Люблю Львів… Він запав мені (як би пафосно це не звучало) в серце і душу, відколи вперше його побачила. З того часу пройшло надцять років, а я досі люблю мандрувати бруківчастими вуличками, піднімати очі догори й дивитися на те, що збереглося: портики, атланти, малюнки, різьблення на камені, ковані балкони, усміхнені леви, різні обличчя людей…
Однак видивляння будівель - для денного світла, для міркування і споглядання за людьми - потрібен вечір.
Отож, Львів, площа Ринок. Наприкінці дня чимало люду зустрічається біля фонтанів. І якщо колись мегапопулярними були лише Діана та Нептун, то сьогодні Амфітрита й Адоніс теж завойовують публіку. Щоправда, на зустріч біля Амфітрити приходять „вибрані", решта чекають призначеної години біля Діани (Артеміди). Зате зустріч біля Адоніса називають зустріччю біля Дозору (Варти), не уточнюючи, денний він, нічний чи сутінковий. Хоча, поміркувавши, можна зрозуміти, або принаймні спробувати зрозуміти, чому саме дозор, а не направду варта.
На площі Ринок є три вуличні „кафешки", „столики" - іншими словами. Вони окупували територію від Нептуна до Амфітрити, та невеличку - біля Діани. Адоніс залишився для „неформалів". Вони теж п'ють пиво (як же без нього?!)... Ведуть бесіди... Втома спадає їм з плеч... Принаймні так здається...
Ліричний блюз
Чую мелодію сопілки. Дивуюся, адже вечір - не час „бременських" вуличних музик, тим паче на площі Ринок... Підходжу. Двоє „місцевих" молодих хлопців грають на гітарі та сопілці, співають. „Ніч, яка місячна, зоряна, ясная, видно, хоч голки збирай", - одним голосом. „Вийди коханая, працею зморена, хоч на хвилиночку в гай", - тепер вже у два голоси. Дивно, міркую, ніколи не думала, що у центральній частині міста можуть жити молоді люди. Глупість, звичайно, але ніколи їх не бачила, і якось таке викресалося з думок, ніби сама собі сказала - стареньке місто для стареньких мешканців... Окрім цього, центр завше асоціювався з місцем розташування офісів, кав'ярень, Ратуші, банків, крамниць. Як корисно прогулюватися, завше знайдеш щось нове для себе...
Тим часом поблизу фонтану зібралася інша молодіжна компанія. Теж із гітарою. Співають тихенько (наскільки це можливо) повстанських пісень. Какофонії не вийшло. „Повстанці" допомагали першим трубадурам співати „Ніч, яка місячна...", доки не вийшли „коханії" дівчата... Мені навіть вдалося почути частинку освідчення ХХІ століття у коханні.
- А ти знаєш, як я тебе кохаю? БЕЗМЕЖНО! НАЗАВЖДИ! НАВІКИ!
Буденний блюз
Площа Ринок - місце зустрічі знайомих, друзів, місце знайомств. Можна підійти до будь-якого гурту молодих людей і напроситися в компаньйони, хоча б на цей вечір. Не відмовлять. Все таки пляшка доброго вина чи хмільного бурштинового напою об'єднує :). Приємне інше - ніхто не напивається - нема потреби, є бажання, окрім розмови, „промочувати" горло...
Добре, що перед Ратушею є лавочки, приємно, сидячи на них, спостерігати за ритмом міста, вулиці, людей. Хтось із третього поверху струшує коц, а внизу, під тим будинком, ходять люди: вони не знають про те, що твориться нагорі.
Дітиська галасують біля фонтану, знову назбирали жменю дрібняків. Цікаво, на які потреби вони їх використовують? Сподіваюсь, на морозиво.
Позаду Ратуші створено, мабуть, ненавмисно - спортивний майданчик. Дивно, чому на такій великій території немає лавок, газони ж забрукували... Закатування землі, на якій росла трава, - велика прикрість, можна ж було хоча б кілька фігурних газончиків залишити. Нема. І не пробачу того, що біля фонтанів зняли клумби... Клумби з квітами...
Сутінковий блюз
Після робочого дня хочеш відпочити. Для багатьох прихистком стає площа Ринок. За столиками гурт молодих людей, вони п'ють пиво, розмовляють. Із чийогось відкритого вікна лине музика, молоді люди вслуховуються у мелодію.
- Моцарт? - запитує один.
- Ні, це - Карміна Бурано.
- У мене ця мелодія в папці „Моцарт"
- Ні, ти лише вслухайся, який тут ритм...
На Ратуші забамкало 10-ту вечора, повільно увімкнулися ліхтарі. Кав'ярні продовжували працювати на радість львів'янам та приїжджим. Як на цю пору, усі столики вуличних „кафешок" зайняті. Офіціанти, які ще півгодини назад підходили до клієнтів, повідомляючи, що „ми працюємо до десятої, але почнемо складатися за 15 хвилин", усі немов кудись зникли. Уже почалася одинадцята вечора, а столики працюють.
Десь далеко звучить саксофон... За сусідній столик проситься пара. Ну як таким можна відмовити? Ловлю себе на думці, що все-таки не існує Львова нічного: немає нічних кав'ярень, тих же столиків...
Повз проходить компанія дивно налаштованих молодих людей, співаючи „Бий москаля, бий москаля, лунайте сурми". Життя пливе своїм ритмом, але у Львові ніколи не перестануть співати подібних пісень.... Хоча б заради розваги...
Фото з сайтів www.lvivrem.org.ua, album.tomsk.ru