Британський журналіст Люк Гардінґ презентує у Львові книгу «Вторгнення. Кривава війна Росії та боротьба України за виживання», яка щойно вийшла в українському перекладі у видавництві Vivat.
«Вторгнення» охоплює події з лютого по вересень 2022 року і базується на репортажах з передової.
Люк Гардінґ – британський журналіст, письменник та іноземний кореспондент газети The Guardian, перший іноземний журналіст з часів Холодної війни, якого примусово вислали з Російської Федерації та додали до кремлівського «чорного списку». Він є автором восьми документальних книжок, перекладених тридцятьма мовами.
Презентація, організована видавництвом та Львівським медіафорумом, відбудеться 18 липня у Lviv Media Hub. Для участі потрібна попередня реєстрація за посиланням. Для ознайомлення пропонуємо уривок з книги.
***
«Вторгнення. Кривава війна Росії та боротьба України за виживання»
Уривок з книги Люка Гардінґа
Увесь попередній місяць я мешкав у квартирі на проспекті Тараса Шевченка в центрі Львова – найбільшого міста Західної України, що лежить приблизно за 65 кілометрів від польського кордону. То була безпечна гавань для переселенців, які тікали з гарячих точок країни. Елегантні львівські вулиці, оздоблені класицистичними й бароковими будівлями – спадщиною спільного минулого з Польщею та Австро-Угорщиною, – були запруджені людьми. Як заможними, так і нужденними.
Мільйони покинули свої домівки. Багато хто подався на Захід – до Польщі, Словаччини, Угорщини, Молдови та Румунії. Шлях до кордону пролягав трасою М-10 – поміж безкраїх лісів, повз блокпости, де чатували солдати й місцеві з тероборони в жилетах зі світловідбивачами. Кожен такий пункт був укріплений мішками з піском і кулеметами. Біля жаровень лежали купки дров.
Західна Україна майже не зазнавала тих жахливих атак, якими росіяни тероризували інші регіони. Одначе близькість війни відчувалась – як відлуння давніх боїв. Поруч із жовто-блакитним прапором часто-густо місцеві вивішували червоно-чорний стяг Української повстанської армії, яка боролася проти радянських сил за часів Другої світової. Дорожні знаки попереджали: «Російський військовий корабель, іди нахуй» і «Це наш дім. Ми вас тут закопаємо».
Біля містечка Краковець на польсько-українському кордоні я побачив 12-кілометрову чергу з автівок, що починалася на безлюдній ділянці посеред жовтих чагарників і ялиць. Того березневого дня там зібралося близько тисячі трьохсот транспортних засобів і п’ятиста осіб, які перетинали кордон пішки. Чимало авто на вітровому склі мали попереджальний знак «Діти». Деякі матусі виходили з таксі й останні кілька кілометрів долали пішки, тягнучи за собою малечу й валізи.
«Путін геть з глузду з’їхав. Хоче, щоб Україна стала частиною його імперії. Йому вдалось об’єднати проти себе цілу країну», – зауважила Людмила Лимкевська, розминаючи ноги. У повітрі кружляли сніжинки. Сімейна мініколона з трьох автівок, однією з яких і їхала жінка, стояла вже 20 годин, а позаду шикувалися нові й нові машини. За 20 хвилин, поки тривала наша бесіда, черга просунулася вперед усього на сотню метрів.
Зі слів Людмили я дізнався, що дорога сюди забрала чотири доби, протягом яких їй доводилося ночувати просто в автівці. А вона ж уже пенсіонерка! Утекла з Запоріжжя разом із дочкою, зятем, трьома онуками й собакою. Багацько біженців мали родичів у Росії. Людмила посварилася з сестрою, яка жила в Санкт-Петербурзі: «Я зателефонувала їм. Чоловік сестри заявив, що Кремль обстрілює лише військову інфраструктуру. Я порадила не дивитися російське телебачення. Кажу, мовляв, наші люди гинуть. А він не вірить».
Пункт перетину кордону був перевантажений: сила-силенна автівок прямувала і в той, і в інший бік. За перші тижні вторгнення понад шістдесят тисяч українських мігрантів повернулися додому і вирушили на схід. Більшість були молодиками, що прагнули захищати свою Батьківщину. Чоловікам від вісімнадцяти до шістдесяти років Зеленський заборонив покидати країну. Деякі татусі, з котрими я спілкувався в черзі біля Краківця, сказали, що візьмуть до рук зброю, щойно попрощаються зі своїми сім’ями.
Одного ранку, шукаючи, де б на проспекті Шевченка купити кави, я побачив гурт охочих вступити до лав армії: вони купчилися біля львівського центру тероборони. Деякі були в однострої. Інші ж у цивільному одязі, бейсбольних картузах і з засмальцьованими наплічниками. Поблизу дрімав тимчасово закритий McDonald’s, а поруч стояв бронзовий пам’ятник Володимирові Івасюку.
– Піднесіть руку, якщо маєте автомобіль! – вигукнув командир.
Добровольці розподілилися на групи і назвалися. Дехто жив неподалік, дехто прибув із-за кордону. «Історія пишеться просто зараз. Я не хочу лишатись осторонь», – сказав мені тридцятип’ятирічний ІТ-стартапер Віталій.
П’ятнадцятеро працівників його фірми розпочали опановувати зброю в середині лютого. Він сам добровільно пішов до армії першого ж дня вторгнення. Усі рекрути готувалися вирушити до невідомого місця за межами Львова, де їх навчатимуть надавати першу медичну допомогу на бойовищі і ще багато чого, перш ніж кинуть на фронт як підкріплення. «У нас нема іншого вибору. Кожен воюватиме за Україну. Ми переможемо завдяки нашій силі», – сказав він.
Щоранку біля пам’ятника Івасюкові з’являлися нові обличчя, сповнені жаги. Це було зворушливо. Командир розповідав про протитанкові ракети і «Стінґери», надані Штатами і Британією. Ворогів він називав москалями. На його вигуки «Слава Україні!» новобранці гучно відповідали «Героям слава!». Я бачив, як захоплені молодики сідають до Віталієвого паркетника «Ніссан» і вирушають на стрільбище. З вікна автівки стирчав жовто-блакитний прапор.
Я ставив собі питання: скільки з них повернуться?
Із початком вторгнення патріотичне піднесення було притаманне всім верствам українського населення. Якщо військові боролися на передовій, то волонтери наближали перемогу в інший спосіб. Надавали житло тим, хто внаслідок ворожих атак лишився без даху. Годували переселенців борщем і ділилися їжею. Плели солдатам камуфляжні сітки, розраджуючи себе піснями під час роботи, і виготовляли саморобні снаряди.
Блукаючи колишнім заводом, я побачив зо десять студентів та випускників у масках і рукавицях. Усі сиділи за дерев’яними столами і виготовляли коктейлі Молотова. У приміщенні сильно смерділо бензином і розчинником для фарби – двома обов’язковими складниками легкозаймистої суміші вкупі з полістиролом і срібнии пилом. У кутку громадилися пляшки, на одній із яких було зазначено «Яблучний сік 1996». Запалювальні ґноти робилися зі лляних квадратів тканини з квітчастим візерунком, що їх молодь роздирала на смужки.
Данило Медяковський – двадцятирічний студент історичного факультету Львівського університету – перервався, щоби поспілкуватися зі мною. Попередні два дні він працював у підвальному цеху. Хіба йому не треба навчатися? «Це мов практика. Зараз саме час для неї», – сказав він, пакуючи «коктейлі» до ящиків. Мати розбудила його зранку 24 лютого. Змарнувавши цілу добу на безперервне читання страшних новин у соцмережах, він вирішив долучитися до волонтерства.
Убивча суміш, яку робила молодь, носила ім’я В’ячеслава Молотова – міністра закордонних справ за сталінських часів. Власну ж версію 2022 року студенти називали «Бандера-смузі», ушановуючи в такий спосіб націоналіста Степана Бандеру, котрий свого часу боровся з «совєтами». «Батьки знають про ці пляшки.А от бабусі я не розповідав. Останнім часом вона й без того хвилюється». Данило визнав, що його імпровізована зброя навряд чи спинить російський танк. Проте «вона деморалізує російських солдатів і покаже їм, що вони тут непрохані гості».
Одна з пляшок зі «смузі» впала й розбилася. На десять хвилин усі припинили роботу, поки розсіється дим. У Facebook та Instagram ширилися поради, як використовувати ці штуки. Готові коктейлі (по тисячі п’ятсот на день) студенти складали до багажників автівок і розвозили по знайомих – кому саме, не казали. Частину ж суміші лишали при собі, побоюючись, що Росія спробує штурмувати Львів, адже, за словами мера Андрія Садового, це було цілком можливо.
Повернувшись до своєї орендованої квартири, я зателефонував Олексієві Рябчину – ексдепутату Верховної Ради, який тоді ще обіймав посаду радника головного директора державної компанії «Нафтогаз». Він мешкав у Львові й закуповував для українських військових кевларові бронежилети. За перші дні й тижні вторгнення подібних приватних бізнес-ініціатив було хоч греблю гати. Підприємці імпортували захисне спорядження та уніформу. Українці, які працювали в Кремнієвій долині, поверталися на Батьківщину, щоб застосовувати свої технічні навички для забезпечення армії. Ґеймери та ґіки перекваліфіковувались у вправних операторів безпілотників.
На думку Рябчина, волонтери відіграють величезну роль у боротьбі за національне виживання. В Україні дуже міцні соціальні зв’язки між родичами, вірянами тієї чи іншої церкви, працівниками невеликих підприємств. Це вподібнює країну радше до Греції та Італії, аніж до Росії. «Ми вміємо самоорганізовуватись. У нас незліченна кількість горизонтальних ланцюжків. Саме це відрізняє нас від Москви».
У Росії –державі авторитетних інституцій – структура суспільства вертикальна. Коли Путін щось наказує, росіяни мовчки виконують. Натомість в Україні інституції слабкі, люди звикли критично оцінювати дії влади. «Ми не коримося керманичам. Вони вбивали людей за часів Голодомору, катували в ГУЛАГах. Тому ми покладаємося тільки на свою родину і друзів. Україна – наче армія мурашок. Кожен робить усе можливе. І ти відчуваєш цю енергію».
Мені його слова здалися дуже переконливими. Ми дійшли висновку, що за роки незалежності Київ віддалився від Москви – спершу цей процес відбувався повільно, але що далі, то швидше. За 1990-х і на початку 2000-х Україна ще нагдувала Федерацію: багато хто дивився російські телеканали, які дуже впливали на формування громадської думки. За ухвалення політичних та інших суспільно важливих рішеннь відповідали олігархи, що повигулькували відразу після розпаду Союзу.
Вторгнення Росії до України спричинило зіткнення двох ментальностей. Українці, за визначенням Куркова, є індивідуалістами, які понад усе цінують свободу і виявляють невдоволення, коли їм кажуть, що робити. Тому за старою доброю традицією ці ущипливі й зухвалі бунтарі скидали своїх лідерів і століттями жили в «організованій анархії».
Росіяни ж натомість завжди віддавали перевагу автократичному устрою. Уклонялися правителям, виконували накази любого царя, а щойно він їх розчаровував – закатруплювали його. Радянська держава та її сучасна спадкоємиця оберталися довкола єдиної партії і єдиного диктатора. Улюбленим механізмом перемовин для Кремля було залякування і демонстрація влади: мовляв, подивіться, хто тут господар, а хто раб. Ультиматум «Москви» уособлював таке імперське ставлення. Під час Майдану 2004-го ці світогляди зіткнулися вперше. Стихійний вуличний рух спричинив політичні зміни й повернення до консенсуальної моделі урядування, відомої з козацьких часів.
Обійнявши 2010-го посаду Президента, Янукович намагався правити як цар, у російському стилі. Наслідком став іще один Майдан і народна революція 2013–2014 років. За словами Рябчина, 2022 року «дух Майдану» повернувся. Суспільство переживало безпрецедентні зрушення.
Питання полягало в тому, який лад візьме гору: чи горизонтальна мережа української мурашиної армії, чи вертикальна ієрархія вайлуватої російської держави? Колективний геній вийшов на герць із бегемотом. Налаштований оптимістично, Рябчин запевнив, що колишні розбіжності між людьми розчинились у так званому братстві Майдану. Я поцікавився, скільки може протриматися це братство? «Ми готові до тривалої облоги», – відповів він.