Діти, мабуть, не рідше, ніж дорослі закохуються і так само переживають цілу гаму почуттів: від легкого захоплення, яке закінчується забуттям на запиленій горішній поличці шафи, до шаленої неконтрольованої пристрасті з неминучими наслідками – синцями під очима, чи відірваними руками-ногами. От і в мене в дитинстві були дві великі любові – цукерки і Буратіно. Якщо перші асоціювалися з великими святами і чимось напівсакральним-напівзабороненим (оскільки на їхній шкідливості наголошувалося не раз), то герой моїх дитячих сновидінь і фантазій, десятки разів втілений у маленьких і великих іграшках, книжках, музичних платівках з начиткою у ролях і саморобних записах фільмів, реанімоване поліно з золотим ключиком, який відчиняє вигадані двері, завжди був символом щасливого, успішного і головне – близького майбутнього.
Буратіно у нас було двоє – мій та сестрин. Зовні, ніби брати-близнюки, навіть в однакових синіх шортах та смугастих шапочках, вони усе-таки, здавалося, знали хто кому належить і тому набирали вигляду відповідно до світогляду своїх господинь. Мій, приміром, - завжди акуратно зачесаний та охайний, як і моє тодішнє бачення навколишнього. Той, що належав сестрі встиг рано полисіти й пооблазити та й загалом перебував у повному занепаді, оскільки вона, на відміну від мене, ніколи не робила з іграшок кумирів.
Була також телевистава за однойменним сюжетом, яку ми записали на відеокасету і кожних два дні переглядали доки вона не стерлася. Взагалі, як і кожна дитина, я завжди прагнула отримати все й одразу: якщо купували пачку цукерок, то її неодмінно треба було з’їсти за один раз (мама ще якось намагалася «залишити щось на завтра», але ми з сестрою того не розуміли), якщо подобалася пісенька – слухала її доки текст міцно вкарбовувався у пам’ять, а мелодія вгадувалася з перших акордів. Одним із питань мого дитинства було: що зараз лунає у тебе в голові?
Ще одна згадка пов’язана з моїм маскарадним костюмом Буратіно – смугастим ковпаком, фіолетовими шортами і помаранчевою камізелькою. Довгого носа я не мала, лише в середній школі виготовила щось подібне, але це вже був елемент образу ворони, що, зрозуміло, зовсім з іншої казки. Та й публічно на Буратіно жодного разу так і не переодягалася – лише на одвічних дівчачих героїнь Сніжинку або Ромашку. Навіть на домашній Новий рік якось не довелося бути тим, ким хочеш. Зате пізніше ми з сестрою фотографували одну з наших такс, натягнувши їй на голову той смугастий ковпак. У родинному фотоальбомі є такий знімок – тато сидить на дивані, а поряд з ним собака-Буратіно.
Влітку цього року ми з мамою вирішили трохи прибрати на горищі нашого будинку в Теребовлі. Окрім купи різноманітного мотлоху – від старого дитячого одягу до батькових книжок з ветеринарії, мені вдалося знайти велику картонну коробку з іграшками. Поміж поламаними пупсами та гумовими зайцями лежала стара бляшанка з-під кави. Вона колись слугувала скринею для моїх дитячих скарбів: копійчаних заощаджень «на Париж», мушель, значків, цукерки, подарованої кимось дуже дорогим… Окрім цього усього я надибала у ній пластмасовий ключик, той сам, що належав колись моєму Буратіно і прилаштувала його до в’язки з іншими. Дивно, але через кілька днів мені виплатили довгоочікуваний гонорар. І найдивніше, що такі несподіванки тривали цілий тиждень…
Може, двері, які він відчиняє усе-таки існують?..