Завдяки старанням мас-медіа польсько-український конфлікт 1940-х років зведено практично до однієї фрази - "Волинь-43". Хоча насправді його географічні та хронологічні рамки виходять далеко поза межі одного регіону та одного року війни. Це виокремлення є невипадковим, адже дозволяє саме поляків представити головними жертвами протистояння, а українців - його винуватцями. Натомість розсування рамок, подання ширшого контексту проливає зовсім інше світло на те, що робилося тоді між українцями і поляками.
Я вважаю, що ці події можна назвати війною, Другою польсько-українською війною. Вона почалася за рік перед 1943-м, а її апогеєм був наступний, 1944-й, коли воєнний конфлікт охопив найбільше теренів - Волинь, Галичину, Холмщину, Надсяння.
Одним із важливих епізодів цієї війни була спроба польського підпілля захопити Львів у липні 1944 року, яка здійснювалася в рамках розгортання операції "Буря". У комуністичній історіографії ці події не висвітлені, мова йде лише про "визволення міста Червоною армією від німецьких загарбників". Натомість із деяких польських публікацій виходить, що саме вояки АК звільнили місто. Спробуємо розібратися, що робилося в ці дні у Львові, використовуючи документи обох підпільних рухів, які активно діяли тут, - українського та польського.
Опанування головного міста Західної України вояками Армії Крайової розглядалося як спосіб демонстрації світові і особливо СРСР потужності власних сил. Таким чином польське керівництво намагалося поставити власну крапку в дискусії навколо східного кордону відновленої Речі Посполитої. Нагадаю, що еміграційний уряд у Лондоні таки продовжував вважати межі держави, які існували станом на 1 вересня 1939 року, тоді як СРСР, один із союзників поляків по антигітлерівській коаліції, не бажав зрікатися від приєднаних після підписання пакту Молотова-Ріббентропа теренів Західної України та Західної Білорусі.
Оскільки основні німецькі сили були скуті на фронтах боротьби з Червоною армією, та й, зрештою, німці, розуміючи безглуздість тривалої оборони, готувалися до відступу, найважливішим чинником, який міг завадити реалізації польських планів, було українське підпілля і українське населення, що становило базу для його підтримки. Тому виступи проти українських сіл довкола Львова мали стати підготовкою до захоплення в потрібний момент самого міста і почалися заздалегідь, ще до відступу німців.
Про один із них ― у селі Шоломия неподалік Львова ― читаємо в українському звіті: "10/11.6.44 р. о год. 24-ій поляки зі Старого Села, Давидова і Гончар окружили село і почали нищівну акцію, що до неї приготовлялися кілька днів. Почавши обстріл з двох сторін відділами, подалися в середину села. Крім запальних куль із крісів, почали кидати на хати запальні гранати та посипати легкозапальним порохом стріхи. Село загорілось з полуденної і західної сторони. Тільки від східної сторони село було вільне. В акції брало участь около 500 чоловік, зо 7 командирами, які держали зі собою зв’язок через вершника. Мали зі собою також санітарний відділ з жіночою обслугою, яка опісля кинулась запопадливо на грабунок. Було багато порожніх возів, призначених на зрабовані речі. Напасники на руках мали білі опаски. Коло год. 2-ої малий відділ УПА з’явився на підмогу селові й напасники хутко втекли. Бандити були узброєні в скоростріли, автомати, кріси й гранатомети".
А ось як ці ж події описували польські підпільники: "Ліквідація гнізда вбивць. 11 числа цього місяця відплатний відділ близько 120 осіб зліквідував центральне скупчення банди різунів у Шоломиї. Спалено 55 господарств, здобуто 2 РКМ і 70 карабінів. Загинуло 96 гайдамаків. Як відповідь за нищення польського майна вбито 127 штук худоби. Відділ не зазнав жодних втрат. Давидів очистився. Українські родини з Давидова отримали наказ залишити місцевість".
Діяльність польського підпілля на Західній Україні не обмежувалася Армією Крайовою, тут діяли й дрібніші структури, не підконтрольні їй, які, проте, теж ставили собі за мету боротьбу за польськість цих теренів. В українському звіті зі Львова з червня 1944 року йдеться про діяльність "Слов’янської організації", яка виступала за "об’єднання всіх слов’ян під опікою Польщі". Першими її кроками на шляху до цієї мети було придушення українського руху. Тому її активісти видали вироки смерті 59 українцям міста. У тому ж звіті йдеться про викриття гестапо кількох польських підпільників, які готували перекидання до міста близько тисячі бойовиків. Очевидно, мова йде про вояків АК, які мали брати участь в операції "Буря".
Аби послабити український спротив у момент остаточного протистояння, командування Армії Крайової намагалося провокувати антиукраїнські виступи німців. З цією метою у вказівках щодо реалізації акції "Буря" зазначалося, що на першому її етапі антинімецькі диверсії слід проводити лише в українських теренах. На другому етапі, під час безпосереднього взяття Львова, щодо українців наказувалося: "Всілякі виступи українців в середині міста придушити в зародку через обсадження найважливіших об’єктів, замкнення українських районів і можливу ліквідацію їхніх сил. Перед можливою зовнішньою акцією українців захиститися партизанськими відділами Схід, Захід і Південь та осередками самооборони, а також обсадженням виїздів з міста, особливо в північній і східній дільниці".
Разом із тим, згідно з іншою інструкцією щодо реалізації "Бурі", командири загонів АК мали "допильнувати, аби не було ексцесів проти українців. Українців, що виступають проти нас, виловлювати і віддавати совєтам". Польське командування побоювалося втратити контроль над ситуацією у випадку масових самовільних виступів проти українців, що з політичного боку могла використати радянська влада, взявши на себе роль захисників українців. Тому знищення мало відбуватися таємно. В інструкції від 25 липня 1944 року читаємо: "наказую тиху акцію (таку, що відповідатиме засадам конспірації) ліквідації українців, відомих і розпрацьовуваних як шкідливі для справи".
Але поруч з тим антиукраїнська акція у Львові супроводжувалася радикальною шовіністичною пропагандою, спрямованою на АК. "Вояки, ― читаємо у спеціальній листівці, ― йдете карати!!! Але не ворога, а бунтівника. Не ворожого вояка, а бандита. За ті нечувані злочини, яких світ не бачив за цілі століття, карати будете Ви ― вояки підпільної Польщі. Карати будете так суворо, як жорстокими були злочини. Українська інтелігенція, яка стоїть на чолі виконавців, є такими самими ж злочинцями, як селяни, що йдуть із ножами і сокирами. Всіх їх мусить досягнути караюча рука польського народу".
У дні відступу німців зі Львова, активного розгортання поляками "Бурі", не припиняли своєї діяльності й українські підпільники. Тим паче, що на той момент вони вже мали тут розвинуту мережу осередків. У польському звіті ще з початку травня 1944 року міститься інформація про творення відділів УПА в місті. "Як нас інформують із поважного джерела, ― читаємо тут, ― у Львові закінчилася мобілізація молодих українців до УПА. Мобілізацію проведено в найглибшій конспірації та таємниці, місто поділене на райони, в яких розміщені пости УПА. Окремі "станиці" мають відділи жандармерії, що проводять одночасно розвідку, зокрема й щодо нас".
Крім дій із захисту власних структур чи українських населених пунктів, українські боївки проводили випереджальні акції проти польського підпілля, тобто таку саму "тиху акцію", як і поляки. Результатом цієї боротьби стала ліквідація Службою безпеки ОУН близько 80 польських підпільників.
27 липня 1944 року радянські війська увійшли до Львова, і тут почалися локальні сутички з відступаючими німецькими вояками. На думку українського підпільника, який описав ці події у своєму звіті, міські бої були "лише мініатюрою того, що ми звикли вважати вуличними боями". Нечасте бомбардування, незначна артилерійська перестрілка, невеликі сутички на вулицях. "Німці, - пише він, - не виявляли ніякої охоти боротися, а коли боронилися, то тільки з думкою про відворот".
У такій сприятливій для них ситуації свої дії у місті активізували польські підпільники: "появились на вулицях молоді, переважно цілком зелені поляки з червоно-білими лентами на рукавах, в цивільних одягах, в шоломах, озброєні хто крісом, хто револьвером чи ручними гранатами. Вони спочатку несміло, але провокаційно почали кружляти по місті. Команда цієї польської самозваної міліції зайняла будинок Шпрехера на Академічній, пізніше теж приміщення кріпо на Галицькій площі. Будинок Шпрехера, ратуш та деякі приватні доми на кількох вулицях навіть дуже густо замаєно біло-червоними прапорами. Міліція ця постановила собі за завдання спровокувати більшовиків на створення в Галичині польської держави, причому, розуміється, зайнятися справою українською". Серед перших кроків нової міліції - обшуки та арешти українців. "Ревізії ці та арештування, - читаємо в звіті, - прибрали характер цілком припадковий, залежно від персональної заїлости міліціонерів, розміщення польсько-українських скупчень та осмілення поляків, які часто почувалися дуже непевно в своїй новій ролі. При цій нагоді були вбивства, загальна цифра около 50—100 жертв, які нещасливо попали роззухваленим міліціонерам у руки"
Картину подій у Львові під час відступу німців та в перші дні встановлення радянської влади відтворює звіт українського підпілля "Дещо про останні події й ситуацію у Львові й околиці". "Польські партизанські відділи ― Армія Крайова, ― читаємо тут, ― помагають більшовикам у боротьбі з німцями. При цьому виявились протиукраїнсько, грабуючи, а навіть вбиваючи українців. Перший день зайняття Львова ЧА був кульмінаційною точкою успіхів поляків. На домах повівали біло-червоні прапори, а по вулицях ходили з такими ж опасками молоді поляки. Вони то перебрали на себе міліційний обов’язок. Українці, хвилево прибиті виступами поляків, ― відітхнули і зараз тихо змагаються з поляками за опанування керівних і інших постів у шпиталях, фабриках, підприємствах, урядах і т. п. Моменти негативного наставлення до більшовиків у великій мірі уділились полякам, бо поляки почали нищити українців, а більшовики тому положили край. Поки що, крім взивання поодиноких осіб на НКВД, ніщо не роблять. Село боїться більшовиків, місто і підльвівські села ― поляків".
Цікаво описує Львів перших днів після відступу німецької влади сучасник тих подій, відомий український історик Ярослав Дашкевич: "У липні 1944 року у Львові в останні дні перед та перші після втечі німців фактичним господарем була польська Армія Крайова. Штаб її південно-східного округу містився на вул. Зеленій. Пропагандистським центром став Інститут Оссолінських, де видавалися відозви АК та пропагандистська література. Маючи списки відомих українців, намагалися їх затримувати для подальшого знищення. Приходили й за моєю матір’ю Оленою Степанів до нашої домівки на вул. Пісковій, 5, але її взяли під захист сусіди-поляки. В українському середовищі загальноприйнятою була версія про вбивство аківцями у ці дні в місті близько 150 українців". Факти тогочасної ліквідації польськими формуваннями українців Львова підтверджують і документи НКВД. У звіті про ліквідацію Делегатури уряду та Армії Крайової в місті, зокрема, читаємо: "Учасники організації [польського підпілля ― В. В.] в перші дні звільнення м. Львова, озброївшись гвинтівками, револьверами і гранатами, проводили незаконні обшуки, облави і арешти серед українського населення. Мали місце окремі випадки самовільних розстрілів українців".
Загалом, незважаючи на те, що польські підпільники зуміли на короткий час перехопити ініціативу у Львові, їхній план утримати місто і поставити радянську владу перед доконаним фактом його належності до Польщі дуже швидко зазнав краху. Командування Червоної армії терпіло польську самодіяльність лише до того часу, поки вояків АК можна було використати для боротьби з німцями. Після виконання цього завдання вони ставали непотрібними, ба навіть заважали в реалізації планів, підготовлених у Кремлі. Вже наступного дня, 28 липня, усі червоно-білі прапори зникли з будинків і були замінені на радянські червоні. Командування львівської Армії Крайової, викликане в НКВД, заарештовано, а її вояків роззброєно та інтерновано.
Реалізація акції "Буря" у Львові продемонструвала, що "союзна" Червона армія має власні плани щодо теренів Західної України і не бажає узгоджувати їх із польським підпіллям та еміграційним урядом у Лондоні. Зрештою, вона показала, що кривавий конфлікт між українцями і поляками, який переріс у справжню війну, не має сенсу, тому що жодна зі сторін не могла виграти тієї війни і своєю завзятістю лише полегшувала перемогу третьої сторони.