5 грудня виповнюється 30 років з дати підписання сумнозвісного Будапештського меморандуму. Цей документ був великою помилкою української влади і мав фатальні наслідки для майбутньої безпеки України. Але, акцентуючи увагу на дипломатичних провалах Києва, який погодився обміняти потужний ядерний арсенал на формальний папірець, було б неправильно оцінювати меморандум як винятково українське фіаско. Будапештський меморандум став також глобальним прорахунком усього колективного Заходу. Наслідком нездатності західних політичних еліт правильно збагнути тодішню геополітичну ситуацію і вкрай слабкого рівня прогнозування. А також дуже викривленого й наївного сприйняття Росії.
В українському інформаційному просторі Будапештський меморандум до анексії Росією Криму у 2014 році нечасто перебував у центрі уваги медіа. Тому більшість українського суспільства мала про нього доволі туманне уявлення. Якщо згадки про Будапешт-1994 епізодично виникали, то вони переважно зводилися до позитивної оцінки дій української влади й відсутності реальних альтернатив. Але після появи на території Криму «зелених чоловічків» усі раптово пригадали про цей документ і прописані в ньому гарантії безпеки. Як виявилося, вони були фікцією.
За останні десять років про Будапештський меморандум вийшло багато статей і досліджень. Про нього висловлювалися практично всі українські політики, політологи й дипломати. Цей міжнародний акт став темою обговорень не тільки в експертному середовищі, а й на кухні та в закладах відпочинку. Але головний акцент завжди зводився до того, якою ж наївною й безвідповідальною була українська влада в першій половині 90-х років, віддавши атомну зброю і не отримавши нічого взамін.
Кравчука, Кучму та інших українських політиків, які ухвалювали ключові рішення щодо тотального роззброєння нашої держави, справді є за що винити. Але не треба забувати про іншу сторону медалі. Адже якби не колективна позиція західних еліт, яким перемога в «холодній війні» і міфи про «кінець історії» затьмарили розум, Будапештський меморандум міг і не відбутися.
Хоча це дивно звучить, та на початку 1990-х років Захід набагато більше турбувався з приводу ядерних арсеналів України, Білорусі, Казахстану. І зовсім не вважав за необхідне хвилюватися через наявність величезної кількості ядерного озброєння і його носіїв на балансі Росії. Тому в західній пресі тих часів можна було почитати статті про загрозу, яку несе для світу незалежна ядерна Україна. Проте дуже рідко виходили публікації щодо аналогічної загрози з боку Російської Федерації, яка раптово стала мало не світочем демократії і прикладом надійного прогнозованого партнера. Західні політики висловлювалися у схожому руслі.
25 листопада 1991 року сенатор Джо Байден, який через багато років став сорок шостим американським президентом, звернувся з промовою до тодішнього президента США Джорджа Буша-старшого. І виклав свої аргументи, чому Україну слід якомога скоріше позбавити ядерної зброї:
«Бажання Росії отримати підтримку США для знищення цієї зброї викликане не тільки тим, що вони (росіяни, – ред.) турбуються, що вона буде використана проти Сполучених Штатів. Вони турбуються, що її буде використано проти них (росіян, – ред.).
На території України перебуває значна кількість ядерних боєголовок. Завтра вони проголошують незалежність, пане президенте. По суті, вони націоналізують усю ту зброю, яка зараз перебуває на їхній території. Вони миттєво стають ядерною державою, пане президенте. З урядом, про який ми нічого не знаємо, в обставинах, які ми не можемо собі уявити, і для Російської республіки це новий вимір, з яким їм доводиться мати справу».
У виступі Джо Байдена прослідковується вкрай цікава, хоча принципово хибна логіка. Він висловлює думку, що Росія має всі підстави відчувати небезпеку через існування поруч ядерної України. На жаль, у схожому руслі міркувала більшість західних політиків. Вони могли побачити загрозу від України, яка володіє ядерною зброєю. Але чомусь не помічали аналогічної загрози від РФ, арсенал якої був значно потужнішим. І навіть не потрудилися хоча б поверхово ознайомитися з історією взаємовідносин Москви та Києва. Здається, у західних політиків сталася раптова амнезія, яка стерла пам’ять про російський імперіалізм і його злочину сутність.
Коли Радянський Союз перебував за крок до розвалу, адміністрація президента США Джорджа Буша-старшого завела політичний роман з Михайлом Горбачовим. Наступний президент Білл Клінтон продовжив цю традицію й вибудував особливо дружні стосунки з російським президентом Борисом Єльциним. Побічним ефектом таких відносин стала схильність бачити ситуацію на теренах колишнього СРСР московськими очима. Тому постійні нашіптування Москви щодо необхідності якнайшвидшого роззброєння України знайшли вдячних слухачів на Заході.
Москвоцентричність мислення Вашингтону знайшла відображення у внутрішньому меморандумі Державного департаменту США від квітня 1992 року: «Ніщо не має більшого значення в цьому процесі, ніж консолідація ядерної зброї в Росії, що демократизується». Паралельно із цим адміністрація Білла Клінтона здійснювала систематичний тиск на Київ. Як зазначив Юджин Фішел, почесний науковий співробітник Центру досліджень політики безпеки Джорджа Мейсона, «уряд США сприйняв усю поведінку України, спрямовану на демонстрацію, відстоювання та захист власних національних інтересів, як марну, провокаційну і навіть варту висміювання й відвертого залякування».
Коли колективний Захід (а особливо США) тиснув на Україну з вимогою розпрощатися з ядерною зброєю, він справді щиро вважав, що наявність такої зброї в Росії не є проблемою. Бо Москва в химерній уяві американських і багатьох західноєвропейських політиків вважалася надійним партнером, якому можна довіряти. Тоді як ядерна зброя в Україні несе загрозу не тільки Заходу, а й самій Росії. Серед американських високопосадовців того часу лише міністр оборони в адміністрації Буша-старшого Дік Чейні дотримувався протилежної думки і не вірив у демократичну Росію. Але до його попереджень не дослухалися.
Варто зазначити, що президент Білл Клінтон, на якому лежить значна частина відповідальності за позбавлення України ядерної зброї, сказав під час інтерв’ю у квітні 2023 року, що зараз він шкодує про свою роль у цьому процесі. Та припустив, що Росія могла б не наважитися на вторгнення, якби Україна все ще мала свій ядерний засіб стримування. Але решта американських і західних політиків загалом не визнали публічно свою частину відповідальності за Будапештський меморандумом і згоду на швидку денуклеаризацію України.
Захід на початку 90-х років відкинув розумну ідею: сильна й озброєна Україна – це найкраща гарантія збереження балансу сил у Європі та протидії російському імперіалізму. Ми звикли критично ставитися до українських політичних еліт та їхніх рішень. Але західні політики теж здатні на епічні провали й тенденційне заангажоване мислення. І, на жаль, не позбулися цієї риси й дотепер.