Позиція західноєвропейських демократій щодо агресії Росії проти України пройшла цілу еволюцію – від анекдотичної «стурбованості» до реальних фінансових та економічних санкцій. Росія у відверто агресивний і незаконний спосіб захопила український Крим, а з Європейського Союзу лунало: «Ми глибоко стурбовані, ми серйозно занепокоєні»...
Ця занепокоєність провідних країн Євросоюзу, на жаль,не стосувалася порушення суверенітету великої європейської країни та ламання усієї повоєнної міжнародної системи безпеки. Це було звичайне роздратування через порушення їхнього усталеного і комфортного трибу життя та загрозу можливих фінансових втрат.
Про справжні причини такої реакції можна лише здогадуватися і висувати різноманітні гіпотези. Можна припустити, що винною у всьому є імперська ментальність «великих» народів, які відчувають за собою місію взяти відповідальність за різні східноєвропейські «фейлдстейти», розділивши між собою сфери впливу. Оскільки жоден європейський демократ навіть собі не зізнається у таких бажаннях, то мусить наголошувати на обов’язковості розв’язання конфліктів шляхом переговорів та мирних домовленостей. І тут виникає закономірне питання: домовленостей з ким і про що?
Оскільки більшість європейських лідерів сформувалися в умовах біполярної системи, то і «вирішувати» проблему вони хочуть із найсильнішим візаві, тобто Росією. Їх уже давно дратує поява такої великої кількості гравців на міжнародній арені, кожен з яких заявляє про свою особливу позицію, калькує можливі зиски або ж втрати від якогось із варіантів.
Спостерігаючи за офіційною реакцією великих європейських країн, складається враження, що це не Росія влаштувала новий переділ світу, знищуючи систему міжнародних договорів, здійснюючи пряму агресію проти сусідньої країни, анексуючи значну її частину, обстрілюючи територію та засилаючи під виглядом сепаратистів озброєні до зубів регулярні війська; а це Україна винна у всьому, бо не забажала бути пасивною жертвою.
З логіки західних «демократів» випливає, що коли б Україна не пручалася і піддалася Росії, то враз зникли б усі проблеми. Росія задовольнила б свої імперські апетити, дала б гідну відсіч американським змовникам, забираючи раз і назавжди з очей поганий український приклад для наслідування; і весь світ набув би знову свого стрункого біполярного вигляду. Путін «зберіг би лице» перед своїм агресивним народом, а вся Європа, ніби нічого й не сталося, робила б успішні «ґешефти», бо ж відомо, що найбільші прибутки можна отримати, маючи справу з авторитарними та тоталітарними режимами.
Якщо простежити за поведінкою німецької бізнес-еліти та навіть багатьох людей мистецтва і культури (тих, що «розуміють Росію»), то вималюється картина, в якій взагалі немає місця незалежній Україні. Складеться враження, що надворі не ХХІ ст. і мова йде не про відносини Федеративної Республіки Німеччина і Російської Федерації, а про імперії Гогенцолернів та Романових, або ж Третій Райх Гітлера та Радянський Союз Сталіна. І ці всі пострадянські національні країни як-от Литва, Латвія, Естонія, а особливо Україна взагалі є історичним непорозумінням, а тому мусять погодитися на контроль над собою з боку більш «цивілізованих», бо великих, держав.
Можна припустити, що все цим і закінчилося б, якби не було Сполучених Штатів Америки, які часто мусять брати на себе негативну роль жандарма світу. І знову виникає питання, чому саме Америка покладає на себе відповідальність за вирішення міжнародних конфліктів та гарантування безпеки у світі, якщо для того існують відповідні інституції? Відповідь проста до банальності: тому, що вся система міжнародних інститутів, покликаних не допускати воєнних конфліктів та гарантувати мир, є неефективною, застарілою та бутафорною. І якщо б США у всьому покладалися на ООН, то світ вийшов би з «югославської кризи», афганського провалля, лівійської та іракської диктатур, знову не дорахувавшись кількох десятків мільйонів людей. Бо Організація Об’єднаних Націй – це бутафорія.
ООН є продуктом Другої світової та Холодної воєн. До певної міри вона виконувала свою функцію лише в умовах існування біполярної системи, коли все залежало від позицій СРСР та США. Величезні групи держав ділилися на країни Варшавського договору і НАТО, на союзні, підконтрольні і так звані неприєднані країни. На засіданнях Генасамблеї ООН позиції майже всіх країн були настільки прогнозованими, що світовий форум перетворився на всесвітню формальність. Діяльність ООН перетворилася на суцільну театральну постановку. І цей неймовірно дорогий «театр» за всю історію ні разу не виконав свого завдання – не запобіг вибухам кривавих конфліктів.
Причина такої яловості криється у самій структурі ООН. Найбільш дієвим органом цієї інституції є Рада Безпеки, до якої, на жаль, від самого початку належить головний агресор з правом вето. Цим агресором був Радянський Союз, який ще з часів Леніна мав амбіції на світове панування. А тепер цю роль на себе перебрала Росія, яка не менш «успішно» нищить міжнародну систему безпеки, перетворюючи її на кривавий цирк одного актора за мовчазної нейтральної згоди іншого супергравця – Китаю. Агресор з правом вето у керівництві найвищої міжнародної організації вихолощує з неї будь-який зміст.
Тут варто визнати, що ООН, як це не прикро казати, один в один повторює долю Ліги Націй, яка так само була покликана після Першої світової війни гарантувати мир і безпеку між народами. І так само не змогла протидіяти свого часу агресивній політиці Німеччини, Японії та СРСР. Безкінечні дискусії, безплідна говорильня та неймовірна схильність до компромісів Ліги Націй поставили свого часу весь світ на межу війни.
Тут варто згадати, що США стояли осторонь проекту Ліги Націй, спостерігаючи за марними спробами європейців не допустити нової великої війни. США ніби хотіли показати, що стара пихата Європа знову не дасть собі ради. І справді, самовпевнені європейці розпочали таку вселенську бійню, жертвами якої стали десятки мільйонів людей. У цивілізованій Європі запанували людиноненависницькі ідеології комунізму, націонал-соціалізму та фашизму, з’явилися ГУЛАГ та нацистські фабрики смерті. Тому після Другої світової війни Америка вже не захотіла залишати на відкуп безпідставно зарозумілим європейцям долю цілого світу. Навіть навпаки, з боку США відтоді постійно відчувався прямий контроль і навіть диктат щодо того, яким має бути устрій післявоєнної Європи.
Хоч би що говорили провідні європейські інтелектуали, але тільки англосаксонська система показала себе з найкращого боку. Для непосвячених вартувало б назвати основні країни-учасниці цієї системи: США, Велика Британія, Канада, Австралія. А хто ж з іншого боку? А інша сторона, хоча й дуже різношерста, але все ж маркована прихильністю тоталітарним ідеологічним доктринам. Тут знайшлося місце і Росії з її нелюдським більшовицько-комуністичним експериментом, і Німеччині з Австрією як батьківщинам націонал-соціалізму та гітлеризму, сюди належали фашистські Італія та Іспанія, тобто всі, хто свого часу долучився до розпалювання світової війни.
Вибуху Другої світової війни в Європі вже було не відвернути. Цього не могла запобігти ні квола Ліга Націй, ні лідери найбільших європейських країн. Навіть тоді, коли два найбільш потенційні агресори – СРСР та нацистська Німеччина – пішли на зближення, Європа і надалі обдумувала план «умиротворення» агресорів та нацьковування один на одного. Так «достравлювалися», що агресори почали нахабно ділити між собою світ. Європа прикрила очі на відторгнення Гітлером суверенної частини Чехословаччини, тобто її Судетської області. Спокійно споглядала за нападом СРСР на Фінляндію. Занепокоїлася, коли Гітлер і Сталін поділили між собою всю Східну Європу. Але усні догани й попередження агресорові тільки розпалювали його апетити, сприймалися як слабкість та нерішучість противника і, найгірше, як сигнал для продовження агресії.
Досвід Другої світової війни показав, що, на жаль, не всі злочинці будуть покарані і не всі розпалювачі війни будуть засуджені. Маленька Австрія, яка спритно оголосила себе «першою жертвою німецького нацизму», хоча, безперечно, була співучасницею злочинів, вчинених Третім Райхом проти людяності, успішно уникнула політики денацифікації. А це надовго легалізувало колишніх послідовників нацистської ідеології у політиці маленької альпійської країни. І тепер при всій неймовірній ксенофобії австрійських «свободівців» вони зовсім не заперечують проти переховування у своїх банках кривавих грошей, украдених пострадянськими злодіями і злочинцями, та їхнього переселення до австрійського раю.
Мало того, федеральний президент Австрії Гайнц Фішер, попри міжнародні санкції проти Росії, вирішив зробити вдалу «комерцію». Навстоячки аплодуючи Путіну-агресору, він заявив, що санкції треба скасувати, бо ніхто від них не матиме зиску. Дивна позиція, як для соціал-демократа і демократа взагалі, бо нормальна європейська людина передусім думатиме про загальнолюдські цінності, права людини, мир і спокій, а не про те, який навар можна отримати, кооперуючись із агресором, потураючи його планам щодо енергетичного шантажу Європи. І як це має відчитати цілий світ? Як тиху протидію німецькому домінуванню в ЄС, як незрозумілу антиамериканську позицію чи як результат симбіозу сучасних австрійських націоналістів із соціалістами, і чи не дасть це в результаті новітнього націонал-соціалізму?
Обставини склалися так, що Радянський Союз, прикриваючись своїм вкладом у перемогу над фашизмом, не тільки не був засуджений як агресор, він ще й отримав вирішальне право голосу в міжнародних інституціях, безпосередньо впливаючи на їх формування і зміст. Розпад СРСР і розбудова Європейського Союзу, на жаль, ніяк не позначилися на міжнародних структурах безпеки. Місце СРСР «гідно» зайняла Росія, а найбільш економічно розвинута країна Європейського Союзу – Німеччина – так і залишилася у статусі «переможеної». Погодьмося, це якась справжня правова перверзія, коли країна, яка найбільше впливає на політику Євросоюзу, далі залишається у статусі переможеної. І якій авторитарна й агресивна Росія одним нагадуванням про злочини нацизму може заткнути рота.
Перші сигнали про загрозу, яка випливає з нереформованості, тобто, фактично, відсутності міжнародних безпекових інституцій, дали події в колишній Югославії. Розпад Югославії поставив перед міжнародною спільнотою перші серйозні виклики. Агресивна політика Сербії та проведення етнічних чисток перетворили колишню Югославію на криваву рану в самому центрі Європи. Європа, попри небезпечну близькість конфлікту, зайняла вичікувальну позицію. Мовляв, нехай воюють – хто переможе, того і визнаємо, хто скільки територій захопить, стільки за ним і закріпимо.
Блокування Росією будь-якого мирного плану вирішення югославської кризи на Раді Безпеки ООН та дивний пацифізм європейців перетворили цю міжнародну структуру на абсолютно недієву, а якщо точніше, то на гальмо врегулювання міжетнічних та міждержавних конфліктів. Через позицію Росії РБ ООН не змогла прийняти жодної резолюції з цього питання, щоб запобігти гуманітарній катастрофі у регіоні. І тільки США, не побоявшись приміряти на себе роль жандарма, самовільно завдали бомбових ударів по комунікаціях сербської армії, чим змусили уряд у Белграді вивести військових і дозволити міжнародним миротворчим силам перебрати контроль над конфліктними територіями.
Жорстка позиція США за майже злочинної байдужості європейців до людського життя і страждань зупинила новітній геноцид на Балканах. Тепер, сором’язливо називаючи агресію Росії проти України «українською кризою», європейці знову намагаються змусити український уряд піти на переговори з винуватцем війни. І знову, якби американський «жандарм» не вимагав від Європи конкретних дій та запровадження санкцій, то все обмежилося б погрозами запровадити обмеження для Росії.
Канцлер Німеччини, пані Меркель, нарешті переступила психологічний бар’єр і зважилася прилетіти з візитом до України. Що це було – «напутнє» слово президентові Порошенку напередодні його зустрічі з Путіним, підкріплене обіцянкою п’ятсотмільйонного траншу на відбудову Донбасу, чи розрив комплексу історичної вини за зло, колись заподіяне Росії? Але не менше зло, а може навіть більше, нацистська Німеччина заподіяла Україні. То, може, настав нарешті час почати трактувати Україну як повноцінного партнера? Тим більше, що українці кров’ю довели свою відданість загальнолюдським, європейським цінностям.
PS. Агресія Росії проти України переконливо показала всьому світові, що наразі у нього нема дієвих механізмів запобігання міждержавним та міжетнічним конфліктам. Всі наявні механізми – застарілі й тільки імітують діяльність. А тому настав час реально задуматися над новою системою світового устрою та новими механізмами запобігання й протидії кривавим конфліктам. Війна в Україні довела, що хитрування і комерція на біді, боязнь втратити матеріальні цінності та частинку комфорту можуть будь-якої миті привести до розпалювання ще більших апетитів агресора і до ще більших людських жертв і страждань. І найголовніше, у теперішньому світі немає вічних переможців і вічних переможених.