Батько мій, актор Юрій Брилинський, любить і вміє розповідати, бо має про що. Іноді щиро шкодую, що не тримаю напоготові диктофон на всіх родинних посиденьках, бо саме там батько згадує – як то воно було, з ким то воно було і якими були наслідки того "було". А вони могли бути несподіваними і тривожними, бо часи, які батько любить пригадувати, були складними, а люди, про яких розповідає – відомими.
Актори, письменники, художники, режисери та багато інших знаних осіб, приїжджаючи у наше місто, якимось чином пересікалися з батьком. І кожна зустріч була своєрідним братанням за чаркою, розмовами і читанням віршів.
Якось у Києві, у скверику біля театру імені Івана Франка, батько познайомив мене з дуже відомим і популярним на той час актором Бориславом Брондуковим.
- Знайомся,‒сказав батько, ‒це моя донька Ярина. А це ‒племінниця Оксана.
- Ага, ‒Брондуков глянув на нас, ‒от ви, бандерівці, вмієте поназивати: Ярина, Оксана...
Чому мені згадався саме Брондуков? Бо про нього у батька є чудова історія, пов’язана з Іваном Миколайчуком і прем’єрою його фільму "Вавилон ХХ" у Львові.
Це був, напевне, 1979 рік. У Львові проходив фестиваль українських (радянських) фільмів. Відкриття мало відбутися у кінотеатрі „Мир” (тепер ця будівля називається „Міленіум”) фільмом „Вавилон ХХ”, але в останні години чи хвилини, невідомо з яких причин, влада раптово „прозріла” і поміняла „Вавилон ХХ” на фільм «Багряні береги» братів Лупіїв. Фільм був, м’яко кажучи, не найкращий. Батько, не додивившись до кінця, вийшов у фойє, де нервово розгулював Борис Брондуков.
- Ти вже йдеш? –запитав.
- Та йду, –сказав батько, – не можу дивитися ту гидоту.
- А я вже випив сто п’ятдесят, зараз ще вип’ю, а потім їм скажу, я їм все скажу. А ти завтра приходь в „Ульяновськ” – там поговоримо.
Наступного дня зранку батько приходить у готель „Ульяновськ” у номер Івана Миколайчука і застає всю групу у повній бойовій готовності. Всі якісь дивні: хтось сидить, хтось стоїть, а по кімнаті ходить Брондуков – так само, як тоді, коли вони бачилися у кінотеатрі.
- Ти знаєш, що оце чудо наробило? –запитав Іван, дивлячись на Борю закоханими очима.
Далі була розповідь про те, що на банкеті чи, як тепер кажуть, на фуршеті, секретар обкому партії з ідеології Дмитро Антонович Яремчук захоплено розхвалював лупіївський фільм. Після нього виступив Брондуков і сказав щось на зразок того, що це найгірший фільм із тих, які він будь-коли бачив. Яремчук спробував заперечити і сказав, що Брондуков помиляється. Та краще було йому цього не робити, бо у відповідь отримав запитання від Брондукова:"Золотко моє, а хто ви такий?"
- Тоді вам потрібно подавати заяву і звільнятися, бо ви зовсім не розумієтеся на мистецтві.
Партійний секретар зробив у відповідь неправильний крок – почав погрожувати Брондукову. Може, у когось і завібрували би певні місця, він би налякався і відступив, але не Брондуков, бо у нього був сильний аргумент на власну користь – він був сином прийомного сина Чапаєва, а хто такий Чапаєв, знала кожна дитина, завдяки анекдотам і урокам історії, які нічим від анекдотів не відрізнялися. Тому Борис гордо сказав Яремчуку:
- Я завтра їду на зйомки у Москву, потім в Ригу, а потім у Ленінград, і плювати я хотів на ваші погрози.
Може, і не зовсім так докладно, але по суті правильно. Хлопці трохи кепкували, трохи були перелякані, бо ніхто не знав, якими будуть наслідки такого діалогу.
Та, на диво, наступного дня фільм „Вавилон ХХ” демонстрували у кінотеатрі „Октябрь”. Був такий кінотеатр на вулиці Любінській, там він і зараз є, але вже не „Октябрь”, і не „Жовтень”, і не "Галичина" і вже навіть не кінотеатр, а суцільна руїна. Я прийшла з великим букетом квітів і на батькове запитання, кому я його даруватиму, я гордо відповіла: кому захочу, тому і вручу. От і вручила Брондукову. Наче знала, що, якби не він, свято б не відбулося.