Як писав класик, обличчям до обличчя обличчя не побачити, велике бачиться на відстані. Після подій серпня 1991 року, «московського путчу» минуло багато часу – 21 рік. Виросло нове покоління, про СРСР вже майже ніхто не згадує.
На політичній карті Європи виникли десятки нових держав. Україна стала суверенною країною зі своєю валютою, президентом, столицею і, звичайно ж, з величезною кількістю проблем, які на літнього обивателя наводять тугу і ностальгію за «втраченим раєм».
Москві було не до Галичини
Про це я дізнався від тих, хто два десятиліття тому навмисне або через непорозуміння «валив СРСР». У 90-ті роки я працював власним кореспондентом у Москві культової львівської газети «Пост-Поступ», якою керували Олександр Кривенко, Володимир Панкеєв, Володимир Павлів. Тобто, власне, ті талановиті молоді люди, журналісти, котрі створювали ідеологічний проект під назвою «Україна».
«18 серпня 1991 року в Москві комуністи вчинили політичний переворот, відсторонили законного президента Михайла Горбачова від влади і створили Надзвичайний комітет з управління державою (ГКЧП). Реакція втягувала російську імперію в громадянську війну.
Хроніка подій. 19 серпня Варєніков у кабінеті керівника України Кравчука обґрунтував перед місцевим керівництвом потребу введення надзвичайного стану в Україні
Борис Єльцин "Записки президента" М.: 1994 рік. с.87.
Про плани Москви щодо України, особливої її західної частини мені розповів (у ті роки депутат Державної Думи) генерал армії Валентин Варєніков. Він був бойовим офіцером, учасником багатьох воєн, переконаним сталіністом, патріотом Радянського Союзу, під час путчу – Командувачем Сухопутних військ.
Ось наша розмова:
- Валентине Івановичу, що передувало Вашому приїзду в Київ?
- 17 серпня 1991 року ввечері ми у Надзвичайному комітеті домовилися, що група поїде у Крим до Горбачова, щоб його схилити до ухвалення рішення про запровадження надзвичайного стану там, де цього вимагала ситуація. Ще в Москві мені дали доручення: заїхати до Києва і поставити питання перед місцевим керівництвом ввести в Західній Україні надзвичайний стан, підтримати конституційний порядок, не допустити, щоб екстремістські сили типу Руху, який тоді підбурював громадськість, привели Україну до кровопролиття. Таке в мене було завдання.
- У серпні 1991 року Ви жорстко контролювали Сухопутні війська? Вони були керовані?
- Зрозуміло, я все тримав у своїх руках, мені підпорядковувалися командири всіх ступенів Київського, Одеського та Прикарпатського військових округів, які мали достатньо боєздатних частин. Що я наказав би, те вони і зробили б. Це майже п'ятимільйонне військове угруповання.
- То що ж відбулося у Києві?
- Я приїхав до Києва разом з командувачем Київського військового округу генералом Чечеватовим, якого викликав до Криму, як й інших командувачів, чиї війська дислокувалися на території України. У Криму я їх поінформував: якщо в Україні буде запроваджено надзвичайний стан у деяких районах, то обов'язково буде оголошено підвищену бойову готовність збройних сил. Цей захід дуже серйозний і вимагає ретельного опрацювання.
О 9-й ранку я приїхав до Леоніда Кравчука, в його кабінеті вже перебував перший секретар комуністичної партії України Станіслав Гуренко.
Я оголосив про мету мого візиту. Це було сприйнято нормально, але мене запитав Кравчук: «Як ви вважаєте, чи треба вводити надзвичайний стан на території України?».
Я відповів: що стосується західних областей, передусім Львівської, Івано-Франківської, Тернопільської – то, на мій погляд, це було б доцільно.Чому я так думав?! Я з 1 по 10 серпня 1991 проводив на Львівському навчальної полігоні збори і військові навчання керівництва всіх військових округів Радянської армії. Я бачив, що там діється, радянської влади вже не було, у мене на душі була тривога, і я був впевнений, що у Західній Україні необхідно було вводити надзвичайний стан, щоб не допустити лиха.
- А чи казав Вам Леонід Кравчук про те, що Україна сама має право вирішувати свої проблеми, враховуючи ситуацію з розвалом СРСР?
- Ні, такої розмови у нас не було. Ми тільки говорили про потребу зберегти порядок під час ГКЧП.
- Але Леонід Макарович згодом неодноразово скаржився, що Ви «тиснули» на нього.
- Це нісенітниця, ніякого тиску не було. Я, навпаки, запропонував Леоніду Кравчуку створити єдину оперативну групу, до якої увійдуть органи КДБ, МВС республіки і військові на базі штабу Київського військового округу з метою стежити за ситуацією в Україні й доповідати Верховній Раді, уряду України і мені як представнику центру. Леонід Кравчук, Гуренко і з цим погодилися.
Тим часом у Львові
Хай не стане нам склероз перешкодою спогадів про той час двадцятирічної давності. Тому, попри відносно великий життєвий досвід, зірки на погонах, вчені ступені (лише про себе можу сказати), я якось не відразу зрозумів, що радянський режим починає валитися. Мізки відмовлялися розуміти, що СРСР може звалитися як картковий будиночок. Здавалося, що «так буде завжди», зарплату дадуть вчасно, а Москва і Київ дружитимуть і далі.
Але, звісно, смутні бажання, свобода, навіяні горбачовської перебудовою, новим політичним мисленням зародили сумнів у непорушності «державного і політичного ладу Радянського Союзу». Ми були дітьми свого часу, але стали розмовляти підкреслено голосно, прислухалися до радіо, де на засіданнях Верховної Ради СРСР тривали нескінченні ідеологічні битви демократів і комуністів.
Але хочу розповісти лише про те, як розвивалися відносини у Львові між військовиками й тими, хто хотів армію використовувати у своїх політичних цілях та інтересах в серпні 1991 року. Провокаторів було достатньо.
У Львові 1991 року дислокувався штаб Прикарпатського військового округу, який за радянських часів контролював величезну кількість озброєних людей, військової техніки і зброї, зокрема ракетно-ядерної. У самому місті дислокувалася «залізна» загальновійськова дивізія, Вище військово-політичне, Пожежне училище, Училище МВС, сотні частин спеціального призначення.
Знаменитий Віктор Суворов у своєму «Акваріумі» писав:
Штаб ПрикВО - це штаб, в розпорядженні якого перебуває територія завбільшки, як Західна Німеччина, і з населенням сімнадцять мільйонів осіб. Штаб округу відповідає за збереження радянської влади на цих територіях, за мобілізацію населення, промисловості та транспорту у разі війни. Крім того, штаб округу має у своєму підпорядкуванні чотири армії: повітряну, танкову, дві загальновійськові. Напередодні війни штаб округу перетвориться в штаб фронту і буде керувати цими арміями.
Офіцери - «біла кістка», еліта армії (взагалі військові в політичному плані традиційно консервативний народ), були виховані на патерналістських ідеях, ідеології «за віру і Батьківщину» і переконані в тому, що вже їх ніякі політичні катаклізми не торкнуться.
Ще й як торкнулися! Перше -т вже у вересні, жовтні перестали платити (чи видавали з великою затримкою) зарплату. В армії вона називається «грошове забезпечення». І почалася катастрофа! Військові – люди державні, жодних городів, продовольчих запасів у них немає. Після відносно спокійного, ситого, передбачуваною життя доводилося затягувати паски, шукати заробітки, зокрема авантюрні, типу фінансової піраміди Сергія Мавроді МММ.
Знаковою для армії стала військова присяга офіцерів, солдатів, курсантів на вірність Україні. Офіцери, які не прийняли присяги Україні, з сім'ями, особливо у яких не було квартир, почали збиратися додому, на батьківщину, в нові суверенні незалежні держави. Найпатріотичнішими й організованішими виявилися росіяни, тим більше, що Москва обіцяла їм службу на колишніх посадах.
Командування Прикарпатського військового округу, командири частин львівського гарнізону дистанціювалися від політичного життя Львова. Правда, не всі, але про це пізніше. Військова дисципліна підтримувалася в частинах, у всякому разі, караули виставлялися, зброя охоронялося, військова техніка стояла в ангарах.
Велику роль у збереженні миру і табуювання політики втягування армії в боротьбу за владу зіграв В'ячеслав Максимович Чорновіл, який тоді був головою Львівської обласної ради. Він багато разів збирав офіцерів гарнізону, командирів усіх рангів. Багато годин терпляче роз'яснював державну військову політику України, намагався вирішувати соціальні проблеми військових, відповідав на «важкі питання» офіцерів.
З осені 1991 року почалася битва за ЛВВПУ. Львівське вище військово-політичне училище безпосередньо підпорядковувалося Москві, Головному політичному управлінню Радянської армії і було головним форпостом, фортецею комуністичного режиму в місті. Училище готувало політпрацівників і журналістів для військ. Нагадаю тим, хто не знає, що, за Конституцією СРСР, КПРС була «спрямовуючою й керівною силою» країни. Коротше: «командир вчив стріляти, а комісар – в який бік».
Начальником училища був генерал-майор Ігор Пушнов. Він прославився тим, що одним з перших прийняв присягу, хоча ще за рік до того вивів увесь особовий склад училища, курсантів та офіцерів «на захист» пам'ятника Леніну біля Оперного театру, який збиралися зносити. (Сьогодні на цьому місці фонтан). Це була перша сутичка між військовими та львівськими революціонерами, яка могла призвести до крові, катастрофи.
Звісно, нова українська влада не пробачила цього генералові. Ігоря Пушнова звільнили з армії, але в Росії «зрадника» теж не чекали. За чутками, він спився, а основним засобом для існування стали пенсія та спогади про службу в Радянській армії.
В училище, як на роботу, стали приходити перший секретар львівського обкому комуністичної партії В'ячеслав Секретарюк, партійні функціонери з обкому, міськкому комуністичної партії. Коли комуністів «попросили» залишити свій комфортний офіс (сьогодні це Державна адміністрація Львівської області), в училищі їм надали кілька кімнат з телефонами.
Добре пам'ятаю, як нинішній депутат від комуністів України Адам Мартинюк (тоді третій секретар львівського обкому, який відповідає за ідеологію) сидів на другому поверсі основного корпусу училища і роздавав комуністам міста якісь документи, облікові партійні картки.
Але в училищі вже виник осередок «Спілки офіцерів України» і з її допомогою, як і за наполегливою рекомендацією нового керівництва училища (начальником училища став старший викладач кафедри історії КПРС полковник Дмитро Кульвановський) комуністичний партійний штаб на території військового училища ліквідували.
Але й лідери національних демократів, націоналісти, священики не залишали без уваги ЛВВПУ. Особливо часто навідувався в училище Михайло Косів, депутати Верховної Ради, вчені та ідеологи. Розповідали про плани побудувати в Україні професійну армію, про те, що статути української армії будуть пройняті національним духом.
Водночас у місті офіцерів почали «пресувати» ті, хто спав і бачив, мріяв зіштовхнути армію і народ. Ставлення до офіцерів було агресивним, ворожим. Коли кількох офіцерів побили «невідомі цивільні особи», командири дозволили офіцерам приходити на службу у цивільному одязі. Надійшла команда посилити охорону військової техніки і зброї.
Смуті й руїні в армії поклали край надзвичайні заходи, яких вжила Верховна Рада України. Уже в жовтні 1991 року парламент ухвалив закон «Про концепцію оборони та будівництва Збройних Сил України». Було створено Раду оборони України. А в грудні 1991 року прийнято закони «Про оборону України», «Про збройні сили України», «Про соціальну і правову допомогу військовослужбовцям та членам їх сімей».
Створене 1992 року Міністерство оборони і Генеральний штаб збройних сил України «всю повноту відповідальності» за бойову готовність і життя армії взяли під свій контроль. Офіцери зірки на кашкетах змінили на тризуб.