На справжню трагедію перетворився вступ у війну Америки. Газети Львова передрукували повідомлення «Die Zeit», що через дії підводних човнів імпорт кави надзвичайно зменшився.
Чи все історія, що політикою зветься? Зі зрозумілих причин соціальна, а з нею й культурна історія опинилися у нас далеко на маргінесі дослідницького поля. Соціальна історія впала жертвою вульгарного марксизму в радянсько-ленінському виданні. Культурна - містила в собі тисячі небажаних прізвищ та явищ, згадки про які могли зашкодити радянському міфові. Те, що українські науковці дотепер не виявляють більшого інтересу до цієї галузі науки, можна пояснити хіба необхідністю колосальних затрат часу на пошуки джерельного матеріалу та тим, що вона вимагає ознайомлення із найсучаснішими методиками дослідження. Більшість національних історіографій вже давно можуть похвалитися томами досліджень із щоденного життя, мікроісторії найрізноманітніших сфер людського життя і діяльності.
Задумаймося кожен над нашим власним минулим: який відсоток в ньому займає політична складова? Навіть не рахуймо - мізерний. Отже, писані нами історії виключно на політичну тему описують лише незначну частку, маленький період минулого. Представлення політичної історії як «справжньої» і «головної» науки про минуле - шкодить як самій історії, так і суспільству. Про важливість дослідження щоденного життя планую написати окрему статтю, а сьогодні хотів би продемонструвати на дуже «заїждженій» темі про каву, наскільки цікавою може бути неполітична історія - що, власне, вона набагато більше може пролити світла на нашу ментальність, показати наші уподобання та особливості поведінки.
В історії Львова і Галичини було дуже багато кави. Кава була не тільки «вододілом» культур, однією із традиційних форм відпочинку львів'ян, але й ритуалом і навіть певним політичним символом. Не тільки інтелектуальними та мистецькими дебатами були відомі львівські кав'ярні (до речі, облаштовані, як правило, за віденським взірцем). Окремі кав'ярні були такими собі політичними клубами, де збиралися люди принаймні з подібними політичними поглядами, бо інакше закінчувалося не дуже делікатним галицьким «прошу-перепрошую». А ще кав'ярні часто різнилися за «національністю». Тут йдеться не лише про те, кому належав заклад або в якому стилі він був оформлений (як правило, в дуже космополітичному), а про те, чиї патріоти становили більшість публіки. В українській (політичній) історії навіть окремий період отримав назву «політика чорної кави». Мова йде про час перебування на еміграції у Відні західноукраїнських політиків після поразки ЗУНР. В затишному кафе за віденською ратушею вирішувалась доля майбутнього України. Чи то місце виявилося занадто комфортним, чи кава була не міцною, але нічого кардинального у них не витворилося. Роз'їхалися, поділилися і навіть почали ворогувати...
Один із літературних персонажів роману Йозефа Рота «Капуцінерґруфт» дуже бідкався над розпадом Австро-Угорщини. А сумував він за тим, що більше не зможе вільно продавати мароні (смажені каштани). Для того, щоб торгувати тими ж мароні в колишніх коронних землях Габсбурґів, уже потрібні були закордонні паспорти та візи. Раніше він міг вільно переїжджати з одного краю в інший, знайомитися з місцевим народом, його культурою. Він і сам був одним з елементів тієї культури та її ланкою. Запах диму, смажених каштанів, печених на відкритому вогні картопляних пляцків і, зрозуміло, гарячого вина - були ознакою старої монархії. Подібний дух витав і над галицькою столицею, правда, тут він був приправлений гіркуватим запахом кави, з огляду на велику концентрацію кав'ярень у порівняно невеликому міському центрі.
Львів завжди був явищем багатокультурним. Його національний склад та статус часто змінювалися, але спільною для всіх часів залишалася «кавова культура». Минав час, і нові мешканці починали жити за тими законами, які продиктувало їм це дивне місто, починали любити ті речі, про існування яких раніше, можливо, навіть і не здогадувалися. Здається, що самі мури естафетою передавали закони поведінки у ньому. Складається також враження, що це місто є єдиним організмом зі своїм характером, вадами й звичками, із своїм окремим життям.
З дивовижною послідовністю, навіть у критичні моменти, львів'яни не зраджували своїх звичок. При читанні преси періоду Першої світової війни виникає відчуття, що жителів міста абсолютно не обходили епідемії хвороб чи загроза голоду. Маленька непомітна інформація про п'ять випадків захворювання на плямистий тиф фактично згубилася у хвилі крикливих повідомлень у рубриці «Брак кави». І на справжню трагедію перетворився вступ у війну Сполучених Штатів Америки. Львівські газети негайно передрукували повідомлення віденського часопису «Die Zeit» про те, що, внаслідок загострення воєнної ситуації через дії підводних човнів, імпорт кави надзвичайно зменшився. «Кавові» реляції нагадували повідомлення з фронтових подій: «З огляду на морську блокаду, запаси кави в Австро-Угорщині змаліли до критичного рівня».
Ще раніше, для того щоб врегулювати продаж кави в імперії, була створена спеціальна централя. Реалізовувати цей важливий продукт отримали право лише кілька фірм, зокрема Едмунда Рідля та Юліуса Майнля. Запроваджувалася карткова система і встановлювалася тверда квота порційного відпуску кави. Картки видавалися на одну особу терміном на 8 тижнів. На весь цей час припадало лише 125 грамів. Але навіть встановлення таких мізерних порцій не могли зарадити справі - кави для всіх не вистачало. Справа набувала державного значення. Розпорядження щодо процедури реалізації кави у Львові видавав сам намісник Галичини генерал Гуйн.
Ще якийсь час справжню чорну каву можна було випити в кав'ярнях та ресторанах міста, але із загостренням економічної ситуації з Відня надійшло розпорядження обмежити час торгівлі кавою у Львові. Спочатку до стратегічних продуктів було зараховано цукор і в примусовому порядку замінено сахарином. Заборона вступила в дію 20 квітня 1917 року. Клієнтам, що приносили до ресторану цукор із собою, дозволялося пити солодку каву. Врешті й вона стала великим дефіцитом. Тоді на загальноімперському рівні прийняли рішення запровадити торгівлю так званою «воєнною мішанкою кави». Вміст ерзацу становили 30 відсотків чорної кави, решта - перепалений цукор-сирівець й буряки. Проте й це рішення довший час залишалося лише обіцянкою, а справжня чорна кава повністю була вилучена з продажу. Виняток зробили тільки тим категоріям населення, які були задіяні у військовій промисловості та шпиталях. Щоб запобігти можливі факти спекуляції, мішанку запаковували у спеціальні пакети вагою 250 грамів, і придбати її можна було тільки в кавовій централі, додатково пред'явивши картки на хліб.
Кілька місяців картки видавалися, але кава до Львова не надходила. «Kurier Lwowski» повідомляв: «У продаж запущено різні сурогати невідомого походження. Але, незважаючи на це, люди, призвичаєні споживати вранці й на обід філіжанку кави, не можуть собі у цьому відмовити навіть у такі скрутні часи, а тому платять шалені гроші невідомо за що». За словами цього ж часопису: «Широкі маси зубожілих людей зі спрагою чекають на каву». У Відні новий тип кави з'явився в серпні 1917 року. Цей сурогат складався на 50 відсотків із кави в зернах, а другу половину становили буряки, цукор та інші інгредієнти. На картки можна було придбати 1/8 кг продукту терміном на 4 тижні. Картки видавалися відразу на 8 тижнів. В коронних краях імперії ця кава з'явилася лише в жовтні того ж року.
Для Львова припало тільки 17 тонн кави на 8 тижнів. Цього могло вистачити заледве на 68 тис. осіб, оскільки, наприклад, хлібних карток видавалося близько 200 тисяч. Кожна щаслива особа, яка змогла отоварити картки, дістала по 400 грамів кави. Кавова централя розпорядилася, щоб у Львові «воєнну мішанку» продавали в основному в магазинах фірм Рідля, Юліуса Майнля та в «Сіріусі» Косціцького.
Дефіцит завжди крокує поряд із криміналом. Почалася спекуляція, почастішали випадки грабіжницьких нападів на склади кавової централі. Раптові поліційні облави часто давали великий улов. Затримувалися цілі групи дезертирів, злочинців, шулерів і ще всякого «нічного цвіту». Так само частими стали випадки, коли у якогось спекулянта виявляли величезні, як на важкі часи, запаси кави. Щоб не бути марнослівним, наведу кілька прикладів. Під час облави 27 березня 1917 року поліція конфіскувала у Мендля Вайнштейна 18 кг білої муки та 5 кг кави, якими він, зрозуміло, спекулював. Розшукуючи дезертира, поліція втрапила до помешкання Ісака Меєра Рубля і виявила замість утікача 18 кілограмів дефіцитного продукту. Оскільки нещасний володар скарбу не зміг пояснити його походження, то знахідку конфіскували й передали до шпиталю.
Траплялися й інші випадки, пов'язані вже з менш благородним напоєм. Якісь нахаби серед білого дня викрали із сіней будинку «Народної торговлі», що на пл. Ринок 1/36, бочку цикорію вартістю 600 корон і намагалися відвезти її на візку до «надійнішого» місця. Незвичайна сцена привернула увагу перехожих і злодіїв було затримано. А у травні того ж року в коридорі кав'ярні театру Скарбека вночі затримали відомого злодія Михайла Гавриляка. Він мав при собі різноманітні знаряддя для розбиття стін і свердління дірок, електричний ліхтарик і цілу купу відмичок. Можливо, не тільки каву мав на прикметі нічний візитер. Раніше він був службовцем цієї кав'ярні, а після його звільнення цей заклад зазнавав грабунку кілька разів протягом року. Так кава поступово стала перетворюватися на кримінальний продукт.
З метою економії енергоресурсів та щоб запобігти криміналізації прифронтового міста, комендант Львова генерал Рімль видав наказ замикати о 10-й вечора брами будинків. А розпорядженням міністерства від 1 вересня 1917 року було заборонено освітлювати публічні заклади після 11-ї вечора, а, отже, і проводити якісь заходи або забави. За їх порушення передбачалося покарання штрафом 20 тис. корон, або ж 6 місяців ув'язнення. Але, як завжди, заборони лише загнали в підпілля розгульний промисел. Почастішали випадки викриття поліцією шулерських закладів у найнесподіваніших місцях. Скажімо, поліційні агенти вистежили в будинку на вул. Сенкевича 11 поставлений на широку ногу заклад гри в карти та інших веселих розваг. Він діяв кілька місяців і його утримував Павло Нідермаєр. Відразу при ньому функціонував буфет із кавою, шампанським і коньяком. Поліцію вразила кількість продуктів, які можна було купити лише на картки. Не пройшло й двох тижнів, як поліція викрила новий подібний заклад при кав'ярні «Авеню» на Маріїнській площі.
Ішов останній рік імперії Габсбурґів. Війна зруйнувала економіку, поламала долі людей цілого покоління - та навіть за цих умов Львів усіма силами намагався зберегти свій колорит і лише для нього притаманну атмосферу. Пригадую свою поїздку до Москви у 1988 р. і своє велике розчарування, коли не знайшов там жодної подібної до львівської кнайпи. В тому ж році відвідав Вільнюс і Ригу, де все було, як у Львові, а подекуди й краще. Пригадую Київ на початку 90-х, коли в ресторані готелю «Київ» мені запропонували каву аж за один долар (за ці гроші можна було випити у Львові 10 добрих кав), а на моє здивоване «Чого так дорого?» відповіли: «Потому что на пєскє...» А у нас у Львові тоді майже вся кава готувалася в джезвах на піску.
Стереотип Львова як кавової столиці живий донині. Працівниці деяких центральних кафе у Львові знущально відповідають гостям міста зі Сходу, що нема особливої львівської кави, кава у Львові не росте. Марно. Гості чули про знамениту львівську каву і хочуть її спробувати. Навіть купують вагову і везуть «назад» до Києва «львівську» каву, бо не знають, що є два шляхи постачання її до Львова: Одеса-Київ-Львів і Ґданськ-Львів. Ту, що вони купили як «львівську», я добре знаю - привезли вчора з Києва. Але не буду більше видавати наших львівських таємниць. Ореол таємничості так пасує цьому місту...
Фото з сайту e.lviv.ua