Наближення дати виборів та несподіваність їхніх результатів щоразу породжують масу звинувачень і найчастіше в тому, що не та в Україні політична еліта і не такий народ. Цікаво тільки, що виставляється мірилом правильності? Особливо в умовах, коли ідеться про дві України. Одну публічну – «напоказ», а другу – «за замовчуванням». І дивно, чому майже ні в кого не виникає спокуси нарешті порівняти ці дві України. Напередодні надзвичайно важливих і відповідальних парламентських виборів спробуємо це зробити.
Дивно, але в керівництва України досі не було бажання зробити загальний аудит у державі. Ну бодай провести перепис населення. Ми й надалі не знаємо, скільки нас є. Скільки дітей, скільки пенсіонерів, скільки виїхало на заробітки, а скільки емігрувало назавжди. «Незнання» головного ресурсу країни вигідне тільки сезонним мародерам при владі. Уявляєте, скільки пенсій виплачується давно почилим вічним спокоєм? А скільки непідтверджених соціальних виплат? І яке ж це «поле не оране, вівці не лічені» для різних урядовців?
Відсутність перепису також дозволяє Системі здійснювати карколомні маніпуляції на виборах. І в такий спосіб боронитися. Тому що списки виборців – це фільчина грамота з натовпами давно неживих людей, «готових» завжди за потреби проголосувати за потрібних партію або кандидата.
Складається враження, що українці самі не хочуть знати про те, скільки ж їх лишилося. Бо правдива інформація зашкодить так добре виплеканому образові неіснуючої України. Якщо загально глянути на українську державу, то нічого особливого і не зауважиш. Є президент, уряд, парламент. Є органи правопорядку, юстиції, суд. Діють фіскальні органи. Регулярно відбуваються чергові і позачергові вибори. Українська держава змогла зупинити зовнішню агресію, захистити свій територіальний суверенітет. Хоча територіальна цілісність і постраждала. Це, так би мовити, фасадна Україна.
Але для того, щоб знати, на чому стоїмо і які амбіції в стані реалізувати, набагато важливішим є приглянутися до України «за замовчуванням». Процедура ця надзвичайно неприємна, болюча, а почасти й небезпечна. У чому ж справа?
Почнемо з української влади. Точніше з того, хто був тією владою на неозорих просторах держави Україна, починаючи з 1991 року. Для цього варто подивитися на рівень впливовості Києва на такі регіони, як Крим, Донецьк, Луганськ, Харків, Дніпро, Одеса, Ужгород. Не таємниця, що уряд в Києві майже не мав впливу на Крим. Призначення представника президента України в цій автономії відбувалося шляхом узгодження кандидатури з місцевими кримінальними елітами. Що тут Служба безпеки України та підрозділи МВС не чулися українськими. Вони в кожну мить були готовими перейти під владу сильного і, на їхню думку, справжнього сюзерена. А не того київського президента, візити якого нагадували вилазки в тил ворога. Так все, на жаль, і закінчилося.
Так, Україна втратила Крим через анексію його Росією. Але як довго ми закриватимемо очі на те, що основна маса населення бажала цієї «зміни»? Як довго душитимемо в собі факт, що майже всі поголовно офіцери СБУ перейшли на службу до ворога – Росії? Гірка правда полягає в тому, що українці так і не призналися собі, що в Криму і на Донбасі української влади насправді ніколи не було. Що український уряд тільки вдало лавірував між різними кримінальними кланами Сходу України. Значною мірою, відкупляючись велетенськими субсидіями з державного бюджету вугільній галузі. І це лавірування закінчилося тоді, коли східноукраїнські «еліти» вирішили не встидатися і взяти під себе всю Україну, захопивши в легітимний спосіб владу в Києві.
Донецький варіант України без українського антуражу насторожив багатьох українських громадян, але не спам’ятав. Не спам’ятав тому, що головні хранителі намагалися оберігати форму, українські декорації, якими прикривалася кланово-олігархічна Україна, і їм ніколи було думати про зміст. Українські еліти не спохватилися навіть тоді, коли самі ж голосували за державний бюджет, де проглядався очевидний перекіс в бік поліцейської держави і нищилися збройні сили, які мали захищати державу від зовнішнього ворога. Донецькі, як напівобгризену кістку, кидали якусь корупційну можливість поживитися з державного бюджету патріотичним депутатам. І ті мовчали. Мовчали навіть тоді, коли повстало громадянське суспільство. А потім по-мародерському знову захопили владу в державі і, прикриваючись національною бутафорією, регенерували під себе стару систему.
Як наслідок, за замовчуванням, у нас виявилися бутафорськими: армія, поліція, СБУ, парламент, уряд і навіть президент. Військо, яке очолював громадянин Росії та офіцер її ж спецслужби. Армія, яка навіть не мала пального, щоб задіяти військову техніку й особовий склад, якої був навчений тільки для будівництва генеральських дач та розкрадання всього до дрібниць. Органи МВС, які були найкраще укомплектовані та екіпіровані, але тільки для придушення внутрішніх повстань та протестів проти влади, а не для захисту громадського поряду. СБУ, яка в останні роки Януковича перетворилася на провінційний філіал ФСБ Росії. Працівники якого, повторюся, у повному складі при першій же нагоді переходили на бік ворога. І яка грізно викривала грибників-змовників, але під носом не побачила державного перевороту. А ще відсутність правосуддя і корупція в неймовірних масштабах. Але про це не можна було навіть подумати. Бо це зашкодило б образові України. Це зашкодило б оманливому уявленню про квітучу Неньку-Україну.
Відгриміла Революція гідності. З’явився шанс збудувати справжню, а не бутафорну Україну. Тим паче, що цю нову Україну вже окропили кров’ю патріотів. І що? А нічого. І надалі все як у казці про Кота Баюна, який своїми солодкими розповідями спочатку усипляв, а потім зжирав подорожніх.
Цей Кіт Баюн заколихав українське суспільство солодкими і пафосними промовами для того, щоб в Україні нічого не змінилося. Щоб гірка правда про дійсний стан речей не витверезила людей і щоб вони не заходилися, чого доброго, розбирати бутафорні завали і будувати Україну. Насправді майже все залишилося в недоторканому стані. Суди, як були корумпованими, такими і залишилися. А це означає, що в Україні немає справедливості, не діє сила закону і не тільки інвестори не йдуть сюди, але й громадяни чуються абсолютно незахищеними. А злочинці та злодії почуваються безкарними.
Те саме можна сказати про роботу митниці та податкової служби. Кому невідомо, що значна частина економіки держави перебуває в тіні? Про виплату зарплати в конвертах? І хто не знає про страхітливі масштаби контрабанди на українській митниці та про те, хто здійснює «кришування» цього злочину? А про корупцію в армії та контрабанду на лінії зіткнення на сході? Але про все це треба мовчати, бо це зашкодить іміджу української держави.
Відчутних втрат за останні п’ять років зазнало й українське громадянське суспільство. Бутафорні націоналісти вірою і правдою служили російським пропагандистським медіа, підтверджуючи їхню брехню про нібито переворот і нацистську хунту в Києві. Про неонацистів, що дорвалися до влади і вбиватимуть нормальних людей тільки за те, що вони не розмовляють українською мовою і не сповідують віри в Степана Бандеру. І ніхто, повторюю ніхто з патріотичної влади або публічних інтелектуалів не заявив, що «Правий сектор» – провокатори. Що це фікція і бутафорія. Що Ярош в останню ніч їздив для узгодження дій з Януковичем. Ніхто не звернув уваги на те, що це нечисленна група незрозумілих людей, яку російська пропаганда змогла розкрутити до рівня найпотужнішої сили в Україні, змогла маркувати цілу державу на весь світ цим недолугим покручем.
Потужного удару по іміджу Революції гідності завдала «приватизація» окремих громадських активістів різними бандитськими кланами. І знову ніхто «не зауважив», скільки так званих ГО створив відвертий ворог України Віктор Медведчук. А згадаймо «активістів» на утриманні у «свободівця» Кривецького або олігарха львівського розливу Григорія Козловського. А що вже говорити про ветеранів АТО, яких включили до складу відверто рейдерських та бандитських угруповань? Шановні, але це також Україна. Причому більш реальна, ніж та у віночку і на параді.
А якщо приглянутися українським політикам, які за останні двадцять років змінили по п’ять партій, і то з протилежним ідеологічним та політичним спрямуванням, на яких клейма нема де ставити від продажності та злодійства. І що? Та нічого. Перемалювавшись вкотре в актуальний патріотичний колір, вони переконують своїх виборців у тому, що йдуть боронити Україну, що стануть заборолом на шляху ненависного ворога. І все це блюзнірство супроводжується хороводами та славослів’ям з боку визнаних культурних діячів, митців, співаків, журналістів, улюблених народом політологів, моральних авторитетів та публічних інтелектуалів.
На додаток іще кілька слів про патріотів та національно-патріотичну інтелігенцію. Як виявилося, бутафорні прикраси при будівництві держави кожного разу для них виявлялися важливішими за зміст. Причому ця бутафорія завжди мала архаїчне вираження і тому просто не мала шансу бути сприйнятою всією Україною. І ще одне. Виявилося, що прощатися з бутафорією найважче. Особливо, коли для багатьох публічних інтелектуалів та моральних авторитетів ця бутафорія і є основною цінністю. А вони є звичайними її співцями.
Як наслідок, існує загроза, що в ім’я бутафорної України до парламенту знову потраплять вправні і безпринципні брехуни. Жонглери словами, людьми і цінностями. Які знову танцюватимуть ритуальні танці у традиційних вишиванках, намагаючись домовитися за кулісами про якийсь особистий інтерес. А виборці, віддавши усе цінне, що мали, тобто свій голос, знову шукатимуть щастя на заробітках у Польщі, Чехії або Італії. Бо їх навчили, що своя держава – це ефемерний фантом, який не має жодних зобов’язань перед громадянином. Вона ніби створена для того, тягнути, але нічого не давати. Такий собі покруч у ХХІ столітті, столітті соціально орієнтованих держав. До всього, цей покруч доводиться боронити своїм життям і кров’ю.
Але не покруч треба боронити. Потрібно відбирати владу в негідників і розбудовувати нову Україну. Україні треба позбутися бутафорності, чесно оцінити свій потенціал і заходитися працювати. Махнути рукою на національно-патріотичних трутнів, які тільки те й робили, що прикривали національними декораціями, якщо не вбивство української держави, то її повільну смерть.