Спочатку варто апріорно визначитися із дефініцією пропаганди. Із тим, що можемо вкладати у це слово. Із його значенням. Отож, пропаганда – це «форма комунікації, спрямована на поширення фактів, аргументів, чуток та інших відомостей для впливу на суспільну думку на користь певної спільної справи чи громадської позиції». Одним із головних завдань пропаганди є вплив на поведінку людей. Беручи ширше, пропаганда є поширенням різноманітних знань із розмаїтих галузей з метою їх втілення в суспільну свідомість. Головним інструментом пропаганди є засоби масової інформації; це само собою зрозуміле в нашу інформаційну епоху.
Не будемо влазити в історію пропаганди, не будемо згадувати Ґеббельса (хоча вже згадали де факто) і прочая, не будемо заторкувати польських сюжетів тощо. У нас є чітка ситуація: до нас вторгся агресор. Не будемо загортати у кольорові папірці: цим агресором є Росія, це всім відомо і зрозуміло, незважаючи на різні дипломатичні викрутаси. А пропаганди проти Росії і всього російського в нас «мнєй ніж зеро», тобто фактично майже нема.
У самій же Росії не просто антиукраїнська пропаганда, а ціла вакханалія українофобії. На всіх рівнях, на державному перш за все. У засобах масової інформації, на побутовому рівні і так далі. Хто в Росії симпатизує Україні та українцям – це радше avis rara [рідкісний птах (лат.)]; зрештою, там це є річчю небезпечною для особистого буття, справою вельми ризикованою. А що ж ми? Ми не реагуємо, не даємо відсічі. Ми, бачте, суперполіткоректні, делікатні, інтеліґентні, виховані, чемні. Курча, та треба ж мати яйця! Ми на фронті маємо яйця, а в пропаганді відчувається «тотальна відсутність яєць». Мусимо, конче зобов’язані плекати пропаганду зі сталевими яйцями!
Доречним тут буде приклад з класичної літератури. Із «Пригод бравого вояки Швейка» Ярослава Гашека. Перед відправкою на фронт Швейк лежав на обстеженні в лікарні. І от якогось дня, знаючи з газет про Швейкове «геройство», лікарню провідала «вдова генерала» баронеса фон Боценгайм.
«Баронеса тим часом виймала з кошеля подарунки. Дюжину смажених курчат, загорнутих у рожевий атласний папір і перев’язаних чорно-жовтою шовковою стрічкою, дві пляшки якогось лікеру, погіршеної через війну якості, з етикеткою “Gott strafe England” [“Боже, покарай Англію” (нім.)]. На другому боці пляшки були зображені Франц Йосиф з Вільгельмом, які трималися за руки, начебто хотіли гратися в “кролика в ямці”: “Ти не в силі вже скакати, поможу тобі стрибати”. Потім баронеса витягнула з кошеля ще три пляшки вина для одужуючих і дві коробочки цигарок. Вона елеґантно розклала все на порожньому ліжку біля Швейка.
Тут же з’явилася і гарно оправлена книжка “Картинки з життя нашого монарха”, її написав заслужений головний редактор теперішньої урядової газети “Чехословацька республіка”. Він ладен був тоді скочити за Франца Йосифа у воду. Були на ліжку також плитки шоколаду з тим самим написом “Gott strafe England” і знову ж таки з портретом австрійського і німецького монархів. Але тут вони вже не трималися за руки, а стояли окремо, обернувшись один до одного спиною. Поруч баронеса поклала гарненьку подвійну щіточку для зубів з написом “Viribus unitis” [“Об’єднаними силами” (лат.)], щоб кожний, хто буде чистити зуби, згадував Австрію. Елеґантним і дуже потрібним на фронті в окопах даруночком був манікюрний гарнітур. На коробці був малюнок, на якому рвалася шрапнель і якийсь чолов’яга в касці з багнетом наперевіс кидався в атаку. Під малюнком стояв напис: “Für Gott, Keiser und Vaterland” [“За Бога, цісаря і батьківщину” (нім.)]. На пачці печива малюнка не було, зате на ній написали такий вірш:
Ősterreich, du edles Haus,
steck deine Fahne aus,
lass sie im Winde weh’n,
Ősterreich muss ewig steh’n!
З чеським перекладом на другому боці:
Австріє, шляхетний доме,
Вистав прапор нам знайомий,
Хай його розвіє вітер –
Австрії навіки жити».
Бачимо завдяки фіксації Ярослава Гашека, наскільки потужною під час Першої світової війни була пропаганда в Австрії проти її тодішнього ворога – Англії. Навіть на пляшках лікеру та плитках шоколаду були заклики її покарати. І це, либонь, не Гашекова ґротескна вигадка, а так воно й було, хоч і виглядає доволі кумедно. Так-от, нехай на «рошенівських» чи «світочівських» шоколадках також буде написане щось на зразок Gott strafe Russland (Боже покарай Росію! – нім.), а на етикетках пляшок оковитої нехай пише щось типу «Будьмо! А щоб ті москалюги виздихали». На зубній пасті можна писати «Гостри зуб на москаля», а на манікюрних гарнітурах – «Ріж кацапів під сам корінь». На пачках печива можна писати «А щоб всі москалики вдавилися», на упаковці краватки можна писати «Нормальній людині – окраса, петля – для мацкальського п**са». На олії можна писати «Сонях росте у лузі, розпечена олія – в горло кацап’юзі». На упаковках бітуму можна писати «А щоб москалики у смолі кипіли». На мішках цементу може красуватися «Мур зведи від москалів», або «Якір бандюзі-москалюзі». На шампанському можна писати «Стріляй у москаля не тільки корком». На коробках зефіру – «Їж зефір, а москаль – лютий ворог і звір». На пачках паперових носовичків – «Бери носовичок, а москаль – безмозглий дурачок». На туалетному папері – «Май кацапів в дупі». На настоянці глоду – «Трунок москаля». І так можна варіювати скільки завгодно.
Анекдот про пана Зеника має стати найпопулярнішим анекдотом, його треба варіювати на всі лади, він має стати візитівкою сучасного гумору. Цілі цехи дотепників мають за грубі гроші продукувати що більше анекдотів про лампацонів (це один літературний герой, із Винниченка, здається, слово «кацап» вважав занадто лагідним і малопотужним, тож замість нього вживав слово «лампацон», справді наснажене і емоційно виразне).
На Московщині слово «хахол» є ключовим у сучасному лексиконі, найбільш культивованим. А в нас за слова «москаль» чи «кацап» можуть забанити на фейсбуку або ж робити оргвисновки. Там за симпатію до українства можеш потрапити до цюпи, а в нас за правдиву нехіть і зневагу до російства можеш бути проскрибованим. Словом, торжество історичної несправедливості.
Цікавий і такий сюжет. Коли 1948 року Сталін розсварився з Йосипом Брозом Тіто, югославським комуністичним лідером, то його в радянській пропаганді стали називати «кривавим катом югославського народу». Пригадую, колись мені трапилася на очі карикатура чи то в тодішньому журналі «Крокодил», чи то «Славяне», підписана «Тито – палач народов» [«Тіто – кат народів» (рос.)], на якій було зображено Тіто з засуканими рукавами, із закривавленою сокирою в руці, а руки по лікті були в крові. Можливо, авторами тої карикатури були Кукринікси (тріо радянських карикатуристів і плакатистів), які прославилися своїми карикатурами та плакатами, які гомерично працювали на радянську пропаганду.
Так-от, чому б у нас не зображати в карикатурах і плакатах зрозуміло кого із закривавленою сокирою в руці? Чи ще якось так. Можна проводити конкурси на відповідні карикатури, а найкращі зразки, найвдаліші та найкумедніші, тиражувати і розповсюджувати у найширших масштабах. І в інтернеті, і на зупинках транспорту, у тому ж таки транспорті, в магазинах, у місцях скупчення публіки тощо.
Нам шалено не вистачає пропаганди, ми маємо сливе повний її брак. Бо не можуть бути пропагандою «кухонні умонастрої», розмови у вужчих групках людей за чаркою чаю, нехай сміливі, проте безрезультатні висловлювання цілих мас індивідуумів.
Ніде правди діти, трішки тої антиросійської пропаганди у нас все ж є. Але вона якась безхребетна, ялова. Нам потрібно потужної, маскулінної, нахрапистої пропаганди, яка з вільгельм-теллівською прецизійністю влучатиме в яблучко, із ахіллесівською силою трощитиме московські закостенілі стереотипи, із раблезіанською посмішкою висміюватиме осоружного ворога.
Пропаганда має бути закладеною в державну політику. Пропаганда має заполонювати ефір. Пропаганда має до нас промовляти візуально та на слух у всіх доступних місцях. Вона не мусить підміняти собою все решта, але таки мусить бути. Бо коли нема нашої пропаганди, то її місце займає чужинецька, ворожа нам пропаганда.