Нещодавно уряд ухвалив постанову, відповідно до якої в Україні з наступного року впроваджуватиметься інклюзія в освіті. Зокрема з 1-го вересня 2017 р. буде припинено набір учнів із затримкою психічного розвитку, до підготовчих та перших класів спеціальних шкіл (шкіл-інтернатів). А до 2022 р. держава планує перевести цих дітей на навчання до загальноосвітніх навчальних закладів.
Вітчизняна освіта вже має певний досвід із впровадженням інклюзивної освіти в окремих класах та школах. Варто наголосити, що її основний сенс полягає у визначенні індивідуальних цілей та потреб дитини з особливими потребами, аби її залучити до активного соціального життя. Головну роль у цих процесах відіграють місцеві відділи освіти, психолого-медико-педагогічні-консультації (ПМПК), навчально-методичні центри освіти (НМЦО), директори та педагогічні працівники загальноосвітніх навчальних закладів. Неодноразово саме від людського фактору, бажання та позиції працівників залежить доля дитини з особливими освітніми потребами та її подальший освітній маршрут.
Одна з авторок цих рядків нещодавно сама стикнулася із «підводними рифами» сучасного українського інклюзивного навчання.
Сьогодні у Львові дитині, яка навчається в інклюзивному класі, після завершення початкової школи часто наполегливо рекомендують перейти на індивідуальну форму навчання, тобто – вдома. Основний аргумент при цьому – відсутність асистента вчителя, оскільки на велику кількість дітей їх просто забракне.
Як варіант батькам ставлять вимогу (за умови наполягання на продовженні інклюзивного навчання) в обов’язковому забезпечені соціально-психологічного супроводу дитини (ініціатива адміністрації закладу). Іншими словами - батькам пропонують сидіти за партою разом з дитиною і, якщо вже вони так хочуть тієї інклюзії, то нехай самі їй і допомагають.
Тож виникає запитання, чи це єдиний шлях вирішення ситуації? Повна присутність матері чи батька у школі не завжди даватиме позитивний результат у розвитку самостійності та соціалізації дитини. У такому випадку існує два шляхи подальшого перебігу ситуації. Або перевести дитину на індивідуальну форму навчання (вдома), або батьки мусять самі шукати вихід.
В нашому випадку влаштування дитини до школи стало можливим через активний розголос ситуації. І батьки, і спеціалісти, і громадськість доклали зусиль, аби вирішити питання в інтересах дитини.
Протягом місяця ми подавали звернення до начальника відділу освіти м. Львова, начальника районного відділу освіти. Лише позиція представників психолого-медико-педагогічної консультації (ПМПК) – порада, яким чином сформувати звернення, а також до кого саме звернутися – дала надію на те, що процес зарухається.
Натомість відділи освіти, які мають супроводжувати та надавати підтримку у подоланні таких ситуацій, а також адміністрація школи жодним чином не сприяли у вирішенні нашого питання. То вони на чиєму боці? Це ресурс для батьків, чи зайва інстанція, яка не здатна допомогти?
Головні рішення приймає відділ освіти. Саме там починається довге очікування невідомого. Наступним кроком стає рекомендація. Спробуйте звернутися до місцевого депутата, залучіться підтримкою громадських організацій.
Найбільше дивує у діяльності влади - своєрідна гра у пінг-понг на рівні «лист-відповідь». Інший різновид гри: хто кого перечекає. Адже все практично вирішує остання відповідь.
У такому випадку, звичайно, можна звернутися у вищі інстанції, але місцеві чиновники не рекомендують цього робити. Позиція місцевої освітянської влади полягає у тому, що неправильно спеціалістам і педагогам радити батькам звертатися аж до Міністерства освіти та науки, оскільки це якимось чином порушує права. Однак виникає запитання – чиї права? Аж ніяк не дитини, оскільки саме в її інтересах має прийматися остаточне рішення. Якщо розвиток ситуації залежить від позиції однієї людини, в одному відділі і не рухається далі, то це вже не ефективна діяльність, а результат бездіяльності. Чи будуть сили у батьків вдруге звертатися по допомогу?
Наша ситуація вирішилася на користь дитини. Батькам вдалося відстояти її право продовжити навчання в інклюзивному класі з асистентом. Отже, виявилося, що шлях вирішення проблеми є.
Ситуації, коли дитину виставляють на узбіччя життя, не є поодинокими. Батьків часто ставлять перед фактом, що їхній дитині продовжили індивідуальну форму навчання, а адміністрація школи відмовляє у відкритті інклюзивного класу. Батькам та дітям зазвичай відмовляють у зарахуванні до дошкільного навчального закладу. І виникає питання – а куди звертатися батькам щодо дискримінації дитини? У відділ освіти, чи НМЦО, де фактично все може зупинитися на одній відповіді?
Наша порада батькам - знати про свої права, діяти виключно в інтересах дитини і не мовчати, а звертатися до громадськості, йти далі, захищати права своєї дитини.
Доки лунатимуть слова з вуст начальників відділів освіти, працівників, НМЦО про те, що «ваша дитина буде краще на індивідуальному навчанні, що вона не підлягає навчанню», доти існуватиме поділ на тих, які мають право, й на тих, хто його позбавлений.
Сьогодні справді ми набули більше негативного досвіду у питаннях впровадження інклюзивної освіти. Але трапляються й поодинокі позитивні випадки, які додають сподівання, що ситуацію можна вирішити в інтересах дитини, й вона таки потрапить до школи чи у ДНЗ.
Лариса Самсонова, Інститут суспільно-економічних відносин (Київ)
Тереза Фаласеніді, кафедра соціології та соціальної роботи Національного університету «Львівська політехніка» (Львів)