Кілька днів тому радник президента США з нацбезпеки Джейк Салліван заявив, що недавні проблеми України на фронті виникли не через брак зброї, а через нестачу живої сили. Із цим твердженням не погодилося багато українських політиків, чиновників і журналістів. В українських масмедіа з'явилася низка публікацій, які нагадували про затримки з поставками обіцяної Заходом зброї і його занадто довгі коливання щодо ударів України вглиб території агресора. Ця критика багато в чому справедлива, але й думка про слабку укомплектованість підрозділів ЗСУ теж виникла не на голому місці.
Зараз немає сенсу наводити конкретну кількість людей, якої потребує українська армія. Коли нещодавно секретар РНБО Олександр Литвиненко назвав цифру 160 тисяч, йому тут же дорікнув президент.
«Я не погоджуюся з цифрами, – заявив Володимир Зеленський. – Не можна говорити про точну цифру, тому що є питання завдання. Якщо ви бачите, що не вистачає людей на фронті – це вам відповідь, мобілізували сотні тисяч людей чи не мобілізували. Якщо я скажу відверто, скільки мобілізували після цього закону… Чи я знаю? Так. Чи достатньо? Ні. Тому що найголовніше – люди».
Укомплектованість багатьох підрозділів ЗСУ далека від стовідсоткової. Іноді – дуже далека. В інтернеті ходить чимало відеороликів, у яких українські бійці з гіркотою розповідають про неймовірну втому людей на фронті. Ніхто не плачеться, ні. Просто всі захисники країни сподіваються, що темпи оголошеної мобілізації не тільки не знижуватимуться, а й зростатимуть. Чи судилося цим надіям збутися – питання поки, на жаль, відкрите.
Судячи з регулярних повідомлень ЗМІ про скандали в ТЦК і затримання на кордонах молодих чоловіків, які прагнули нелегально виїхати з країни, проблема ухилення військовозобов'язаних громадян від мобілізації в Україні набула масштабу епідемії. Щоб подолати цю недугу країни, потрібні зусилля не тільки влади, а й усього суспільства. Я дуже уважно стежив за цією ситуацією з 2022 року. Спочатку навіть брав на замітку інциденти, пов'язані з купівлею довідок про непридатність до служби і документів для виїзду за кордон. Потім кинув це заняття, бо зрозумів: ухилення від мобілізації, судячи зі ЗМІ та соцмереж, в українському суспільстві не вважається великим моральним гріхом.
Справді, українські інформресурси рясніють нотатками про те, які кари загрожують тим, хто не став на військовий облік, не оновив дані або ігнорує повістки. Питання розглядається тільки з точки зору законодавства. Моральний аспект, як правило, в тіні.
Тим часом ухилення від мобілізації в умовах зовнішнього вторгнення – найтяжчий моральний гріх. Так було в усі часи і в усіх країнах світу. Здорові чоловіки повинні захищати територію рідної держави, свої домівки, своїх дружин, сестер, дітей і старих батьків. Втеча дієздатних чоловіків за кордон, коли в рідній країні господарює ненависний окупант – те саме, що зрада. Тому, окрім перерахування штрафів і каральних заходів, українським масмедіа варто постійно, день за днем нагадувати громадянам: втеча від мобілізації у воєнний час – один із найбільших моральних прогріхів людини. Він заплямує її на все життя.
Але є й інший бік проблеми. Держава, яка зобов'язала своїх громадян до служби, має забезпечувати їм відповідні умови для цього. Причому це має відбуватися, як то кажуть, апріорі, а не тільки під натиском обуреної громадськості.
Ось характерний приклад. Останнім часом в Україні помітно зросла кількість випадків СЗЧ (самовільне залишення частини). Про це, чесно кажучи, наприкінці жовтня заявив голова Верховного Суду країни Станіслав Кравченко. «Ми ще не аналізували, цифри назвати не можу, але є значна тенденція на збільшення самовільного залишення військових частин», – сказав головний законник країни.
Але ж основна причина багато в чому лежала на поверхні. Мобілізованих часто відправляли в гарячі точки війни без належної підготовки. За місяць (таким був донедавна термін базової підготовки) люди, нерідко обтяжені віковими хворобами, які втратили військові навички, елементарно не встигали стати кваліфікованими і фізично підготовленими солдатами. Їхні шанси швидко загинути були занадто великі. Ось проти цього громадяни й «голосували ногами». Зараз це почали виправляти. Днями термін базової підготовки мобілізованих збільшили в півтора раза. Але невже це питання не можна було продумати від початку? І чи достатньо збільшили?
Звичайно, проблема частого ухилення від мобілізації лежить набагато глибше, ніж недалекість окремих генералів, які просиджують штани в тилу. Упродовж усієї своєї незалежності Україна стикалася з проблемами, які підривали довіру між державними інституціями й народом. Бунти 2004 і 2013 років чітко продемонстрували: вимоги народу про справедливість і повагу до своїх прав ігнорувалися, ось людям і довелося виходити на Майдан.
Сьогодні багатьох громадян непокоїть, що боротьба з корупцією ведеться занадто мляво. Але ще більшою проблемою є соціальна несправедливість, вона стала негласною «нормою». Так, космічні зарплати багатьох держчиновників настільки контрастують із бідністю більшості населення, що просто диву даєшся: як усе це терпить Володимир Зеленський, адже під час виборчої кампанії він позиціонував себе як затятий поборник соціальної справедливості? Куди все це поділося?
Набагато більший, ніж у багатьох західних країнах, соціальний розрив серед населення був притаманний Україні й до початку повномасштабної війни. Але тоді це не мало настільки руйнівного характеру, як зараз. В умовах війни корупція, яка анітрохи не зменшується, непропорційно високі зарплати держчиновників і депутатів поволі створюють атмосферу невдоволення і породжують бажання дистанціюватися від своїх громадянських обов'язків.
Крім усього іншого, соціальна нерівність призводить до того, що тяготи війни, як правило, лягають на плечі простих людей. Родичі й діти «еліти», уникаючи мобілізації, нерідко демонструють подвійні стандарти, виставляючи напоказ своє красиве життя в західних країнах. Це теж сильно дратує суспільство.
Плюс до цього треба додати, що заяви української влади часто не відповідали реальності. Так було, наприклад, перед початком повномасштабного вторгнення Росії: західні спецслужби били на сполох, а президент Зеленський заспокоював населення, що такої небезпеки нібито немає... Подібний випадок стався і напередодні запуску Росією ракети, яку диктатор Путін потім назвав «Орешником». Перед обличчям такої небезпеки низка іноземних посольств у Києві тимчасово призупинили свою роботу, і це було цілком розсудливо. А ось МЗС України назвало цей крок посольств «інформаційним нагнітанням». Подібні вільні чи мимовільні «проколи» посилюють недовіру громадян до вітчизняної владної верхівки. Її представникам варто все-таки ретельніше стежити за тим, що вилітає в них із рота. Адже слово в устах чиновника, політика – теж справа.
Звісно, щоб народ був готовий захищати свою країну, потрібні не тільки слова, а й реальні дії, що підтверджують турботу держави про кожного громадянина. Особливою увагою мають бути оточені переселенці зі зон бойових дій – вони й так уже заплатили дуже високу ціну за помилки можновладців. Підвищену турботу влада повинна проявляти і про багатодітні сім'ї, людей похилого віку, дітей, інвалідів. Так завжди має бути в будь-якій нормальній державі. Але у воєнний час ціна такої уваги зростає багаторазово: кому ж захочеться платити чорною невдячністю рідній країні за такого стану справ?
На жаль, зараз в Україні спостерігається зовсім інша картина. Не отримуючи належної підтримки від держави, люди змушені повертатися навіть на окуповані території. Про це, зокрема, напередодні повідомив нардеп від «Слуги народу» Максим Ткаченко. За його словами, таких «поверненців» налічується вже близько 150 тисяч осіб. У зайнятий ворогом Маріуполь, зокрема, повернулося близько третини жителів. Але ж це жахливо. Це може свідчити, що українській владі наплювати на своїх громадян... Хочеться вірити, що це не так, а інакше на Україну чекають ще важчі випробування.