Те, що історія – матерія потенційно небезпечна, загальновідомо. Тож найліпше почуваються ті, хто працює з артефактами давно минулих часів, а от ті, чий предмет ще дотичний до сьогодення, мусять поводитись, як сапери. Так сталося і з фільмом про Василя Стуса, який нині знімає режисер Роман Бровко. Здавалося б, проект безпрограшний і повністю безпечний: на відміну від Бандери чи Шухевича, Стус – фігура однозначна настільки, наскільки такою може бути людина аналогічного масштабу. Талановитий поет, твори якого вже давно вивчають у школі, переконаний дисидент, жертва радянського режиму, мученик.
Здавалося б – бери і знімай! Навіть якщо не вийде «хітової» стрічки, фільм все одно буде потрібний і корисний – хоча б як просвітницько-виховний матеріал, якого в Україні хронічно бракує. Якщо «Нескореного» і досі дивляться, то і «Стуса» дивитимуться. Проблеми у творців стрічки почалися нещодавно, коли у пресі з’явились повідомлення, буцімто з фільму вилучені сцени з тодішнім «адвокатом» Стуса Віктором Медведчуком – тим самим, який сьогодні керує багатьма (про)російськими проектами в Україні і нещодавно знов подався у публічну політику в лавах партії «За життя».
За повідомленнями у пресі, люди Медведчука зв’язались з авторами і змусили їх відцензурувати роботу. На користь цієї версії свідчить заява адвоката Медведчука Ігоря Кириленка, у якій він погрожує застосувати «відповідні правові дії» (зокрема спрямовані на заборону стрічки), якщо у фільмі буде «неправдива інформація» про його клієнта. Але ситуація почала швидко заплутуватись. За словами режисера Романа Бровка, на авторів фільму нібито вийшов Дмитро Стус – син дисидента – і просив не згадувати Медведчука. Сам Дмитро Стус запевняє, що ніяких прохань до кінематографістів не висував, а продюсер стрічки Артем Денисов каже, що сцени з Медведчуком усунули, просто оптимізуючи хронометраж. До справи долучився навіть прем’єр-міністр Володимир Гройсман, який доручив Мінкульту та Держкіно «розібратись і зробити все можливе», аби історія Стуса була розказана «чесно, правдиво, повністю і без перекручувань». Коротко кажучи, авторам фільму не позаздриш: що не зроби – буде скандал. Однак це стосується не тільки їх та їхньої стрічки – цілий пласт нашої історії і досі є вибухонебезпечним, а тому – малопридатним для будь-яких узагальнень. А якщо казати прямо – це ми, українське суспільство, ще не готові обговорювати безліч тем.
Якщо придивитись до ситуації навколо фільму про Стуса, труднощі виникли не лише через ймовірне втручання одіозного політика-фігуранта описаних подій. Тиск на митців з будь-чийого боку неприпустимий – тут нема про що дискутувати. Але в цьому випадку на них тиснули з багатьох боків. Беручись за цю тему, автори одразу потрапили в полон суспільних очікувань, відповідно до яких розповідати про Стуса, не заторкуючи теми суду над ним, – це все одно, що знімати стрічку про Голокост в Україні без Бабиного Яру або про сталінський терор, оминаючи 1937-й рік чи Голодомор. А якщо торкатись теми суду, доведеться згадати і Медведчука, винісши йому самому моральний вердикт. Якщо цього не зробити, стрічку одразу затаврують як «відцензуровану», авторам закидатимуть щонайменше брак мужності та послідовності. «Скільки вам заплатив Медведчук?» – ряснітиме в коментарях, і жодні пояснення не будуть достатніми. Ще страшніше уявити, що станеться, якщо автори виведуть Медведчука якось інакше, ніж це передбачають очікування. Йдеться, звісно, не про «відбілювання» іміджу путінського кума, а бодай про певну рефлексію. Наприклад, про те, наскільки вільним у своїй роботі був радянський «адвокат» і наскільки він був зобов’язаний до повстання проти системи в ім’я справедливості?
Відправною точкою до цих роздумів можуть бути слова дисидента Юрія Литвина, якого також «захищав» Медведчук. Так, виголошуючи своє останнє слово 17 грудня 1979-го, Литвин сказав: «Пасивність мого адвоката Медведчука в захисті обумовлена не його професійним профанством, а тими вказівками, які він одержав згори, і підлеглістю: він не сміє розкривати механізму вчиненої проти мене провокації. Адвокатська участь у таких справах зведена нанівець – це ще одне свідчення відсутності в СРСР інституту адвокатури при розгляді політичних справ, де садять людей «інакодумаючих»...». Те, як і чому людина-гвинтик радянської тоталітарної системи стала свідомим і натхненним імпортером путінського неорадянського режиму в Україні – предмет окремого дослідження. Але ні на елементарну художню рефлексію, ні тим паче на подібні дослідження в українському суспільстві запиту наразі немає. З одного боку, це можна виправдати тим, що Медведчука зараз слід не вивчати, а якомога скоріше відсторонити від будь-якого впливу на Україну. Аргумент слушний і «крити» його нічим. Але з іншого – цілком очевидно, що в суспільстві зараз явно домінує запит не на рефлексію, а на історичну іконографію. Звісно, в періоди пошуку себе суспільству потрібні і ікони, і плакати, і транспаранти – і очевидно, що ці жанри не передбачають ніяких шукань. Проблема в тому, коли цей період мине і ми зможемо обговорювати пізньорадянське минуле, не наражаючись на звинувачення в ревізіонізмі та попранні догм? Це, звісно, запитання риторичне. А от те, чому персони на зразок Медведчука намагаються впливати навіть на митців, не кажучи про все інше, – це вже питання національної безпеки.