Ізраїльсько-американська атака на Іран, яка розпочалася 28 лютого, запустила цілий комплекс різновекторних подій. Їх ще належить повною мірою осягнути і проаналізувати, щоб згодом зробити правильні висновки. Але простих відповідей не буде. Зараз ми спостерігаємо за новим актом демонтажу світового устрою, який був сформований після Другої світової війни країнами-переможцями. Драма наближається до фіналу. Проте наразі не зовсім зрозуміло, якими будуть позиції глобальних гравців після її завершення.
Після ісламської революції 1979 року Тегеран не відразу почав становити серйозну загрозу інтересам США та Ізраїлю. Його піднесенню сприяли одразу кілька факторів. Розвиток власного військово-промислового комплексу, успіхи в освоєнні ядерної енергетики, внутрішня слабкість та нерішучість Заходу і підйом Китаю як претендента на роль глобального центру сили. Світ у першій чверті XXI століття виявився загалом сприятливим місцем для авторитарних режимів. Тож не дивно, що Іран не лише не зазнав краху під тиском економічних санкцій, а й здобув нових друзів та отримав військові технології.
Можна скільки завгодно дискутувати, чи потрібно було США й Ізраїлю розпочинати нову військову кампанію проти Ірану саме зараз. Чи були в них для цього серйозні підстави? Якщо вірити словам спецпосланця президента США Стіва Віткоффа про те, що Іран під час переговорів хизувався здатністю створити відразу 11 ядерних бомб, то дії Вашингтона і Єрусалима можна зрозуміти. Також тривогу вселяє інформація про плани іранського режиму придбати в КНР протикорабельні ракети, здатні вражати американські кораблі в Перській затоці. І ми ще не володіємо повним обсягом інформації про глибину й характер співпраці між Іраном, Росією та Китаєм.
З іншого боку, як показали перші дні військової операції, Іран вже отримав і розвинув можливості для нанесення дальніх ударів ракетами і дронами, хоча й продемонстрував свою вразливість з повітря. Здається, коаліція проґавила момент, коли мілітарні потужності Ірану були не такі вагомі. І тепер змушена мати справу з противником, здатним завдавати неприємних і несподіваних ударів, нехтуючи при цьому суверенітетом інших країн. Та й не надто переймаючись долею цивільного населення.
Офіційна мета військової кампанії проти Ірану, за заявами Дональда Трампа та Біньяміна Нетаньягу, – знищення ядерної і ракетної програми, ліквідація ключових фігур режиму (включно з аятолою Хаменеї) та створення умов для повалення теократичної диктатури в Тегерані. Неофіційна додаткова мета США – взяти під контроль видобуток і реалізацію іранської нафти та скористатися цим як інструментом геополітичного тиску на Китай. Чи існували шанси досягти цих цілей мирними, невійськовими методами? Відверто кажучи, незначні. Можливо, якби Іран тривалий час не отримував легальної і нелегальної підтримки з боку Китаю і Росії, Тегеран проявив би більшу гнучкість у переговорах зі США. Та й військових аргументів у режиму аятол було б значно менше. Але маємо те, що маємо.
Також були певні сподівання на масові акції протесту, які нещодавно прокотилися країною. Але справа в тому, що в Ірані за останні десятиліття вже відбулося як мінімум кілька масових народних виступів проти правлячої влади. Деякі з них перетворювалися на збройні сутички з поліцією. Були навіть спроби протестувальників встановити контроль над окремими містами. Не раз здавалося, що доля режиму аятол висить на волосині. Потрібен лише один поштовх – і він посипиться. Це був би ідеальний варіант. Але він ще жодного разу не спрацював. Кожного разу владі вдавалося придушувати протести і жорстоко розправлятися з мітингувальниками. Сценарій повалення теократичної диктатури через революцію не спрацював. Це неминуче підштовхувало Вашингтон і Єрусалим до думки, що альтернативи військовому вирішенню питання не існує.
Ізраїльтянам й американцям вдалося досягти серйозного успіху, ліквідувавши в першу добу велику частину політичного і військового керівництва супротивника разом з аятолою Хаменеї. Також було завдано болісних ударів по мілітарній потузі Ірану та складових його ядерної програми. З іншого боку, союзники виявилися не зовсім готовими до масованих контратак противника, зокрема, по військовій та цивільній інфраструктурі в країнах Близького Сходу. Ще ніколи раніше американські військові бази не зазнавали такої кількості ударів ракетами і дронами. «Шахеди» долетіли навіть до Кіпру, де розташована британська військова база. Також Іран вирішив скористатися тактикою Росії і вдарив по низці цивільних об'єктів, включно з аеропортами і хмарочосами. Серед найболючіших цілей атак – підприємства нафтогазового комплексу в Перській затоці і блокада Ормузької протоки. Це відразу спровокувало ріст цін на енергоносії у світі.
Подібне зухвальство Тегерану, схоже, заскочило зненацька Трампа і його союзників. Такі агресивні дії режиму, який щойно втратив свого лідера і важливих членів військово-політичного командування, суперечать логіці поразки. Що це – ознаки імпульсивної агонії теократичної диктатури чи провісники тривалої важкої війни, театр якої може розширитись? Точної відповіді на це запитання немає.
Нинішня американська адміністрація Дональда Трампа навряд чи планує будувати демократію західного зразка в Ірані. Досвід Іраку й Афганістану показав, що це невдячна і малопродуктивна справа. Але ставка американського президента на те, що після ліквідації Хаменеї події в Ірані розвиватимуться за аналогією з Венесуелою, може не спрацювати. Напевно, плануючи ліквідацію політичного керівництва, у Вашингтоні припускали, що це змусить Іран швидко припинити бойові дії та погодитися на реальні переговори, на яких можна буде нав’язати Тегерану свої умови.
Проте Іран – це не Венесуела. Немає сенсу порівнювати диктатуру Ніколаса Мадуро з ісламським фундаменталістським режимом в Ірані, адже це зовсім різні політичні феномени. Тож тріумфальної легкої трансформації режиму з антиамериканського на проамериканський там може просто не відбутися. Це ставить Трампа і Нетаньягу в незручне становище. Звісно, можна припинити бойові дії і заявити про успішне виконання усіх поставлених завдань. Але як бути з підмоченою репутацією, яка постраждала через прильоти по об’єктах американців і їхніх союзників? Навіть якщо удари перших днів по Ірану були винятково успішними, їх замало, щоб серйозно зруйнувати його мілітарні спроможності. Потрібно щось більш вагоме, щоб США з почуттям виконаного обов’язку змогли заявити про припинення військової операції.
Водночас є питання, чи готові Трамп і Нетаньягу ризикувати й піднімати ставки. Якщо метою є таки зміна влади в Ірані, потрібно діяти швидко. Затягування конфлікту вигідне Китаю і Росії. Пекін і Москва були б щасливі спостерігати за публічним приниженням Вашингтона і похитнути його становище на Близькому Сході. Ціни на енергоносії як побічний наслідок військової операції проти Тегерану теж створюють тиск на американську адміністрацію. Не сплять і політичні опоненти американського лідера. Хоча при цьому не дають відповіді на непросте запитання: а що б робили вони в цій ситуації? Дозволили б Ірану стати ядерною державою?
Чи правильним було взагалі рішення атакувати Іран? Тут теж немає однозначності. Проте вражає розвиток військових спроможностей Тегерану, який став можливим, зокрема, завдяки Китаю і Росії. Якщо його не зупинити, якщо не відірвати Іран від осі Пекін – Москва – Пхеньян, світ навряд чи буде безпечним місцем. Тому Трампа і Нетаньягу можна критикувати, але можна зрозуміти.