До війни Маріуполь – це майже півмільйонне місто, що стало центром сходу після окупації Донецька. За останні 8 років із депресивного міста Маріуполь почав перетворюватися на проєвропейське й став символом відновлення Донбасу.
Однак лише за місяць воєнних дій росіяни хоч і не змогли окупувати місто, але майже повністю його знищили. З перших днів війни мешканці опинилися на межі гуманітарної катастрофи – у місті немає зв’язку, води, тепла, продуктів та ліків, а окупанти не пропускають гуманітарні конвої.
Депутатка міської ради Ольга Пікула – одна з тих, кому вдалось виїхати з блокадного Маріуполя й тимчасово оселитися у Львові. У інтерв’ю ZAXID.NET вона розповіла, чим жив Маріуполь до війни та як їй із сім’єю вдалось під обстрілами виїхати з Маріуполя.
***
Шанс для Маріуполя
Після того, як у 2014 році ми втратили Донецьк, центром сходу могло стати будь-яке велике місто, як-от Слов’янськ чи Краматорськ, але не стало, а Маріуполю – вдалось.
До 2014 року Маріуполь був корумпованим і депресивним містом, з якого хотілося якнайшвидше виїхати. І я теж хотіла поїхати. Але у 2015 році мене запросили працювати в команді тодішнього мера Вадима Бойченка. Від нього ми отримали завдання не просто розвивати те господарство, яке уже було в місті, а побудувати повністю нове європейське місто. Для цього ми створили Стратегію розвитку Маріуполя, яку мали зреалізувати до 2021 року, але фактично виконали вже у 2020 році.
За ці вісім років Маріуполь став справжнім символом розвитку Донбасу. Ми їздили переймати досвід у різні міста України та Європи. Так у кожному районі міста з’явилися нові парки, оновився громадський транспорті, ремонтувались комунальні лікарні та школи, які цілком могли конкурувати з приватними.
Ми почали ремонтувати не тільки міські дороги, а й внутрішньоквартальні двори, створили програми для підтримки ОСББ, які мешканці спершу сприйняли критично, але згодом ми на приладах показали, що це – можливість для мешканців самим долучалися до оновлення свого будинку. Тобто, у Маріуполі почало формуватися громадянське суспільство.
За цей час місто стало дуже патріотичним. У маріупольців могло бути різне ставлення до міської чи державної влади, але всі обожнювали своє місто.
Наприкінці грудня 2021 року ми прийняли нову Стратегію розвитку міста, головною метою якої було перетворити Маріуполь на найбільш комфортне для життя місто в Україні. Звісно, ми не могли порівнятися з Києвом і його масштабними економічними інвестиціями, чи Львовом із його туристичним потенціалом. Але ми хотіли зробити Маріуполь комфортним саме для життя, створити Європу тут, а не їхати в неї.
Ніхто не вірив у цю війну
23 лютого у нас була сесія Маріупольської міської ради, де депутати сварилися за те, який парк ремонтувати насамперед, куди перенаправити бюджетні гроші. Ось такі в нас були тоді проблеми.
Ми дуже сподівалися, що війни не буде, ми не вірили, що цей сюрреалізм можливий у XXI столітті, щоб в центрі Європи одна країна напала на іншу.
Вранці 24 лютого я прокинулась як у страшному сні і з цього дня почалася відкатка назад. Ще вчора маріупольці сперечалися, чи висадити у своєму дворі ялинку, а сьогодні – почали думати, що їм поїсти.
Спочатку це було схоже на пекло. Але пекло виявилось попереду
Із перших днів у Маріуполі зник зв’язок, вода, опалення та електроенергія, а на третій день – закрились усі магазини і аптеки. Всі можливі запаси продуктів люди зберігали на балконі. Однак це було можливим лише за мінусової температури.
Кожного дня ми думали, що це вже пекло, але далі ставало ще гірше. Місто, без перебільшення, було схожим на Сирію чи Сталінград 80 років тому. Тепер для нас війна і окупація в 2014 році видавалася «квіточками», порівняно з тим, що роблять із Маріуполем зараз.
Коли поруч із твоїм будинком падає снаряд, виникає тваринний страх і тремор, ти не розумієш, чи ти ще живий, чи ні. Ти не знаєш, чи виженеш, коли з білим прапором у руках біжиш до кринички по воду. До війни маріупольці взагалі не знали, що в місті є кринички. Через брак води люди розтоплювали сніг, збирали воду з калюж. Я навчилася митися в півчашки води.
Єдиним способом комунікації стали черги за водою біля драмтеатру, де можна було зустріти колишніх колег чи родичів. Хтось міг зловити на 15 секунд зв’язок десь на багатоповерхівці, почитати новини, так ми дізнавалися, що взагалі відбувається.
Розбомлені будинки Маріуполя (фото «Азову»)
Довга дорога з пекла
Ми жили в цій блокаді більше трьох тижнів. 15 березня ми з чоловіком укотре збиралися йти до драмтеатру за водою, але наш будинок сильно обстрілювали, тому виходити на вулицю було небезпечно. Тоді до нас приїхали друзі і повідомили, що з міста вирушає самоорганізована колона і рішення про евакуацію треба було ухвалювати негайно.
Ми взяли кота і деякі речі, сіли в машину і їхали навмання. Через повну відсутність зв’язку ми не знали, чи є якісь гуманітарні коридори для мирного населення чи ні, ми просто їхали. Дорогою з вікна авто ми побачили всі масштаби катастрофи, місто виглядало як картинка з апокаліпсису: задимлене повітря, чорні від обстрілів багатоповерхівки, звуки постійних вибухів, вулицями бігають бездомні тварини, лежать трупи, іноді навіть не прикриті, люди готують їжу на саморобних пічках біля зруйнованих будинків.
Вже наступного дня, 16 березня, на драмтеатр, де ховалися близько тисячі людей і де була водовозка, скинули бомбу. Тобто, якби ми за день до цього не виїхали – ймовірно, нас уже б теж не було.
Нам пощастило доїхати спершу до окупованого Бердянська, потім – до Запоріжжя, а вже звідти вирушити на захід. За 20 км до Запоріжжя нашу колону з автомобілями обстріляли, снаряд прилетів буквально за машину від нашої. Там постраждала ціла сім’я з маленькою дитиною.
У Запоріжжі вперше за три тижні у нас з’явився зв’язок, ми прочитали, що гуманітарні коридори таки організовують, але всі ті люди, які по кілька днів не виходять із укриття й перебувають у повній інформаційній ізоляції просто не можуть знати про евакуаційні коридори.
Нам пощастило дорогою на захід України зустріти добрих людей, які пропонували заночувати, годували нас. У Хмельницькому, наприклад, ми заночували на заводі, де нас пригостили гарячим чаєм. Я тоді не могла ніяк відігрітися. В такі моменти відбувається кардинальна переоцінка цінностей.
У нас вкрали життя
У всіх без винятку мешканців Маріуполя ця війна забрала все. Вона стала великою трагедією для кожного без винятку маріупольця, бо якщо у цій війні хтось не втратив родичів чи друзів, то обов’язково втратив житло, машину, роботу. Попереду – пустка і повне нерозуміння, а що ж далі. До нас просто прийшли і «звільнили» від нормального життя. У нас його вкрали.
До війни у великої кількості маріупольців було переважно нейтральне ставлення до Росії, бо у багатьох там живуть родичі. А зараз – це тотальна ненависть, попри те, що місто майже повністю російськомовне.
Маріупольська міська рада фізично працює з Запоріжжя та займається евакуацією населення і допомогою тим, хто виїхав. У Маріуполі залишився перший заступник міського голови Михайло Когут, керівники комунальних підприємств та деякі депутати. Я теж чекаю припинення обстрілів, щоб повернутися і допомагати тим, хто залишився, і евакуювати звідти онкохвору маму.
Коли виїжджаєш, відчуваєш ще більшу безпорадність, ніж коли ти там, бо тепер ти не можеш допомогти тим, хто залишився, й допомагаєш тим, хто теж виїхав.
Зараз я намагаюся бути корисною тут: зустрічаюсь з журналістами, щоб якомога більше людей дізнались про катастрофу в Маріуполі, інформаційно допомагаю тим, хто вирвався з міста, та пишу у міжнародні організації й фонди, бо після війни Маріуполь треба буде відбудовувати. Я вже про це думаю.
Те, що зараз потрібно маріупольцям, – це гуманітарні коридори і відновлення зв’язку, щоб вони про ці коридори могли дізнатися.
***
За приблизними підрахунками Маріупольської міської ради із майже півмільйона населення зараз у Маріуполі перебуває приблизно 160 тис. мешканців. Усі вони опинилися на межі гуманітарної катастрофи, адже Росія блокує гуманітарні вантажі з продуктами та ліками у місто, а також обстрілює колони людей, які намагають звідти виїхати.
Уся міська інфраструктура фактично знищена, однак росіяни продовжують обстрілювати Маріуполь.