Книга «Бріджертони. Коли він був розпусним» – це романтична історична проза від американської письменниці Джулії Куїнн. З виразним, чуттєвим стилем оповіді авторка розповідає про ловеласа Майкла Стерлінґа, який вперше пізнав справжню любов. Купідон викинув неабиякий вибрик: «Дон Жуан» доби Регентства закохується у чарівну Франческу Бріджертон, наречену свого кузена Джона, графа Кілмартіна.
Усвідомивши серйозність ситуації, Майкл мусив швидко відмовитися від цього благословення та навчитися жити далі. Минають роки, Франческа стає вдовою. Даремно Майкл вважав, що залишив приховані почуття позаду. Пристрасть прокладає свій шлях до сердець обох. Та чи мають вони право на нове кохання?
Це – шоста книга культового циклу. «Бріджертони. Коли він був розпусним» присвячена сестрі Франчесці, найтаємничішій постаті з усього аристократичного сімейства. Про неї читачі знають небагато. Роман стане неочікуваною подорожжю життям загадкової персонажки, яка вагається між другим шансом на щастя та почуттям обов’язку перед суспільними нормами. Ба більше, на відміну від інших історій циклу, головні герої мають спільне минуле, тому обережно ступають у нову главу життя, тягнучи за собою валізки досвіду й болісних усвідомлень. Дещо незвична передумова для історичного роману про кохання надає сюжету неабиякий потенціал.
Книга вийшла у видавництві Vivat.
***
«Коли він був розпусним»
Розділ 3
– Франческо, я присягаюся, мені ще не доводилося бачити майбутню маму, яка так буяніла б здоров’ям.
Франческа всміхнулася до свекрухи, яка щойно прийшла до саду маєтку в Сент-Джеймсі, де вони тепер мешкали всі разом. Здавалося, за одну ніч Кілмартін-гаус перетворився на жіноче обійстя: спершу приїхала Джанет, потім Гелен – Майклова мати. Будинок заполонили жінки родини Стерлінґів (принаймні ті, котрі дістали це прізвище з одруженням).
Усе здавалося зовсім інакшим.
Химерним. Франческа думала, що відчуватиме в повітрі присутність Джона, що він ввижатиметься їй у будинку, який вони ділили протягом двох років спільного життя. Але натомість Джон просто зник, а скупчення жінок змінило атмосферу в маєтку до невпізнаваності. Франческа припускала, що це й на краще.
Тепер вона неабияк потребувала їхньої підтримки. Проте жити серед жінок було вкрай незвично. Навкруги стало більше квітів – виникало враження, наче вази стояли на кожнісінькому кроці. Звичний запах Джонових сигар вивітрився, як і аромат його улюбленого сандалового мила.
У Кілмартін-гаусі пахло лавандою та трояндовою водою, і щоразу, коли Франческа вдихала ці аромати, її серце розривалося.
Дивно, проте навіть Майкл тримався віддалік. О, він навідував її кілька разів на тиждень, якщо вже лічити, а Франческа, треба визнати, лічила. Але здавалося, що його не було – його присутність у домі відчувалася не так, як до Джонової смерті. Майкл був не таким, як раніше, і Франческа розуміла, що не варто картати його за це, навіть подумки.
Йому теж боляче.
Вона це знала. Нагадувала собі про це, коли, зустрічаючись із Майклом, бачила його відчужений погляд. Коли не могла дібрати слів і сказати йому бодай щось. Коли він не дражнив її, як зазвичай.
Нагадувала собі про це, коли вони мовчки сиділи у вітальні, не маючи гадки, із чого ж почати розмову.
Франческа втратила Джона, а тепер, схоже, втрачала й Майкла. І, навіть незважаючи на те, що над нею повсякчас клопоталося двоє матусь-квочок (троє, якщо врахувати і її матінку, адже та приїздила кожного божого дня), їй було вкрай самотньо.
І сумно.
Ніхто не розповідав Франчесці, як воно буде – тужити. Кому б узагалі спало на думку розповідати про таке? А якби хтось (та хоч би й власна мати, яка теж рано овдовіла) і спробував пояснити цей біль, як вона його осягнула б?
Культура має бути доступною – саме в цьому філософія blago. Компанія створює простір, де українське слово, музика і мистецтво звучать близько до людей. Бо місто, в якому хочеться жити – це місто, де є що відчувати.
Є такі речі, які можна збагнути, тільки якщо це переживеш. І – ох, як же Франческа мріяла б ніколи не потрапити до цього скорботного товариства.
А де ж був Майкл? Чому не втішав її? Чому не усвідомлював, як сильно вона його потребувала? Саме його. Не його матері. Не чиєїсь іншої матері. Його.
Франческа відчайдушно потребувала Майкла – людини, яка знала Джона так само, як і вона; яка любила його з такою самою відданістю. Майкл був єдиною ланкою, що сполучала її із чоловіком, якого вона втратила, і жінка ненавиділа його за те, що він тримався осторонь.
Навіть коли Майкл навідувався до Кілмартін-гаусу й перебував із нею в одній кімнаті, це все одно було не те. Вони не жартували, не кепкували одне з одного, а просто сиділи, охоплені тугою і печаллю. А коли й заводили якусь розмову, між ними панувала не знана досі ніяковість.
Невже ніщо не могло лишитися таким, як було до Джонової смерті? Франческа ніколи не замислювалася над тим, що їхня з Майклом дружба теж може відійти в засвіти.
– Як ти почуваєшся, мила?
Франческа глянула на Джанет, дещо із запізненням усвідомивши, що свекруха поставила їй запитання, і вочевидь не одне. А вона, заглибившись у думки, все прослухала. Таке частенько з нею бувало.
– Добре, – мовила вона. – Так само, як і раніше.
Джанет вражено похитала головою.
– Неймовірно. Ніколи про таке не чула.
Франческа знизала плечима.
– Якби в мене не зникло місячне, я і не зауважила б якихось змін.
І то була щира правда. Її не нудило, вона не відчувала голоду… та й узагалі нічого не відчувала. Хіба що втомлювалася трохи швидше, ніж зазвичай, але причиною могло бути й горе. Матінка їй казала, що після смерті їхнього батька вона цілісінький рік почувалася жахливо виснаженою.
Звісно, тоді в неї вже було восьмеро дітей, за якими жінка мала пильнувати. А у Франчески – тільки вона сама й невеличка армія слуг, які панькалися з нею, наче з недієздатною королевою.
– Щасливиця ти, – мовила Джанет, влаштовуючись у кріслі навпроти неї. – Коли я була вагітна Джоном, мене нудило щоранку. Та й по обіді частенько.
Кивнувши, Франческа всміхнулася. Свекруха вже неодноразово розповідала їй про це.
Смерть Джона перетворила її на справжню сороку: Джанет без упину базікала, намагаючись заповнити журливу тишу. Франческа обожнювала її за це, проте підозрювала, що материнський біль притлумить лише час.
– Я така рада, що ти при надії, – сказала Джанет, нахилившись і гарячкувато стиснувши руку Франчески. – Так усе це стає більш стерпним. Або ж не таким нестерпним, – не те щоб усміхнувшись, але спробувавши бодай трохи вигнути вуста, додала вона.
А Франческа своєю чергою просто кивнула, побоюючись, що, заговоривши, не зможе стримати сліз.