Якось незвично чітко збереглися у скарбівні згадок враження від того прем’єрного вечора 1960 року в театрі ім. Марії Заньковецької, де на торжествуючій сцені учасники незвично-оригінальної вистави “Фауст і смерть” за твором Олександра Левади приймали привітання – вони були емоційно піднесеними, тривалими, нестихаючими.
Поміж учасників спектаклю – наш товариш, деб’ютант Богдан Ступка – у геть незвичній і такій же оригінальній ролі Механтропа.
Ми вже приятелювали – то я був у гурті запрошених. Приятелювали, бо вже зналися з цілою плеядою недавніх випускників театральної студії, а між ними – такі справді ревнителі оновлення сцени, як Володимир Глухий, Юрій Брилинський, Богдан Козак.
Я тоді працював художнім редактором на Львівському телебачення, і це все товариство у нас було “під пильним оком”. Адже наша редакція саме в ті часи готувала чи не щомісячні телевистави, та й ще частіші поетичні вечори – також своєрідні спектаклі.
А ще Богдан запам’ятався тоді мені своєю пристрасною підготовкою до незвичної прем’єри – головної ролі у спектаклі “Отак загинув Гуска” за п’єсою Миколи Куліша: її мав ставити на Заньківчанській сцені київський дипломант Лесь Танюк, а вже на телебаченні як рекламне попередження – скорочений варіант. Це був 1963 рік, ще останні метастази хрущовської відлиги. Але саме тоді Микита Сергійович вчинив свій знаменитий розгром виставки авангардистів на Манежній площі. Партійні органи на місцях сприйняли цей акт як заклик до дії. Тож пильні партійні куратори після довгого “псування нервів” таки заборонили театральну виставу – а от телевізійний варіант зумів проскочити...
Повертаючись до Механтропа, мушу визнати. Що у Ступковому виконанні він мені видався речником ідей добра і справедливості. Тож під враженням вистави я написав Богданові віршовану посвяту. А що вона досі не друкована, то мені хочеться завершити нею ці свої нотатки.
Що ж до наших контактів, то вони ті кілька років були постійними. Ще й вийшло так, що саме тоді наші сини вибиралися до першого класу, а оскільки жили на сусідніх вулицях, то вони й разом стали учнями школи №28, де директором був наш ще студентський товариш Іван Ейфлер. Додам, що школа була престижною, із поглибленим вивченням німецької мови. Там училися й діти ще кількох наших друзів – Романа Іваничука, Богдана Коха, Володимира Лучука, Федора Стригуна.
Львівська сш №28. 1 вересня 1975 р.
Тож не дивно, що першого вересня ми сходилися, відбували урочисту лінійку, проводжали дітей кого до якого класу, а самі гуртувалися: не розходитися ж отак. Богдан Ступка при пізніших зустрічах неодмінно згадував наше тогочасне гасло:
Нумо, друзі, на урок,
На кавусю в “Холодок”!
“Холодок” – це затишна кнайпа на сусідній вулиці.
Ми були театралами, не пропускали жодної нової вистави, тішилися вдалими ролями колег. Але найбільше додавало нам гордості визнання тогочасного доробку Заньківчан як еталонного у театральному житті України. І то завдяки самозречливому ентузіазму вже названих акторів-шістдесятників, підтриманих корифеями театру, а поміж них – такі величини, як Борис Романицький, Доміан Козачковський, Василь Яременко, Борис Тягно, Володимир Данченко, Олександр Гай. Про це вже пізніше писав один із тогочасних молодих акторів, а нині художній керівник театру Федір Стригун:
На моїх очах відбулося в театрі дуже цікаве, я вважаю, унікальне явище: з приходом Сергія Данченка і цілої групи молодих акторів ідеї шістдесятників природно й нерозривно зрослися з ідеями Корольчука, Романицького, Яременка, Казачковського...
Отож Антківа, Міруса, Гринька, Коха, Глухого, Козака, Кадирову, Ступку, Брилинського, Розстального, Литвиненко, Стригуна вже неможливо було роз’єднати, бо нова думка так точно потрапила на добре зораний старий ґрунт, що стався просто художній вибух!
Неабияким успіхом ставала практично кожна нова постановка – адже творилася в напружених пошуках, дискусіях, експериментах. Пригадується гостра дискусія після генеральної репетиції “Камінного господаря” Лесі Українки. Виставу готував новий головний режисер театру, такий же молодий Сергій Данченко. Він уже зарекомендувався кількома постановками із сучасного життя – але це було випробування вищого пілотажу: нове прочитання класики. Дискусія розгорнулася довкола головного питання: що ж керує саме такими діями головних персонажів – воля чи сваволя? І як то підпорядковуватимуться вони на сцені визначеній режисером лінії поведінки, чи витримає саме такої напруги виконавець головної ролі Богдан Ступка?
Нині відомо кожному причетному до театральної історії: та роль стала однією з найкращих у творчому надбанні Богдана.
Ще гостріше зіткнення тенденцій та інтересів відбулося при підготовці “Украденого щастя” за Іваном Франком. Якось так визначилося, що роль Миколи мав виконувати актор надзвичайно оригінального таланту Володимир Глухий. Виконувати в усталеній “бучманській” традиції, але додати уже від себе багато нових деталей, потрактувати головного героя життєвішим і людянішим. Володимир готувався до цієї ролі вже довший час, гуртував знахідки, перевіряв своє місце у мізансценах. Але, попри всю симпатію до давнього колеги, режисер Сергій Данченко вирішив відмовитися від його послуг з традиційною розробкою образу. На сцені, за його задумом, мають зітнутися дві сили по-своєму життєдайні і дужі: Миколу гратиме Ступка – на противагу раніше беззаперечному домінантові Михайла, котрого трактуватиме Віталій Розстальний.
До честі обох акторів варто зазначити, що вони змогли пересилити власні амбіції, з гонором одного і образою другого: друзі “переграли” напрацювання Глухого, щось із його творчої скарбниці таки знадобилося Ступці...
До тих часів належить і тріумф Богдана Ступки в одній дебютній кіноролі Ореста Дзвонаря – у фільмі “Білий птах з чорною ознакою” (1970 р.) Юрія Іллєнка. Сценарист Іван Миколайчук готував її для себе – але партійні куратори засумнівалися: чи не занадто симпатичним вийде носій націоналістичної ідеології.
Вийшло ж парадоксом: зовні не такий уже й класичний красень Богдан Ступка видобув із серця свого героя скільки одвічної притлумленої, прибитої, але незнищенної привабливості, що образ Дзвонаря виявився направду близьким заінтригованому глядачеві. Пізніше Богдан розповідав, як його прихильно зустріли ще на пробах: почувши його голос, підійшов К. Степанков: “Хлопче, не форсуй голосу, ти ж не в горах, говори, наче ти вдома поміж рідними...”
А потім – Київ, куди Богдан Ступка потрапив за нагальною вимогою новопризначеного головного режисера провідного театру України Сергія Данченка: зі мною мають поїхати Ступка, Розстальний, Хостікоєв! Називав ще деякі нині славні імена, але ті не полишили рідної заньківчанської сцени.
Відтоді – тріумфальний хід неперевершеного актора, а з часом і художнього керівника театру Богдана Ступки – понад сто кіноролей, майже стільки театральних – і поміж них шедеври, шедеври, шедеври! Поміж них Король Лір і Мефістофель, Тарас Шевченко і Лев Толстой, Тев’є-Молочник і Фройд, гетьмани: Брюховецький, Хмельницький, Мазепа...
Кадр з фільму "Вогнем і мечем"
Про міністерську епопею визначного актора промовчимо – не для нього той керівний пернач...
Але вже наші подальші зустрічі стали майже що випадковими: бував у Франківському театрі під час столичних відряджень, не пропускав львівських гастролей.
І оце видобуваю із записника давній вірш – про Механтропа, котрий півстоліття тому зробив перші кроки на театральній сцені, і вже далі по стрімкій небосяжній – як найвизначніший український актор останніх десятиріч.
Вечір із Механтропом
Дебют Богдана Ступки
Ще будуть вітрила шовкові
І синього неба потоп:
Із тих, що запрагли любові,
Мене відрізнив Механтроп.
Це ні, не система тріодів,
Молекул таємний причал, -
Я бачив: жадання і подив,
І більша ніж в мене печаль.
І вулиці після вистави,
За сквериком Пруса верба,
І те, що з чужої уяви –
О ні, то аж геть не гульба...
А далі – то зовсім не грища,
То світлого бога талан:
І сцена від вищих найвища,
І видний за обрій екран.
Одвічне жадання потопу,
У зорях ваблива мана –
І зірка твоя з гороскопу,
Небесно-ваблива, одна...