Зацикленість президента РФ Володимира Путіна на Україні й українцях ніяк не вгаває. Ось і під час нещодавньої традиційної «прямої лінії» господар Кремля знову говорив про нас, видаючи заяложені тези про «один народ» і «зовнішнє управління», що його здійснюють Вашингтон і часом Берлін з Парижем, а тому і з Києвом немає сенсу розмовляти напряму.
Ці твердження можна було б вважати особистою думкою Путіна та панівної верхівки РФ, проте, як свідчать дослідження реномованих російських соціологів, це не так. Із року в рік вони демонструють, що більшість росіян переконані в тому, що вони й українці – «один народ». Ну або, якщо послуговуватися путінською термінологією, «майже один народ». Десь таке саме ставлення в них і до білорусів, підґрунтя якого закладене в імперській концепції «триєдиного російського народу», який становлять великороси, малороси і білороси.
Намагання відкинути чи переглянути цю ідею в РФ сприймають як підступи зловорожого Заходу, що хоче розірвати братні узи, перетягнути на свій бік або й викрасти слов’янську рідню, нав’язавши їй власні принципи і цінності. Такий погляд панує і в більшості російського суспільства, і в середовищі еліт, які відображають і втілюють погляди своїх громадян, не позбавлених імперських комплексів і стереотипів.
Звідси – відомі висловлювання «Україна – це взагалі не держава», «кордони Росії проходять по кордонах російської мови», «Росія ніде не закінчується», згадки про територіальні «подарунки» від російського народу, які треба повернути. І взагалі, «мы же братья». Нав’язливість цієї тези в останні роки перетворило її в Україні на мем «мишебратья» і практично лайку, що дотепно відобразив у своїх рядках російський поет Андрій «Орлуша» Орлов:
– Братьями можно быть на войне
только в одном окопе,
братья по крови и по родне
братьев в крови не топят,
«братство» и «брат» – не простые слова,
тем, кто их смысл забудет,
братьями станут шпана и «братва»,
нелюди, а не люди.
«Братья» российские, вы бы могли
с «братством» не суетиться?
Просто уйдите с нашей земли,
может, кому – простится...
Прихильно-поблажливе ставлення росіян до українців контрастує з негативним ставленням до держави Україна та її керманичів. Можна було б подумати, що абстрактних «нас» посварили політики (ясна річ, українські). Проте ця тенденція зберігається роками і байдуже, хто нині господарює на Банковій. Для Москви вже й Володимир Зеленський гірший за Петра Порошенка, бо не капітулює перед РФ, «занурюється в ідеї українського націоналізму», реалізовує мілітаристську політику, ініціює закон про корінні народи України, наслідки застосування якого в Росії прирівнюють до зброї масового ураження.
Одне слово, такий президент не влаштовує Кремль, який хотів би бачити на цій посаді Віктора Медведчука. До речі, Путін уважає його українським націоналістом без негативних конотацій і саме з таким політиком волів би мати справу – як з намісником провінції «історичної Росії». Тільки ось українське суспільство не погоджується ані на такий варіант, ані на такого керманича, за «художества» якого нарешті взялася нинішня «капітулянтська» влада в Києві.
Критичне ставлення росіян до України зафіксоване і в нещодавньому соціологічному дослідженні московського «Левада-Центру», що склав список десяти недружніх до РФ країн. Трійка лідерів така: США (66%), Україна (40%) і Велика Британія (29%). Найбільш прихильні до Росії Білорусь (58%), Китай (40%) і Казахстан (35%). Загалом 83% росіян уважають, що їхня держава має ворогів. У травні 2021 року до України добре ставилися 33% респондентів, погано – 55%. Показово, що в березні цифри були протилежні: 50% сприймали Україну позитивно, 35% – негативно. Натомість українці переважно краще ставляться до РФ, ніж навпаки, але так само негативно оцінюють її владу.
Водночас дуже промовистими є результати опитування про ставлення до Йосипа Сталіна в Україні та РФ, яке провели Київський міжнародний інститут соціології та «Левада-Центр». Із твердженням про «великого вождя» згодні 16% українців і 56% росіян, причому позитивне ставлення до цього діяча в РФ зросло удвічі з 2016 року. Як зазначають соціологи, серед українців поширені нейтральні та негативні почуття: байдужість, відраза й ненависть, неприязнь і обурення.
«Одразу після розпаду СРСР і в Росії, і в Україні були сильні антисталінські настрої, що склалися за доби гласності, коли стали широко відомими його злочини. Потім у Росії ідеї гласності стали не до вподоби, а в українському суспільстві навпаки дедалі більше людей не хотіли пробачати Сталіну Голодомор. Тому негативних почуттів на його адресу і нині в українців більше, ніж було в росіян двадцять років тому. Далі українці змінювали своїх лідерів одного за іншим, а росіяни тримаються за одного і того ж усі ці роки, і тому в них відчувається запит на постать “великого вождя” як опору в минулому для сьогодення. Росіян його велич підносить їх самих у їхніх власних очах, для українців цього немає. Відмінність і в тому, що для нинішніх росіян Сталін – вождь їхньої країни, адже в Росії символічне ототожнення із Радянським Союзом за путінської доби вельми заохочується, а в Україні тенденція протилежна, і визнавати Сталіна “своїм” вони не хочуть», – пояснює Олексій Левінсон із «Левада-Центру».
Ось вам і «один народ», який, щоправда, активно споживає російський медійний контент, добре орієнтується в тамтешніх трендах і знає імена співаків, акторів, спортсменів, журналістів та блогерів. Не оминув увагою цю тему і президент Зеленський у нещодавньому інтерв’ю агентству «Інтерфакс-Україна». Розставляючи крапки над «і», глава держави зазначив, що в нас із росіянами багато спільного (частина історії, пам’ять, сусідство, родичі, перемога над нацизмом і трагедії), але ми – не «один народ», як уже почав підспівувати Путіну його білоруський колега Олександр Лукашенко. Зеленський навіть тонко «потролив» ВВП, сказавши, що якби це було так, то в Москві в обігу були би гривні, а над Держдумою майорів би синьо-жовтий стяг.
Президент тричі наголосив, що ми – точно не «один народ»: «У кожного з нас свій шлях. Але мета у нас дійсно повинна бути одна – закінчити війну на Донбасі, повернути Україні її території. І ще дещо – неможливо одночасно говорити про “один народ” та відверто захоплювати наші території і продовжувати бійню на Донбасі. Це ж очевидно».
Попри це, деякі ілюзії щодо Росії та російського суспільства в гаранта залишаються. Зеленський переконаний, що росіяни не хочуть будь-яких експансій та ескалацій і без пропаганди нинішня ситуація мала б зовсім інший вигляд. Та, мабуть, найбільш марним є сподівання президента на те, що його російський колега вийде з-під впливу пропагандистської картини і зможе говорити не про міфи, а про реалії.
Дуже наївне очікування, адже Путін і більшість громадян РФ переконані в тому, що Україна – «несправжня держава», «українці – неправильні росіяни», вигадані в Речі Посполитій та Австро-Угорщині. Росіяни марять відродженням «історичної Росії» та готові заради вдаваної величі терпіти всі негаразди, при цьому капостячи по всьому світу – від України й Чехії до Сирії та ЦАР. А український президент, якого в Москві не вважають самостійним гравцем, чомусь і далі розраховує на прямий діалог із Кремлем. І невідомо, як поєднати українську впевненість у власній суб’єктності та російську переконаність у «зовнішньому управлінні» Києвом, що залишає невеликий простір для маневру. Тим більше, коли одна зі сторін не бачить сенсу в самій зустрічі.