21 листопада 2013 року на Майдані Незалежності в Києві почали збиратись люди, щоб висловити протест проти рішення уряду України припинити підготовку до підписання угоди про асоціацію з ЄС.
Потім був розгін «студентського Майдану» та кількамісячні протистояння, які переросли у Революцію Гідності.
Ті, хто фіксує спогади
Український інститут національної пам’яті вже понад рік працює над проектом «Майдан: усна історія». Після кривавих подій, на початку березня 2014 року, працівники Інституту ходили на Майдан та записували історії людей, які брали активну участь в тих подіях. У той період фіксували спогади переважно в аудіоформаті.
Координатор проекту Тетяна Ковтунович розповідає, що ідея робити ініціативу, пов’язану з Майданом, виникла ще у першого заступника директора Інституту національної пам’яті Володимира Кривошеї.
Координатор проекту «Майдан: усна історія» Тетяна Ковтунович
Коли Майдан розійшовся, організатори не полишили цей проект, а вирішили змінити формат, і з червня місяця спогади уже записували на відеокамеру в стінах Українського інституту національної пам’яті.
«Коли записи вже велися в Інституті, ми сформували список людей, чиї спогади ми б хотіли почути: медики, Самооборона, громадський сектор, волонтери, психологи.. Згодом, коли люди дізнались, що ми робимо такий проект, то самі приходили до нас, телефонували і просили вислухати.
Також часто траплялось, що люди, яких ми запрошували на інтерв’ю, згадували своїх знайомих з Майдану і рекомендували з ким ще нам варто поговорити. Таким чином цей список весь час доповнюється», – каже Тетяна Ковтунович.
За словами пані Тетяни, коли стояв Майдан, на диктофон було записано 143 історії, також уже є понад 250 відео. До проекту «Майдан: усна історія» долучились волонтери з 20 регіонів України. Здебільшого це роблять фахівці з усної історії чи люди, які брали активну участь у подіях на Майдані. Волонтери вже записали понад 200 історій.
фото: Getty Images
«Ми бачимо, як швидко змінюються події. Майдан поступово відходить на задній план. Цей проект робиться для того, щоб пам’ятати Революцію Гідності такою, якою вона була, і аналізувати події більш-менш об’єктивно. Спогади очевидців, учасників цих подій мають велику цінність. До прикладу, у нас немає таких спогадів про Помаранчеву революцію чи Революцію на граніті. І вже зараз, на мою думку, є прогалини у висвітленні тих подій», – зазначає координатор проекту.
Основна мета проекту – створення великого відкритого архіву. Партнером Інституту у формуванні цього архіву є «Фонд збереження історії Майдану».
«Наразі ми ще знаходимось на фазі записів. Не можу точно сказати, коли ми закінчимо збирати історії, адже поки люди хочуть говорити і ділитись пережитим, ми будемо їх слухати. Сподіваємось, що наступного року нам вдасться запустити пілотну версію архіву, але це потребує великої роботи. Деякі записи є і по п'ять годин, щоб їх розшифрувати потрібен час», - каже Тетяна Ковтунович.
До цьогорічної річниці Інститут національної пам’яті готує книжку, у якій збере 45 таких історій. ZAXID.NET пропонує ознайомитись з деякими з них та пригадати, якою була Революція Гідності.
***
Юлія Вотчер, волонтерка медичної служби Майдану
Я чергувала на «гарячій лінії» в Михайлівському соборі в трапезній, у мене три телефони, мільйон дзвінків. Тут підходить хтось, кладе мені коробочку, а в ній ще три телефони. Каже: «Будете відповідати». Потім принесли ще один телефон. «Це телефони хлопчиків, які загинули», – каже чоловік.
– Господи, а я чого?
– Ви знайдете правильні слова, ви старша.
І дуже швидко задзвонив один телефон. Я взяла його в руку і вибігла на вулицю, бо в штабі було багато людей, тісно, гамірно. Швидше на автоматі, ніж готова була щось сказати, натиснула кнопку і зразу ж чую: «Назаре! (Мама сина шукає) Назаре! Чому ти мовчиш?».
А в мене спазм, я не можу говорити, а вона продовжує його гукати. У мене лиш якийсь гортанний звук вирвався, а вона: «Ви хто? Де ви поділи мого сина?».
Я жодного слова не проговорила, а вона почала кричати, і телефон відключився. Я як стояла, так і сіла: не встати, ні піти. А через якусь мить цей телефон знову задзвонив. Друзі шукали Назара. Тут я вже сказала, що Назара немає, що вбили його.
А він: «Ні, не може бути, ми його тільки-но бачили. Може, він куртку загубив, може, телефон?». І я злякалася, що ж та мама бідна подумає.
Вони кажуть: «А ви де?»
– В Михайлівському.
– Ми зараз прийдемо.
І прийшло троє хлопців, його друзі.
– А де Назар?
фото: Reuters
Біля собору під деревом лежало вісімнадцятеро загиблих. Усі вкриті якимись ряднами. Хлопчики підходять і ніби гортають ці обличчя. Назара не знайшли. Сказали, що це була радість.
Чоловік, що поряд стояв, каже: «Смерть змінює обличчя, дивіться по одягу». І вони почали знову дивитися. Один хлопець каже, що вони йому щитки нові на ноги дали. І впізнали ці щитки.
Реакція одного з них мене вразила. Він впав, вужем крутиться й кричить: «Що я скажу твоїй мамі?»
Щоб вивести його з цього стану, я за плече взяла і питаю: «Ви з одного села?»
– Так.
– Ти не далеко живеш?
– Не далеко.
– Може попроси свою маму, щоб вона пішла туди?
А він як закричить: «Як, як я можу це мамі сказати? Я не буду цього робити». Кажу: «Ти подзвони їй, я попрошу». А він: «Ви що, зовсім не розумієте, я ж тут».
Я справді не подумала тоді, що якщо Назара вбили, то він в такій же небезпеці. Але, видно хтось із них все ж повідомив рідним, бо скоро мені подзвонив хрещений батько Назара, і через кілька годин прийшов, а далі вже були невідомі мені процеси.
Ця перша для мене смерть врізалась мені в серце, увійшла в моє життя назавжди. У ту мить я була готова стріляти.
А через деякий час зателефонував мені батько і попросив віддати телефон Назара. Той телефон цінності ніякої не мав – побитий, заклеєний лейкопластиром. Він каже: «Це останнє, що тримала дитина в руках»…
Скільки поранених я бачила, і жоден, ніхто не сказав: «На чорта воно мені залося? Навіщо я сюди прийшов?» Ніхто…
***
Микола Петерятко, шкільний вчитель
В одному з наметів був чоловік років п’ятдесяти. Підійшов до нього і кажу: «Бачите, ось там, на периметрі, вже стоять». Він на мене так поглянув співчутливо: «Так. Стоять». Кажу: «Ну от, мені б хотілося мати якусь палицю, щоб захищатися від них».
Він знов на мене подивився, важко зітхнув, пішов до себе в засіки. Знайшов палицю десь понад метр. Трішки загострив, щоб було зручно брати. Я за неї взявся, як за меч – для мене це вже була зброя.
І тут уже в нас, на Інститутській, почалися свої події. Це було дуже несподівано, коли раптом по вулиці проїхали дві машини, з водометом. У них були попереду щити такі, як у звичайного бульдозера. Вони на великій швидкості врізалися в барикади і цими щитами відсували їх.
Потім ми побачили, що Інститутською теж рухається колона в чорному, в касках і зі щитами. І тут же почули вибухи шумових гранат. Вони вибухали скрізь, по всьому периметру, який захищали «майданівці».
Мені впало в очі, що серед цих наступаючих з’явилися люди з гвинтівками. З лівого боку Інститутської вони почали пристрілюватися до тих активістів, які стояли ближче. І раптом я побачив червоний спалах. З рушниці.
фото: Reuters
Основний заряд пройшов повз мене і вдарився в щити людей, які стояли одразу за мною. Я почув гучний дзвін. Один заряд потрапив мені трохи вище очей, а інший трохи нижче. Око запливло, я нічого не бачив.
Спробував знайти хоч якусь медичну допомогу. Добрався до рогу пошти. Одна дівчина взяла мене за руку і провела на перший поверх Будинку профспілок. Мене оглянули. Око почало дуже каламутно, але бачити. Уже зрадів: «О, може воно ще й працює!» Лікар подивився, сказав, що око не ушкоджене. Дав мені тампон, змочений у якійсь рідині, щоб я його потримав. І начебто почало все минати. Я відчув, що відновився зір.
Після цього я вирішив повернутися на свою бойову позицію. Поки був у Будинку профспілок, вже принесли поранених з барикади, яка була з боку Європейської площі. І люди, схоже, були дуже важко поранені. Їх одразу ж там оперували.
Силовики підійшли дуже близько і кидали в нас шумові гранати. Деякі студенти молоді, думаю, їм не було ще 20 років, на ногах не могли втриматися після вибуху. Люди часто втрачали рівновагу, падали, але тут же знову вставали, знову кудись ішли, щось несли. Було видно, що ніхто нікуди не збирався звідти йти.
Я підійшов ближче до колони, бо там такі місця, що теж міг би статися прорив. Після того, як силовики машиною збили частину палаючої барикади, відразу в проміжок кинулися беркутівці. І ось вийшов такий стик, де зустрілися ми, захисники, і з одного боку беркутівці, а з іншого – ВВ-шники. У мене виникло бажання своїм «мечем» захистити наших майданівців.
фото: Reuters
Я усвідомлюю свій вік (62 роки), бачу – тут стоять молоді хлопці, й думаю: «Що, вони перші будуть іти в атаку?» Певно, така думка виникла у багатьох людей старшого покоління на Майдані. Разом із розумінням своєї відповідальності за те, що не змогли ми в державі раніше порядок навести, зробити нашу політичну структуру нормальною – такою, щоб її діяльність була спрямована на добробут народу.
І тут я усвідомив свою відповідальність і те, що треба тепер своїм «мечем» виборювати право на подальше існування. Тоді я добре розумів, що тут грають секунди. Почав досить хутко просуватися до беркутівців. Я не міг швидко бігти, щоб відразу не загострити ситуацію і не зустріти різкий опір, але рухався дуже стрімко, рішуче.
Підійшовши, одразу ж завдав удару першому, хто стояв поруч зі мною. По касці. Думав оглушити його, може, якось дезорієнтувати. Але він встояв і почав діставати свій кийок.
Завдав ще кілька ударів, і побачив, що до мене наближається якась пляма. Пострілу я не почув. Там, знаєте, шум такий був... Я знепритомнів, отямився, швидко знайшов свої окуляри, палицю – зброю свою – забрав.
І бачу, що мене захищають наші – люди, які стояли зі щитами, швидко висунулися вперед і стали мене боронити, щоб, поки я лежав, мене не затоптали. Я піднявся, відійшов назад. Коли руку приклав до голови, відчув, що там усе палає, мокре...
***
Сергій Карандін, менеджер
Що буває з людьми, у яких в руках загорілася пляшка із запальною сумішшю, я знаю. Біля мені пронесли хлопця, у якого одна «кукса» залишилася замість руки. Цей запах паленого м’яса завжди буде мене переслідувати.
Пам’ятаю критичний момент – через вогняну стіну, яку ми використовували, як барикаду, вривається «Беркут». Я став, як укопаний. Бачу людей, які тікають... Але троє, що стояли найближче, побігли з якимись палицями, камінням – і кинулися на «Беркут». Абсолютно непередбачувана, на мою думку, для силовиків реакція: коли від тебе люди повинні тікати, а вони, навпаки, біжать на тебе. А потім до цих трьох підмога підбігла. І силовики злякались, повернулись назад.
Це сталося десь між північчю і другою годиною. Близько третьої мені випала можливість полежати, відпочити. Мені навіть вдалося поспати – думаю, хвилин 10, бо прийшов хтось і закричав: «Знову йдуть!» І ми побігли далі.
Я носив ящики із запальною сумішшю, а деякі пляшки й жбурляв, коли ставало гаряче. Там я побачив хлопця, який мало не плакав. Він дуже втомився – стояв під щитом. Кажу йому: «Давай, іди, відпочинь». Я став замість нього і зрозумів: перший, до кого прилетить – буду я! Це дуже виснажливо. І ти за цим щитом ховаєшся… Якщо щілинка десь утворювалася, ми швиденько з хлопцями її заліплювали. Гумові кулі летіли. Боявся, що в око може влучити.
фото: Efrem Lukatsky/Associated press
Ми дуже втомилися. Дуже. Людей залишилось доволі небагато. У ті моменти всі чекали, коли ж приїде підмога – Львів, Чернігів... Нам оголошували зі сцени, що вони з труднощами, але прориваються обхідними шляхами. І реально всі розуміли, що коли буде черговий штурм – захиститися неможливо. Було чітке розуміння того, що сил ні в кого уже не залишилося.
Але в такому ж стані перебував і «Беркут». Напевно, у них теж були якісь свої «ідейні». Пам’ятаю, коли вони кричали: «Скільки тобі платять?» У такі моменти розумієш, що у нього на душі. Він за гроші сюди прийшов. І якби «беркути» були «ідейні», то, звичайно ж, вони б змели Майдан. Там залишалося небагато. Але лізти врукопашну, через вогонь іти, коли в тебе летить цегла?.. Ти просто можеш почекати – а зарплата все одно капає. У них не було мотивації…
…Коли тобі назустріч несуть людей у крові, і ти бачиш, що вони, швидше за все, вже мертві – розумієш, що і з тобою це може статися. Незрозуміло було, що відбувається. Тобто в той момент я, принаймні, не усвідомлював, чому і від чого помирають люди.