вермахту та Люфтваффе, невдовзі потрапили в окопи Сталінграда і Курська, тоді як Гітлер розважався в бункері з Євою Браун. Ті німецькі жінки, які пишалися своїм фюрером за надання оплачуваних декретних відпусток і високо цінували його соціальну політику, невдовзі отримали похоронки на своїх чоловіків, батьків, синів чи коханих, а пізніше загинули від бомбардувань союзницької авіації чи були зґвалтовані радянськими солдатами. Показово, що Муссоліні, який на початку Першої світової дезертирував у Швейцарію, не бажаючи витрачати молоді роки на війну, ставши диктатором, посилав тисячі молодих італійців на східний фронт, під залпи радянської реактивної артилерії.
Подібним шляхом іде сьогодні Путін. Зміцнивши економіку РФ, отримавши лояльне і матеріально-забезпечене населення, він приступив до реалізації власних імперських та психічних амбіцій світового панування.
У попередні роки російські морські піхотинці та льотчики, базовані в Криму, вихвалялися перед українськими військовими та кримськими дівчатами своїми високими зарплатами і розповідали, як Путін про них дбає. Це було справді так: зарплата російського офіцера була вищою, ніж зарплата адмірала українських ВМС. Але російські морячки не здогадувалися, що така турбота про армію зумовлювалася планами її використання у майбутніх війнах. Не здогадувалися, що за цю зарплату їм доведеться вмирати у пісках безводної сирійської пустелі чи під териконами Донбасу. Загарбницькі війни у Грузії, на українському Донбасі, воєнна авантюра в Сирії, дедалі інтенсивніші військові навчання та провокації проти країн НАТО та очевидна підготовка до Третьої світової засвідчують, що у Путіна є ще багато планів застосування гарматного м'яса, якому він колись підняв зарплату.
В реалізації путінських амбіцій сотні тисяч працівників «Газпрому», «Роснєфті», «Лукойлу», «ТНК» та інших впливових корпорацій, високоплачувані російські офіцери та студентська молодь тепер змушені платити за «путінську турботу». Російський слюсар, який був вдячний Путіну за доступний кредит на двокімнатну квартиру і «Ладу-Калину», вчасно не здогадався, що це не все, що Путін запланував для нього у рамках турботи про російський народ. У планах Путіна, дати цьому слюсарю і танк, і «Град», і навіть зенітно-ракетний комплекс С-400.
Тож будь-яка диктатура у процесі свого зміцнення рано чи пізно нівелює всі свої економічні досягнення, а все, що дали диктатори громадянам, вони заберуть сторицею, принісши в жертву своїм божевільним амбіціям. Росіяни вже відчувають по своїх кишенях уроки путінської економіки, а деякі вже встигли поховати своїх рідних, привезених з війни. Приклади гітлерівської та путінської економіки мали б стати уроком для українців, які ще досі чекають «українського піночета».
Хоча є приклади диктатур, таких як авторитаризм О. Лукашенка в Білорусі або А.Піночета в Чилі, які не ведуть загарбницьких війн проти сусідів і спрямовані суто на внутрішнє зміцнення. Проте кожній диктатурі для існування потрібно тримати населення в тонусі і регулярно боротися з ворогами, коло яких, в міру зміцнення диктатури, розширюватиметься. Кількість людей, які постраждали від диктатури Піночета, котрих катували, ув’язнювали за політичні переконання, становить понад 40 тис., а більше трьох тисяч осіб було вбито. У Білорусі, ті, хто голосував за стабільність Лукашенка, в 2011 потрапляли в СІЗО за те, що просто мовчки аплодували на вулицях. Тож диктатура в обмін на помірну економічну стабільність вимагає людських жертв, проте хто з патріотів може бути впевнений, що на роль ворогів їхні конкуренти, які дорвалися до влади, не призначать саме їх? І хто готовий поміняти життя, свободу і здоров'я – своє або близьких – на вищі стовпчики економічної статистики?