«Бути військовим капеланом складно до моменту, поки не сприймуть вояки»

Розмова з військовим капеланом Василем Іванюком

10:00, 6 жовтня 2018

Василь Іванюк - уродженець Турківщини, греко-католицький священик. Обслуговує отець 6 парафій: 5 світських і одну військову. На Схід України переїхав у 1991 році. Тут служить військовим капеланом.

Паралельно отець Василь очолює міжнародну благодійну організацію «Благодійний фонд "Карітас Краматорськ"». А останні 22 роки займається будівництвом храмів. Всього збудував 37 церков.

ZAXID.NET поспілкувався з отцем Василем Іванюком про місію військового священика, особливості роботи з бійцями, Інститут військового капеланства та про те, чи є війна гріхом.

За фахом лісник, за покликанням священик

Зближення з церквою у мене відбулось ще в дитинстві. Народився на Турківщині у релігійній родині. Щонеділі ходив до церкви. У роки радянської окупації підпільно. Згодом служив у армії, вчився на лісника. Усе це формувало мене, як особистість. Будь-який досвід корисний, якщо його проаналізувати й зробити висновки.

90-ті роки стали для мене переломними. Тоді переїхав на Схід України. Жив у василіянському монастирі, допомагав отцям у катехетичному служінні. Паралельно навчався в івано-франківському духовному інституті у спеціальній групі екстерну для людей, які йшли на місії. Навчався три роки. Поки жив у Бахмуті, мої рідні були на Заході. Порізно жили чотири роки. У 1995 розпочав священицьку місію у Донецькій області, тоді й забрав сім’ю до себе.

У ті часи греко-католицької церкви на Донеччині не було. Нічого дотичного до парафії взагалі не було. Першопрохідці творили з нуля в умовах, створених Сталіним у 1951 році, коли той виселив на Схід України масу людей з Заходу. Почалось усе з діяльності Василіян зі Львова. У 1990 році із львівської церкви Святого Андрія, на прохання жителів Донеччини, на Схід скерували отця Мирона Семківа. Саме він там розпочав священну місію. Згодом до нього приєдналися його односельці. Спершу приїхав Микола Крецул, пізніше і я. Реєстрували громади, шукали парафіян, земельні ділянки. Почалось будівництво греко-католицьких храмів.

«Українське питання» крізь призму Сходу

Є два періоди, коли в греко-католицької церкви не було суттєвих перепон. Це зараз, у післяреволюційний період, час війни, і після проголошення незалежності. На розвиток церкви безперешкодно виділяли кошти, землю, потрібну техніку, у будівництві допомагали люди без пошуку особистої вигоди. Та згодом голови колгоспів почали дерти кирпу й ставити високі ціни. Розвивати парафію стало дорого. Грошей не було, громади невеличкі. Тоді я скуповував по селах пустки (житло, залишене мешканцями - ред.), розбирав їх і з того матеріалу будував храми. Зараз чому легко? Після 2014 року владні органи й самі люди зрозуміли, хто такі греко-католики, що ми ті, хто не кинули, залишилися і після звільнення Краматорська, Слов’янська допомагаємо і підтримуємо переселенців, місцевих жителів Сходу, військових.

Стереотип бандерівця, як зрадника й вбивці, формувався десятками років. І змінити його - річ складна. Найперше не потрібно це питання «роздмухувати» і ревно захищати інтереси якоїсь із сторін. У конфлікті немає одного винного. Це перше, а друге - своїм прикладом руйнувати стереотипи. Я з гордістю публічно називаю себе бандерівцем. Це творить нове уявлення. Бо люди, які мене знають, розуміють, що отець Василь не відповідає образу Бандері-руйнівнику, до якого вони звикли. А є позитивною і корисною людиною, яка усміхається, служить у храмі, допомагає і втішає добрим словом.

«Просто був на війні і все»

Офіційно я став військовим капеланом наприкінці 2014 року. До того я навіть не знав, як називається те, чим займаюсь і взагалі, що існує інститут військового капеланства. Просто був на війні і все. Допомагав чим міг. Так, об’єднавшись із священиками із Заходу, створили коаліцію підтримки бійців. Це допомогло структуризувати роботу. Внаслідок для вояків передачі надсилали не одноосібно, а організовано, була розроблена система логістики. Окрім цього, вели облік, писали Акти прийому передачі, аби зобов’язати людей. Робота була впорядкована. Усі процеси координував я. На Схід везли все, що допомагає воювати: від теплого одягу до харчів. Кожній бригаді давали те, чого їй бракує, так само з переселенцями. «Хай буде» чи «пригодиться пізніше» не працює. Так від жовтня 2014 до березня 2015 року наша греко-католицька парафія підтримувала 600 сімей. Щодня до нас приходило по 60 сімей і отримували допомогу на 10 днів вперед.

Навесні 2015 створили міжнародну благодійну організацію «Благодійний фонд “Карітас Україна». Головне завдання організації – реагувати на нужди людей. Допомагати тим, хто найбільше потребує. У 2014-2015 роках нашим пріоритетом була гуманітарна підтримка біженців. Люди покидали свої оселі без можливості забрати щось. Вдома залишали все. Ми допомагали їм одягом, їжею, давали трохи коштів для легшої адаптації на новому місці. Загалом від літа 2014 року, моменту звільнення Краматорська, до весни 2015 року, дня створення організації «Благодійний фонд “Карітас Україна”», ми видали більше 200 тонн одягу і майже 30 тонн продуктів.

Військовий капелан – духовний батько

Священство – не складність. Найбільший виклик, що в добі всього 24 години. Іноді бракує часу для сну. Було б хоча б 30 годин (сміється – ред.). Проблема, що ми не цінуємо найбільшу даність Богом – час. У вічності часу немає, тим то вона і є сталою одиницею. Ми маємо минуле – наш досвід, майбутнє – щось нечітке і теперішність – те, що є зараз. Важливо використовувати своє сьогодні з розумом, приймати правильні рішення і втілювати їх у дії. Байдуже, хто ти - священик, пастир чи невіруючий, має значення, як ти використовуєш своє «вже». Маєш можливість? Роби. На завтра життя приготувало для тебе інших хрест.

Військовий капелан – це духовний батько. Священство – бути справжнім. Так навіть військові поза плечі мене називають – Справжній. Бути військовим капеланом складно до моменту, поки не сприймуть вояки. Солдати емоційно стримані, закриті люди. Їх поєднують свої таємниці. Вони майже ніколи не хваляться своїми перемогами і не жаліються поразками. Я ніколи не чув, щоб вони обговорювали бойові дії. Правильна позиція у стосунках з воєнними – «мої справи - мої, твої справи – твої, але я маю занепокоєння щодо твоєї душі і щодо твого відношення до Бога». Головне не нав’язуватися і не пхати свого носа, куди не слід. До прикладу, коли триває активна фаза бойових дій, обстріли, то тоді капелан не бажаний. Солдати дуже переживають за добробут священика і всіляко оберігають його своїми ж спинами. Мінімум три вояки одночасно ризикують власним життям заради одного священослужителя. Хоч мають інші завдання. Це не нормально. У такі періоди капеланові бути довго на передовій не бажано. Приїхав, поспілкувався, роздав вервички і поїхав додому молитися за їхній добробут. Буде потреба – покличуть.

Бути капеланом – покликання

У 2014 році на хвилі післяреволюційних подій інститут військового капеланства масово поповнювався. Багато людей хотіли допомогти і просто бути причетними. Багато залишились. Зараз процес ускладнився. У кожного парафія, не всі можуть служити в армії. У мене, наприклад, 6 парафій: 5 світських і одна військова.

Військових капеланів сьогодні мало. На сім районів Донеччини є 11 священиків, які обслуговують майже 40 парафій.

Бути капеланом – це покликання. Нема різниці військовим, в’язничним чи медичним. У собі це треба відчути. Якщо говорити про військового капелана, то його слід формувати по-особливому. Має бути одночасно військовий вишкіл і духовний розвиток. Не кожен до цього готовий. Постійна напруга є однозначно. За 20 років я виспався, буквально, декілька ночей. Багато є звернень від людей, можуть попросити й вночі приїхати посповідати чи щось інше зробити. Собака біля дому загавкав - прокидаюсь. Не так від тривоги, а з розумінням, що комусь потрібна моя допомога. За життя стільки всього бачив, що звик, на жаль. Усе на Божу волю.

Дружина хвилюється. Я її розумію. Змінити Захід на Схід. Тут нове місце, починати доводилось все спочатку. Тим не менш двічі на рік разом зі сім’єю сідаємо в машину і їдемо сюди, гуляємо Львовом, зустрічаємося з друзями, їдемо до рідного села на могилки батьків, молимося. Підзарядившися, повертаємось.

Міжконфесійна комунікація на лінії вогню

Девіз військового капелана, який сформувався завдяки пораді мудрих військових – працюю з усіма, служу для своїх. Це дозволяє нам працювати з усіма конфесіями, які є в підрозділі, але в цей же час провадити богослужіння для своїх. Але згідно з Інструкцією капеланського служіння, я маю обов’язок, якщо людина просить зустрічі з представником своєї конфесії, це забезпечити.

Міжконфесійних непорозумінь зачасти немає. Але був один випадок. Якось приїхав на передову освячувати паски і підходить до мене вояк: «Атєц Васілій, можна я ні буду крєстітса і здєсь стаять?». На запитання «чому?» відповів, що сповідує рунвіру. «У що віриш?», – питаю. – «Сонце». – «Так, і я в Сонце вірю, тільки його Богом називаю. Паску їсти будеш?». – «Буду». Так ми дружно посміялися і порозумілися.

Агресія породжує агресію

Агресії зі сторони церков, військових, провладних органів, кримінальних авторитетів ніколи не відчував. Якщо хтось і намагається викликати агресію, то себе тримаю в руках. Агресія породжує агресію. Я – людина незалежна і вільна у своєму виборі. Не нав’язую своєї думки іншим і сам не піддаюсь. Альтернативну думку вислухаю, якщо є раціональне зерно, прийму, в іншому разі - вибачте. Не боюсь відповідальності. Як реагувати на ті чи інші речі, залежить від кожного особисто. Головне бути сильним духом і завжди залишатися собою.

Завдання військового капелана не благословляти на війну, а розмовляти з військовими. Моя справа – бути поруч. Бути поруч у моменти, коли людині у військовій формі тяжко. Щоб десь хтось комусь бажав смерті – такого не бачив. Навіть у гарячих точках не помітив агресії у очах солдатів. Я бачив звичайних людей у формі, які тримали зброю у руках. Так, зброю іноді застосовували, але я і тоді не чув злості чи ненависті. І це вже перемога. По-перше, ми не злякалися. По-друге, ми не піддались інстинктам і не перетворились на тварин, які хочуть вбивати.

Чи є війна гріхом?

На це відповідь дав вояк у Дебальцево. Коли його запитував, чим буде займатися після закінчення контракту, відповів: «Воюватиму далі. Це мій обов’язок. Ніхто з моїх друзів не хоче. Я тут потрібен. Але воюватиму до кордону. Бо тут я – захисник, а за межами своєї держави – загарбник». На Сході Україні ми боронимо свою територію, на яку маємо право історичне, політичне і моральне. Це обов’язок громадян – захищати цілісність і суверенність своєї держави. Як батьки, сини й доньки ми оберігаємо свої сім’ї.

Не можна вбивати людину без зброї, поранену і з піднятими руками, яка здається в полон. Першочерговим завданням війська не вбити ворога, а вивести його з ладу, поранити, зробити так, щоб він чим довше був непридатним до служби. Вбивство заради вбивства є гріхом.

Та коли перестають говорити політики, починає говорити зброя. У ситуації, яка виникла у нас, політики навіть слова не зронили. Першу скрипку заграла зброя.

Проти українців є пряме порушення – анексія території. Наше завдання – відновити територіальну цілісність. Як це вказано у Конституції України. Поки цього не досягнуто, зупинятись і відступати не можна.

Роль релігії та віри у період війни

Припинити війну. Дуже влучно сказав Наполеон Бонапарт: «Війни розв’язують політики, а завершують вчителі та священики». Завдання церкви - збити рівень напруги у прифронтових зонах. Цим і займаємось. Церква має шукати мир. Маю на увазі всі конфесії. Та поки по один бік відстоюють думку - «ми за мір, паетаму ваюем», проблему не вирішити. Поки немає діалогу, доти немає вирішення. Одне – голосити на службах, інше – мати ненависть усередині. Ми, греко-католицька парафія, до діалогу відкриті.

Фото: архів отця Василя Іванюка.