Бойкот – коротке, гучне, потужне слово. Досить часто одного його вистачало, аби відправити опонента в нокаут, влучити в дев’ятку, тушанути… Спортивні терміни мимоволі спадають на думку, мабуть тому, що цей жорсткий політичний захід застосовувався часто і до спортивних змагань.
Ще відносно свіжі в пам’яті бойкот американцями московської Олімпіади-80 і симетрична відповідь СРСР лос-анджелеській Олімпіаді 1984 року... Але хто б міг коли подумати, що колись такі санкції застосують і до України?
Аж тут керівники західних держав один за одним оголошують бойкот українській еліті, відмовляються приїздити на перегляд матчів Євро-2012, ігнорують й інші заходи, організовані Януковичем і його командою.
В Україні формується авторитарна владна модель, там юстиція має вибірковий характер, там придушують опозицію свободу слова тощо, тощо, тощо – аргументують своє рішення канцлерка Німеччини, президент Чехії, президент Австрії і ще з десяток їхніх колег. Підгримує такі санкції і голова Єврокомісії Мануель Барозу. Тобто «західний комітет опору диктатурі» виглядає доволі авторитетно.
Чи мають вони рацію? Чи не передають куті меду, так жорстоко караючи українську політичну еліту?
Шанований мною польський журналіст Марцін Войцєховський у своєму актуальному коментарі в «Gazecie Wyborczej» стверджує, що рації західні політики не мають, що реакція їхня на події в Україні асиметрична. Свої слова він аргументує порівнянням із західною реакцією на ще гірші утиски демократії в Росії:
Ніхто із Заходу не протестував, що новий-старий президент Росії Владімір Путін розпочинає своє врядування розгоном опозиції. Опозиції, котра не кидає камінням, не влаштовує бійок. Вона прагне лише висловити свою думку про те, що Путін не є їхнім улюбленцем. Але часто опозиціонери навіть не можуть зробити цього легально, бо не отримують дозволу на демонстрацію. А це – чудовий привід для органів правопорядку, аби розправитися з нелегальною демонстрацією.
І що? А нічого. Мовчить німецька СДПН, котра так гучно виступає за звільнення Тимошенко, закликає до бойкоту Євро-2012, а також ізоляції української влади. Мовчить парламент Італії, котрий днем раніше проголосував за полум’яну ухвалу в справі звільнення Тимошенко й навіть підтримав висунення її кандидатури на Нобелівську премію миру. Мовчить також Європейська Комісія, члени якої в рамках солідарності з Тимошенко не поїдуть на українську частину Євро-2012, а дехто навіть на польську, аби їхній жест був ще більш промовистим.
Чи оперує Марцін правдивими фактами? Безперечно. Чи має підставу його закид до європейських лідерів? Звісно. Важко не погодитися: асиметрія західних дій – в усій своїй красі. Можна продовжити думку, висловлену в коментарі Войцеховського, заявляючи, що західні демократії продалися за енергоносії, що вони потрафлять гавкати лише на слабшого, а до Москви їм, як сказали б наші північно-східні сусід: кишка-тонка. А є ж ще й тоталітарний Китай, недемократична Камбоджа, є африканські держави, де взагалі канібалізм процвіта… Їм що все дозволено?
Так само не можу не погодитися з польським колегою, що не може слугувати повноцінним виправданням Євросоюзу те, що Україна нібито прагне здобути членство в ЄС, а Росія – ні. Бо якщо є стандарти демократії, то вони для всіх або ні для кого.
З чим же я погодитися не можу? Зі спрямованістю статті. Бо до якої думки намагається підштовхнути нас Марцін Войцєховський і ціла армія українських авторів, котрі висловили своє обурення бойкотом? По-перше, до релятивізації недемократичних дій української влади. По-друге, до змалювання нам образу Європи як «континенту контрастів».
Зрозуміло, від Москви ми втекли не далеко, але ще 1997 року Україна затвердила свій стратегічний європейський вибір. Кожна наступна політична еліта цей вибір безапеляційно підтримувала. Росія ж чітко заявляє про євразійську орієнтацію, що й підтверджує своїми діями.
Тож хай кожен дасть собі відповідь на таке запитання: а що поганого для держави й суспільства в тому, що стільки уваги Європа дарує саме Україні? Чи не нагадує наша образа на докори Заходу образу школяра на надто вимогливу вчительку? Ми бажаємо жити у вільній демократичній державі, прагнемо інтегруватися в міжнародну західну спільноту. Нам не все вдається на цьому шляху, інколи ми допускаємося помилок, самі цього не зауважуючи. Що злого в тому, що нам вкажуть на наші помилки, підкажуть, як виправитись? Може в занадто різкій формі, але нас вже раніше просили лагідніше бути чемними, а ми в одне вухо ті зауваження впускали в інше – випускали. То тепер вже нам годі ображатися. А що не роблять зауваження комусь іншому – то йому ж і гірше, таким батяром і лишиться. У нас же ще є якийсь шанс. Наскільки примарним він декому б не видавався.