«У 2014 році російська пропаганда спрацювала настільки вправно, що коли ми звільняли Донбас від сепаратистів, то місцеве населення ставилося до нас так, як зараз українці до росіян. Сепаратизм був дуже поширеним, а ми виявилися абсолютно не готові. Те саме сталося з Росією 24 лютого. Тільки зараз вони зіткнулися з армією, яка воювала вже вісім років, яка має натовський вишкіл і натовську техніку», – розповів в інтерв’ю Зоряні Варені колишній «кіборг» з Донецького аеропорту, а нині військовослужбовець ЗСУ Ярослав Гавянець.
Як ти потрапив в армію?
До війська пішов 2012 року. Я не студіював, а якщо не вчишся у виші в Україні, то треба йти на військову службу. Моя закінчилася у 2013 році, якраз перед Майданом, потім почалася російська агресія, і люди, з якими я служив, пішли в АТО. А коли мій колишній батальйон зазнав перших втрат, то я пішов добровольцем.
Де і коли відбулося твоє перше знайомство з війною?
Я вперше побачив війну в листопаді 2014 року. Ми поїхали до міста Костянтинівки, а потім до Пісків, там уже був контакт з росіянами, і коли почався штурм Донецького аеропорту, військовикам, які там були, потрібна була допомога, і тоді я зголосився добровольцем.
Чи можеш назвати себе «кіборгом»?
Ну, так вони нас називають.
Як довго ти пробув в аеропорту Донецька?
З 13 до 20 січня 2015 року, коли нас підірвали. 21 січня нас витягли з-під завалів, і тих, хто вижив, взяли в полон.
Яка була ситуація в аеропорту?
За ці сім днів я там усе пережив. Бойові дії в дуже тісному контакті, тому що сепаратисти були на три поверхи над нами і на один поверх нижче. Вони були всюди. Ми були повністю оточені. Але ми дали собі раду, ми захищалися, поки проти нас не застосували газ. Ми не були до цього готові і тому відійшли з позицій у ту частину терміналу, де було більше повітря. Газ швидко розвіявся, і там ми організували кругову оборону. Так ми протрималися до 20 січня. Коли прямо під нами підірвали вибухівку, то зі шістдесяти нас вижило лише шістнадцятеро.
Ти пам'ятаєш момент, коли потрапив у полон? Чи дуже переймався тим, що буде далі?
У терміналі було жахливо, але коли нас взяли в полон, усе було так легко, я так втомився, що думав, що б не сталося, у мене вже не було сил боятися. Анітрохи. Єдине, чим переймався, якщо мене застрелять, то щоб моє тіло відправили додому, щоб мої батьки дізналися, що я загинув. І це все.
Як до вас ставилися в полоні?
Могло бути й гірше. Ми були «кіборгами», ми були відомими. Як зараз «азовці». Ми були елітними в’язнями. Коли нас вели в підвал на тортури, то забороняли бити по обличчю, щоб потім можна було нас знімати. Усе інше можна було з нами робити. Усе, що вони хотіли.
А чеченці там були?
Чеченці теж. Один із наших військовиків не захотів з ними спілкуватися, тому Моторола вистрілив у нього з пістолета, щоб нас залякати.
Скільки ти був у полоні?
Два тижні.
Як ти вибрався?
Мій батько побачив відео, яке сепаратисти завантажили в Інтернет, на якому видно захоплення «кіборгів» в аеропорту, тож він знав, що я живий і мене схопили. І тоді він ухвалив рішення, поїхав до Києва, зв’язався з журналістами українських ЗМІ і звернувся до Олександра Захарченка, що він хоче сісти з ним за стіл переговорів, що він готовий замість мене піти в неволю. Коли російські агенти побачили, що ефекту від показу захоплення «кіборгів» немає, відреагував хіба мій батько, то вони вирішили, що треба проводити пропагандистську кампанію, що вони мене віддадуть на знак доброї волі, вони готові вести перемовини про обмін полоненими, але українська сторона нібито не хоче розмовляти.
Вони віддали лише тебе?
Лише мене та кілька поранених наступного дня. Останній «кіборг» вийшов із полону лише через два роки.
Як ти пережив знищення твого підрозділу? Чи мав через це проблеми психічного характеру? Працював із фахівцями?
Щойно я вийшов з неволі, то потрапив до шпиталю, там були психологи, психотерапевти, але тоді в Україні такий вид допомоги не був настільки розвинений. Це все було трохи несерйозно. Проте в Чернівцях був один лікар, який більш-менш допоміг мені вийти з мого стану. Були різні етапи. Перша стадія: ти як овоч, без жодних емоцій, потім приходить злість, потім все здається не так, і, нарешті, ти втрачаєш бажання жити.
Коли ти перебуваєш у найкритичнішій ситуації, коли немає їжі та води, лунає стрілянина, вибухи, гинуть люди, то твоєю мрією в цей момент є просто тиша. Коли я лежав під завалами і нас шукали сепаратисти, я думав, що хочу провести решту життя десь у кімнаті на матраці, їсти і пити, більше нічого не хотілося. І щоб було тихо. Це такий стан, коли тобі більше нічого не потрібно, а коли ти повертаєшся додому, ти повністю задоволений тим, що маєш. На довгий час потрапляєш у пастку бездіяльності, немає таких речей, як амбіції, бажання робити кар'єру. Все це перестає мати значення. Тим більше розумієш, як все в житті може зникнути.
Крок за кроком я виходив із цього стану, вступив до Національного університету оборони, студіював, щоб стати офіцером, пішов навчатися вокалу, брав участь у програмі «Голос країни», пройшов до другого туру, я вже подумував про якусь сценічну кар’єру, у січні навіть показали мої виступи на телебаченні, мали показати наступний тур, аж тут настало 24 лютого. Усе знову поринуло в темряву.
Те, що відбувалося на Сході тоді, у 2014 році, і те, що відбувається зараз, – це дві різні війни?
Все схоже, але в іншому масштабі. У 2014 році російська пропаганда спрацювала настільки вправно, що коли ми звільняли Донбас від сепаратистів, то місцеве населення ставилося до нас так, як зараз українці до росіян. Сепаратизм був дуже поширеним, а ми виявилися абсолютно не готові. Те саме сталося з Росією 24 лютого. Тільки зараз вони зіткнулися з армією, яка воювала вже вісім років, яка має натовський вишкіл і натовську техніку.
У 2012 році я служив у такій армії, якою зараз є російська. Там панує дідівщина – сувора дисципліна, офіцери можуть принижувати солдатів. У нас з 2014 року в армії зовсім інша психологія, офіцери вже зрозуміли, що вони із цими солдатами будуть разом боротися, тому стосунки будуються на дисципліні, на підпорядкуванні, але й на взаємоповазі та взаємодопомозі.
У російській армії люди, які командують фронтом, не можуть ухвалювати рішення без вказівок зверху, а наші офіцери мають велику свободу дій, тому що на полі бою головне вміння – обдурити ворога, навіть, здавалося б, дурницями. Наприклад, викидати сміття не там, де ви стаціонуєте. Це сміття ворог побачить за допомогою дронів і зосередить вогонь не туди, куди треба.
Як твій батько відреагував на те, що повертаєшся до армії?
Коли я пішов навчатися на офіцера, то він зрозумів, що я буду в армії так чи сяк. Тепер я готую нових бійців, мобілізую їх, відправляю в бойові частини, забираю загиблих, їжджу до їхніх родин, повідомляю, що батько чи син загинув, віддаю їхні тіла та організовую поховання.
Як можна охарактеризувати тих, хто зараз йде в армію? Чи вони мотивовані? Чи змінилася ситуація за майже вісім місяців після 24 лютого, коли під військкоматами вишикувались черги?
Різниця є. Усі мотивовані вже на фронті. Ті, хто залишився, чекають на призов, тобто самі не ухвалюють рішення йти до війська. А є й такі, що тікають від армії. Але я не думаю, що такі солдати потрібні. Якщо хтось втече тут, то втече з позиції, а якщо втече з позиції, то може спричинити смерті інших.
Ти сказав, що передаєш тіла загиблих воїнів їхнім родинам.
Я вже навчився перемикатися між двома станами, між роботою і домом. На службі – як і в бойових діях – немає жодних емоцій, нічого, ти просто виконуєш свою функцію. Коли я приношу звістку про смерть чоловіка, я не можу дивитися вдові у вічі. Просто читаю текст, здаю документи, слухаю крики, плач, бачу, як вони падають на коліна, розвертаюся і йду. Все, що я кажу, це: «Будь ласка, прийміть мої щирі співчуття». А коли я вдома – у мене сім’я, діти – я інший. Мені потрібно певним чином поводитися з дітьми, тому я змінююся. Я вже до того призвичаївся. Це життя у двох світах.
Ти зараз був на фронті?
Ні, ще ні.
І є шанс, що ти туди потрапиш?
Є. Зараз розформовують ті батальйони, які я створив у лютому. У всіх офіцерів є перспектива піти на фронт. Зараз призовних ресурсів немає, і всіх тих, хто в тилу, відправлять на фронт, тому що треба провести ротацію офіцерів, які там майже вісім місяців. У мене там є товариш, він пів року на фронті і смертельно виснажений. Не фізично, а психічно, він більше не може робити те все, що має робити.
І як вийти з цього стану тим, хто зараз пройде фронт?
Це буде важко, дуже важко. Я зараз бачу, що ті, хто отримує відпустку на 10 днів, просто ті 10 днів п'ють. Треба системно примушувати їх до психологічної реабілітації – на державному рівні. Справа не в тому, хочуть вони цього чи ні, їх треба змушувати проходити реабілітацію, можна прилякати, що інакше пенсії від держави не буде.
Сам собі в такій ситуації не допоможеш, але якщо добровільно піти до психолога, то це вже пів справи. Але більшість людей вважає, що це не те, що їм потрібно, що з ними все добре. Найстрашніше почуття, яке їх вбиває, – це почуття провини перед тими, хто не повернувся.
У тебе теж є?
Так, і це, мабуть, залишиться зі мною на все життя.
Ти проходив реабілітацію, це не допомогло?
Під час реабілітації я навчився приймати те, що буду жити із цим. Що мені не потрібно на цьому зосереджуватися, що просто так є.
Чи думав ти про те, яким би було твоє життя, якби не пішов добровольцем захищати аеропорт у січні 2015 року? Ти коли-небудь шкодував про своє рішення?
Я не міг сидіти склавши руки, поки в моїй країні була війна. Так само, як зараз. Ви не можете просто сидіти і бездіяльно дивитися на це збоку. Зараз я роблю недостатньо. Я міг би більше. Я просто дуже боюся за своїх трирічну та півторарічну донечок. Це найбільший біль. Я відтягую поїздку на фронт, бо боюся, що як загину, то вони мене не запам’ятають.
Переклад з польської
Текст опубліковано в межах проєкту співпраці між ZAXID.NET і польським часописом Nowa Europa Wschodnia.
Попередні статті проєкту: Україна – ЄС: гарячий фініш переговорів, Україна – втеча від вибору, Східне партнерство після арабських революцій, У кривому дзеркалі, Зневажені, Лукашенко йде на війну з Путіним, Між Москвою й Києвом, Ковбаса є ковбаса, Мій Львів, Путін на галерах, Півострів страху, Україну придумали на Сході, Нове старе відкриття, А мало бути так красиво, Новорічний подарунок для Росії, Чи дискутувати про історію, Мінський глухий кут
Оригінальна назва статті: Boję się tylko tego, że jeśli zginę, córki mnie nie zapamiętają