З плином часу багато моментів і подій на Майдані та під час Революції Гідності забуваються, затираються і просто витісняються. Зрозуміло, що людська психіка намагається якнайшвидше позбутися травматичних спогадів – про загибель людей, каліцтва та поранення. Цілком зрозуміло, що в пам’яті залишаються величні моменти – багатотисячне море народу, що світиться вогнями і дружньо співає гімн України. Або палаючий Майдан, мелодія саксофона і постать, що картинно застигла на колоні серед нічних заграв.
Патріотичні футбольні фанати
Не дивно й те, що майже не залишилася в пам’яті діяльність партійних лідерів, які безсенсовно тупцювали на сцені Майдану, виголошуючи час до часу сміховинні сентенції, або неоковирно намагалися взяти на себе керівництво масами. У відповідь на адресу партійних провідників сипалися зневажливі тиради, добірна лайка та образливі ярлики. Жодна політична партія, як і жоден пізнаваний політик, не запропонували людському морю якоїсь хоча б найменш обґрунтованої програми дій. Не кращими на їхньому тлі були й провладні функціонери. Хоча декому з них треба віддати належне: розуміючи, що протести вже не зупинити і не очолити, вони намагалися застосувати різноманітні технології, щоб мінімізувати рух. Це й спроби перетворити студентський протест на звичайну дискотеку, і намагання не допустити об’єднання молодіжного майдану з політичним.
Від такого в багатьох моментах здавалося, що протест втрачає будь-який зміст, що ніхто не знає, яким може бути вихід із ситуації. Людське море не просто втомлювалося стояти, чекаючи невідомо чого; люди не хотіли чергової поразки, бо розуміли, що наступного разу вже не буде. Вирвати Майдан зі стану стагнації могла тільки якась несистемна сила. Тоді, як це не дивно, роль революційного ферменту відіграли футбольні фанати. Тільки вони мали досвід вуличних бійок, тільки вони вміли отримувати задоволення, йдучи стінка на стінку з противником. І взагалі, важко переоцінити роль футбольних фанів та різного роду неформалів у найбільш критичні моменти української історії.
Без сумніву, не багатьом порядним громадянам подобався фанатський рух з його жорстким, хоча й умовним поділом на «антіфа» і «нациків». А захоплення правою або лівою естетикою із частим «зігуванням» під час футбольних матчів взагалі позбавляло їх симпатій звичайних українців. Проте саме цей радикальний елемент молодіжного середовища став авангардом фізичного протистояння майданівців із тодішньою владою. А коли у великих містах Сходу і Півдня не лише почала піднімати голову організована п’ята колона, але й місцева влада стала «стрункими рядами» перебігати на бік ворога, тільки фанати знайшли в собі силу і мужність протистояти перевороту.
Пригадаймо, з яким задоволенням і надією прикипали люди до екранів телевізора, коли фанати виходили розганяти сепаратистські мітинги перед адміністраціями Дніпропетровська, Харкова, Одеси. Це вони дали імпульс, що не все ще втрачено, що влада і сепаратисти також бояться. З цього почався реальний наступ на Систему і спротив планам демонтажу української держави.
Царство мімікрії та партійного мародерства
Серед тих, хто був готовий пролити свою кров за Україну, виявилося зовсім небагато патріотів із середовища традиційних політичних партій. Більшість патентованих політиків задовольняла нескінченна гра в котики-мишки, а точніше у владу й опозицію. Коли представники одного клану біля владного корита змінювалися недавніми опонентами з іншого. І така «політика» тривала всі роки, починаючи з 1991-го.
Особливістю такої політичної культури є те, що все навколо несправжнє. Не партії, а приватизовані олігархами політичні проекти. Не політики, а ручні ляльки на службі в олігархічних кланів. Не влада, а мімікрія наскрізь корумпованої системи. Не опозиція, а тільки відтиснута на певний час від бюджетного корита партійна еліта. І все це «освячене» всеосяжною і всепроникною її величністю корупцією. Здавалося, що цього замкнутого кола нікому не розірвати. Але все-таки знайшлася сила, що кинула виклик системі. Цією силою виявилося ще молоде і недосконале українське громадянське суспільство, яке за останні півтора року зміцніло і загартувалося. Саме воно, а не опозиційні партії, перемогло режим Януковича. Перемогло своєю організованістю, неформальними зв’язками, які просто не піддавалися контролю ні з боку владних, ні опозиційних політиків.
Хоча й тут були нюанси. Громадянське суспільство є поняттям дуже розмитим і, звісно, неструктурованим. Воно перемогло у Революції Гідності не завдяки, а всупереч політичним партіям та політикам. Перемогло, але не змогло захистити завоювань революції. Громадські активісти та новітні революціонери навіть незчулися, як із кожної шпарини повилазили досвідчені партійні мародери, завдяки квотному принципу створили новий уряд і заходилися ділити між собою контроль за злочинними схемами з часів Януковича. Громадянське суспільство – це надто аморфна субстанція, щоб можна було швидко зорієнтуватися у ситуації і виставити бар’єри на шляху регенерації Системи.
Практично не існувало органу, координуючого громадські рухи та ініціативи, не було й інститутів, що мали б перебрати на себе від імені народу контроль за вже ніби новою владою. Досвідчені партійці легко обвели майданну публіку довкола пальця, влаштувавши кілька популістських вистав, заходившись наново дерибанити те, що дісталося у спадок від злочинного режиму. Пригадаймо шоу із «затвердженням» Майданом нового уряду, коли на сцену вивели всіх «квотних» кандидатів на міністрів, гамузом наділили їх революційним мандатом і забули про те, з чого й заради чого починалася революція. Для заспокоєння загалу до влади рекрутували кількох нових активістів, прикрившись ними, ніби фіговим листком, на випадок народного незадоволення.
Заради справедливості треба сказати, що тоді, в період до обрання президента і виборів у Верховну Раду, і Арсеній Яценюк виглядав інакше – говорив чітко, по ділу, а його виступи за кордоном вселяли надію, що все у нас буде добре. Тоді не було ще щурячих перегонів між прем’єр-міністром та президентом. Хоча сигнали про саме такий розвиток подій надходили вже тоді.
Спочатку нерозуміння, а потім і обурення почала викликати діяльність виконувача обов’язків генерального прокурора, «свободівця» Олега Махніцького та його партійних побратимів у трьох міністерських кабінетах. Але тоді, коли ще такими болючими були спогади про героїв Небесної сотні, ніхто й подумати не міг, що знайдуться такі циніки, що не тільки продовжать справу розкрадання народного майна, але й збагачуватимуться, покриваючи злочинців, на чиїх руках ще не висохла кров героїв Майдану.
Вимушена любов із нелюбом, або до кого тягнеться політична душа
Брак людей із досвідом та відсутність представників громадянського суспільства у старій Верховній Раді призвели до того, що депутати віртуозно прописали у нових законах можливості для консервування старої політичної еліти. Виборчий закон про обрання депутатів Верховної Ради був настільки вправно відкоригований, що в парламент змогли потрапити тільки дві партії, у яких майже повністю переважали нові політики.
Якщо прискіпливіше глянути на списки обраних депутатів і відділити від них громадських активістів та колишніх бойових командирів, то, наприклад, склад фракцій Блоку Петра Порошенка та Народного фронту Арсенія Яценюка не дуже й відрізнятимуться від решток Партії регіонів, які пройшли під маркою «Опозиційного блоку», «Волі народу» Ігоря Єремеєва та групи «Відродження» Віталія Хомутинніка. Звідси й тяжіння двох провідних політичних сил коаліції – БПП та НФ – до останніх. У них спільні інтереси, спільний досвід і одна мета. Саме однаковою природою і можна пояснити дедалі частіші спільні голосування «коаліціантів» та «опозиціонерів». Саме цим пояснюються також часті принципові розходження коаліційного офіціозу із двома меншими фракціями – Радикальною партією Олега Ляшка та політичною партією Об’єднання «Самопоміч».
До слова, важливість присутності цих двох несистемних фракцій у парламенті годі переоцінити. Як не дивно, але не «Опозиційний блок», а саме ці дві фракції виконують роль опозиційної сили в парламенті. Саме вони не погоджуються голосувати за ставлеників Системи, яких пропонує президент Порошенко на найбільш відповідальні пости. Чого тільки варта історія з призначенням на пост генпрокурора Віктора Шокіна! Депутати саме з цих фракцій опираються потугам президента сконцентрувати у своїх руках якнайбільше влади, прикриваючись законом про так звану децентралізацію. При цьому природа цих двох фракцій дуже різна. Якщо «радикалам» властивий нестримний популізм, то «Самопоміч» намагається узгоджувати свої дії й апелювати кожного разу до інститутів громадянського суспільства – відомих активістів, блогерів та спеціальних груп у соціальних мережах.
Наявність у парламенті цих фракцій не дозволяє Системі остаточно законсервувати стару політичну еліту і не піддатися тиску з боку «політиків з досвідом». У цьому випадку «досвід» є найнебезпечнішою загрозою майбутньому України. Тому й заважають нові актори у цій відпрацьованій до автоматизму виставі. А влада й надалі намагатиметься відволікати увагу народу від насущних завдань, то переключаючи увагу людей на проблеми з Правим сектором, то підсовуючи якийсь новий партійний проект у вигляді «Народного контролю».
«Как нам реорганизовать Рабкрин»
Усвідомлюючи, що найбільшою загрозою Системі є громадські рухи, ініціативи, неформальні середовища, принципові журналісти та нові незалежні депутати, обрані не від системних партій, влада й надалі підсуватиме контрольованих нею «контролерів». «Народний контроль», як і багато інших партій, не виник як ініціатива знизу. Він початково створений як журналістський спецпроект, який намагається тепер, говорячи спортивною мовою, перейти не тільки в іншу лігу, але й поміняти сам вид спорту.
Партії, як відомо, створюють для того, щоб їхні члени могли прийти до влади. І взагалі, політична партія з такою назвою суперечить принципам громадянського суспільства. Бо громадянське суспільство сильне своїм контролем за владою, не претендуючи нею стати. В даному ж випадку ми маємо справу зі своєрідним політичним нонсенсом, коли політична партія, щоб стати владою, намагається зробити це, присвоївши собі право контролювати її від імені народу. В цій ситуації хотілося б відіслати ідеологів нового партійного проекту до читання праць Владіміра Лєніна, зокрема його вікопомного твору «Как нам реорганизовать Рабкрин?». У цій статті Лєнін описує, до якого абсурду може дійти контроль за робітничо-селянським контролем. І взагалі, «народний контроль» – однозначно із радянського лексикону. Тому далі, напевно, підуть добровільні народні дружини і закінчиться все штампом зі «знаком якості» на бракованому ширпотребі.
З огляду на потенціал громадянського суспільства, з’являтиметься щораз більше охочих по-мародерськи ним скористатися. Громадяни України, свято вірячи у добрі наміри старих політиків, уже якось проголосували за блискавичний новотвір під назвою «Народний фронт». І що тепер? Депутати з НФ, маючи просто велетенський політично-бізнесовий досвід, швиденько повернулися в наїжджену колію і разом з колегами з БПП ламають через коліно український парламентаризм.
Вони усвідомлюють, що, якщо їм вдасться зберегти старі політичні культуру і систему, то вони ніколи не випадуть із владної обойми. Вони зможуть ще десятки разів перемальовуватися, міняти партії і фракції, і ніяка сила їх не зупинить. Вони думають, що без кінця зможуть «танцювати» український народ. Але вони помиляються, бо мають справу не з аморфним народом, а зі сформованим громадянським суспільством, яке щораз більше контролюватиме владу.
Від виборів до виборів українське суспільство буде змінюватися. Формуватиметься новий політичний клас. Шлях очищення буде тривалим. Необхідні глибинні системні зміни, а вони не стаються за помахом чарівної палички. Не варто покладатися виключно на чергового месію (Саакашвілі), сподіватися «справедливого» самосуду від Правого сектора або давноочікуваної помсти владі з боку демобілізованих із зони АТО воїнів. Третього майдану не буде. Бо якщо буде, то це означатиме кінець української держави, громадянську війну, політичний хаос і розшматування. Вихід поки що є. Він криється у принциповій позиції кожного громадянина в боротьбі проти Системи.
Надія є, бо потенціал українського громадянського суспільства настільки великий, що дозволив повалити режим Януковича, відродити завдяки волонтерам Збройні сили, захистити державу у війні з озброєним до зубів ворогом. Його сили вистачить і для ліквідації наскрізь корумпованої кланово-олігархічної системи.