Розпад СРСР у 1991 р. звільнив Росію від «тягаря» союзних республік і східноєвропейських країн, у які колись увійшли війська радянської армії. Зрештою, Східна Європа досягла набагато більшого успіху у вибудовуванні відносин зі своїм комуністичним минулим, ніж Росія. Польща, Угорщина і Чехія були частиною західної цивілізації вже у середні віки, тому для них не була дуже складною відмова від короткого епізоду «народної демократії».
На відміну від них, Росія не змогла до кінця розібратися з минулим, у нерішучості рухаючись то вперед, то назад, і ось тепер, 20 років потому, зупинилася у невпевненості щодо свого майбутнього. У цій статті ми спробуємо розібратися у причинах цієї невпевненості.
Першою з причин я вважаю релігію. Ми живемо у світський час, коли релігія стає особистою справою кожного і вважається, що вона не має ніякого стосунку до політики. Ніхто у здоровому глузді не стане стверджувати, що конфлікт між православною церквою з одного боку і католиками та протестантами – з іншого, мав хоч якийсь вплив на хід Холодної війни між Росією і Заходом. Але так було не завжди. Ще три століття тому культура людини, як і культура цілої нації, визначалася його релігійними віруваннями. Доказом цього є нескінченні війни на ґрунті релігії, які трусили всю Європу до XVIII ст. і які донині визначають поведінку ісламських спільнот.
Те, що християнство прийшло у Росію з Візантії, а не з Риму, назавжди визначило становище Росії у світі. Це зробило Росію чужою і Сходу, і Заходу, і виключає в росіян відчуття спорідненості ще з якоюсь цивілізацією. Гірше того: Росія відчуває себе обложеною ворожими силами. Для Російської православної церкви всі інші християнські вірування – єретичні, а тому непримиренні вороги. Навіть у нашу світську епоху це твердження продовжує залишатися осмисленим, свідченням чого є численні заяви російських політиків про зовнішніх ворогів та загрози. Росія не відчуває себе частиною світового співтовариства і воліє триматися окремо, не зближуючись і не заводячи дружби з іншими країнами, що, у свою чергу, неминуче надає їй войовничості. Інший наслідок – це відчуття Росією своєї самобутності у світі різноманіття інших культур, її неспроможність до контакту і її небажання вчитися в інших.
Опитування громадської думки кажуть, що, на думку більшості, «у Росії є свій шлях», при цьому спільного розуміння цього шляху не існує. Значна більшість (у співвідношенні 56 до 12%) не відчуває себе європейцями.
Культура і географія
Я вірю, що культурна спадщина відіграла вирішальну роль у неспроможності Росії визволитися від свого комуністичного минулого і впевнено йти вперед. Росія тримається за своє минуле саме тому, що не знає, куди йти далі. Опитування показують, що більшість росіян відчувають ностальгію за Радянським Союзом і радше будуть співпрацювати з комуністами, якщо ті внаслідок перевороту прийдуть до влади. Таке ставлення заважає росіянам відкрити новий розділ у своїй історії.
Ще один чинник – географія. Росія продовжує володіти величезною територією і залишається найбільшою країною у світі, навіть втративши свої колонії. Географічний чинник теж тягне за собою низку наслідків, здебільшого негативних.
Перший з таких наслідків – низька якість управління російською державою. Після відвоювання Лівонії та Естонії у Швеції Петро I з подивом виявив, що Швеція витрачала більше коштів на управління цим маленьким анклавом, ніж Петербург – на всю свою імперію. Тому держслужбовцям Московії було офіційно дозволено «годуватися від справ», а після скасування цієї практики – брати хабарі. Сумнозвісне хабарництво російських держслужбовців є лише наслідком нездатності Росії адекватно оплачувати працю управителів на території своїх неосяжних володінь.
Іншим важливим наслідком величезних розмірів Росії було і продовжує залишатися слаборозвинене національне почуття. Той факт, що росіяни, починаючи з XIII ст. завжди згуртовувалися для захисту своєї батьківщини від іноземних загарбників, не повинен вводити нас в оману щодо відчуття росіянами своєї національної спільноти. Вони вставали на захист Росії тому, що бачили у ворозі «невірних», які йдуть, щоб захопити їхню землю та власність. Взагалі, для росіян характерна прив’язаність радше до їхньої «малої батьківщини», ніж до країни в цілому. Підтвердження цього можна почути з несподіваного джерела – Вячєслава Ніконова, політолога, близького до нинішньої правлячої еліти: «Дійсно, один з найбільш істотних чинників слабкості й розпаду Російської імперії, Радянського Союзу, проблем сучасної Росії – нездатність створити єдину громадянську націю, що вдалося іншим великим державам».
Хоча слов’янофіли і стверджували, що росіяни – унікальний народ, схильний до колективізму, і ця їхня ідея, здавалося б, підтверджується новаторською спробою створити комуністичне суспільство, мій власний досвід підказує, що росіяни, навпаки, глибоко індивідуалістичні. Американці пишаються своєю належністю до нації індивідуалістів, але на практиці вони радше конформісти. Росіяни, навпаки, прагнуть жити у створених ними самими світах, що призводить до їхніх видатних досягнень у мистецтві і літературі.
Але в політиці індивідуалізм веде до сумних наслідків. Росіяни як люди не відчувають один з одним спорідненості. Навпаки, відчуття, що вони оточені ворогами, є як у держави, так і в кожної окремо взятої людини щодо своїх земляків. Компанія Validata з Петербургу, що займається вивченням громадської думки, наприкінці свого дослідження про поведінку росіян робить разючий висновок: «Росіяни живуть в окопах». Тобто росіяни відчувають постійну небезпеку з боку своїх же земляків. Це одна – і, можливо, найголовніша – з причин, чому росіяни воліють авторитарне правління більше за будь-яку демократію. Недовіра до сусіда не дозволяє їм об’єднатися для встановлення задовільного для всіх режиму, і тому вони прихильно ставляться до суворого режиму, «грізного» для підтримання порядку.
Є і ще один наслідок неосяжних просторів країни, на який я хотів би звернути увагу – це одвічна претензія Росії на те, що якщо вона настільки велика, то вона за самою природою своєю є великою державою. Стійка популярність Сталіна у країні, яку він спустошив, викликана у першу чергу переконаністю у тому, що, привівши СРСР до перемоги над Німеччиною, Сталін перетворив Росію у світову державу, суперницю Сполучених Штатів Америки. Але це переконання нічим не може бути виправдане. Держава стає великою не через своїх велетенські розміри і навіть не через перемогу у війні, а внаслідок старанної, терплячої, тихої праці, яка веде до формування життєздатного суспільства та ефективної економіки.
Проблема ідентичності
Хоча вважають, що угода, підписана у Біловезькій пущі 8 грудня 1991 року Єльциним і його українськими та білоруськими партнерами, призвела до розпаду Радянського Союзу, насправді розпад до цього моменту вже був доконаним фактом. Всі союзні республіки, крім Росії та Казахстану, вже проголосили свою незалежність. В опитуванні, проведеному за місяць до зустрічі у Біловезькій пущі, лише 17% російських респондентів вірили, що Радянський Союз досі існує.
Розпад Союзу сильно вплинув на російську душу. Ця імперія відрізнялася від інших європейських імперій нового часу тим, що була збудована не після формування національної держави, а будувалася одночасно з нею. До моменту завоювання Британією або Іспанією своїх колоній, ці європейські країни вже були настільки повноцінно сформованими національними державами, що плутанина між метрополією і колоніями виникнути не могла, тим більше що колонії були відокремлені від них океаном. У випадку Росії створення національної держави та імперії відбувалося одночасно. І крім цього колонії Росії межували з національною державою, більше нагадуючи стародавні імперії персів і римлян. Як наслідок, втрата імперії завдала важкої травми російській свідомості і призвела до того, що росіяни відчувають нині великі труднощі з визначенням власної національної ідентичності.
Ричард Пайпс - історик, почесний професор Гарвардського університету. Публікація є витягом зі статті у збірнику «Росія на межі століть: 1991-2011». Редактори-упорядники - А. Зубов, В. Страда. М.: РОССПЭН, 2011
Автор: Ричард Пайпс [Ричард Пайпс]
Назва оригіналу: Борьба с прошлым
Джерело: Ведомости, 13.12.2011
Зреферував Омелян Радимський