Він врятував десятки палаців і дерев’яних церков, тисячі мистецьких творів. Він завжди повторював: українці - нащадки древніх цивілізацій. Він змушував українців пишатися своєю культурною спадщиною. Таким згадуватимуть героя України Бориса Возницького.
Він був сильним мистецтвознавцем і науковцем, і разом з тим, як дитина міг тішитися кожній новій знахідці. Якби не Борис Возницький, ми нині не мали б Палацу Потоцьких, Олеського, Підгорецького, Свірзького, Золочівського замків. Він врятував їх від руйнування і людської байдужості. Золочівський замок під опіку Возницького передали чверть століття тому у жахливому стані.
Завідувач Золочівського замку пані Надія, згадує, у палацах Золотої Підкови він чувся як вдома, там ночував, для працівників був як родич і безперервно працював.
Знаходив меценатів для ремонту замків, а часто і сам закочував рукави: копав, прибирав, підмуровував.
Галерею мистецтв і її більше двадцяти філій у музеях і палацах наповнив неймовірно рідкісними шедеврами українського і світового мистецтва, які знаходив в експедиціях ще за радянських часів. Якось навіть підкупив водіїв вантажівок, які за наказом кагебістів мали везли старі книжки і картини на вогнище. Підпільно завернув їх у Галерею мистецтв.
Сідав на мотоцикл і їхав світ за очі, шукати експонати. Так посеред бур’янів біля палацу графа Карла Лянцкоронського у Старому Роздолі знайшов античні скульптури, IV-V століття до нашої ери.
Ці скульптури поселив у Палаці Потоцьких. Борис Возницький першим відкрив світові українського Мікеланджело - Йоана Георгія Пінзеля. Його скульптури прив’язував до свого мотоцикла і так перевозив їх з Тернопільщини до Львова. Пінзеля вишукував і рятував де міг.
У Львові створив музей Пінзеля і домігся того, що ці скульптури поїдуть на виставку у паризький Лувр, але вже без свого рятівника. Він повертав до життя дерев’яні церкви, власними руками витягував з землі артефакти на розкопках у Пласнеську, виривав з вогню старовинні іконостаси. І ніколи жодної речі не забрав у власне помешкання. До останньої години життя щодня з гордістю носив на грудях нагороду Героя України. Жив чесно і скромно, але з неймовірними пригодами і жагою до життя.