У XVІ столітті Іцхак Нахманович, багатий єврей, кредитор польського короля Стефана Баторія, поселяється у Львові. Він викуповує земельну ділянку на території єврейської дільниці та в 1582 році будує для своєї родини приватну синагогу.
В 1595 році синагогу розширяють, і за порадою одного з рабинів перетворюють на публічну. В цей час до Львова приходять єзуїти, які хочуть «вклинитись» в цей квартал. Вони починають шукати зачіпок, щоб довести: ця будівля - нелегальна. Тоді будувати нові кам’яні синагоги в королівських містах було заборонено - для цього був потрібен спеціальний дозвіл від архієпископа. Дозвіл від короля Іцхак Нахманович отримав на будівництво виключно домашньої синагоги. До того ж землі, на якій Нахманович збудував свою синагогу, були королівськими. Єзуїти наполягали: місто незаконно продало їх єврею. Магістрат, в свою чергу, наполягав – міська казна потребувала цих грошей.
Врешті спеціальний трибунал визначив, що в момент, коли синагога Нахмановича перестала бути приватною, євреї порушили закон. Зійшлись на мировій угоді: євреї своїм коштом викуповують територію тодішньої лазні, де єзуїти будують костел. А за це євреям лишають синагогу.
Формально, коли євреї програли суд, синагога «Золота Роза» стала єзуїтським костелом. Але син Нахмановича не пустив єзуїтів через браму свого подвір’я, тож зайти до синагоги вони не змогли. «Золота Роза» стояла замкненою до 1609 року, поки євреї не почали виплачувати місту вартість землі, яку зажадали єзуїти для будівництва свого костелу.
***
Сергій Кравцов, історик архітектури у Центрі єврейського мистецтва Єврейського університету у Єрусалимі, розповідає про історію львівської синагоги так:
Цю історію зібрав та зафіксував Маєр Балабан, батько історіографії польських євреїв. Довкола фактів наростають міські легенди. Зокрема про Золоту Розу, яка ніби була невісткою Іцхака Нахмановича. Розповідають, що вона принесла себе в жертву, аби тільки синагога не дісталась до чужих рук. І ніби саме через це синагога отримала ім’я цієї жінки.
Історія живе своїм життям, а колективна пам’ять – своїм. Поза історичною цінністю, існує велика єврейська пам’ять цього місця, яка зафіксована в літургійній поезії та міських легендах. А могила Золотої Рози на старому єврейському кладовищі стала місцем паломництва жінок. Роза, невістка Нахмановича, дійсно жила у Львові. На її могилі була епітафія, де її порівнюють до біблійної цариці Естер і цариці Савської, але нічого не згадано про цю історію. Та й померла вона років на 30 пізніше за згадані події.
Сергій Кравцов (фото: Marla Raucher Osborn)
У чому полягає цінність синагоги «Золота Роза» саме для Львова?
«Золота Роза» була збудована у 1582 році. І це найдавніша частково збережена синагога на території України. Ця синагога є пам’яткою архітектури, при чому настільки важливою, що була поставлена на облік ще у міжвоєнний період, за часів Другої польської республіки. Навіть ті, хто зневажав євреїв, в кінці ХІХ століття писали, що ця синагога є ніби перлиною на смітнику.
Синагога була дуже специфічна й унікальна для архітектури Львова. Вона була побудована видатними львівськими майстрами, Павлом Щасливим, Амброзієм Прихильним, Адамом Покорою та Захарієм Справним, в суміші стилів пізньої готики з маньєризмом. Скоріш за все, це відповідало смакам замовника та натякало на зв’язок Нахмановичів з Краковом - краківська Стара синагога імітувала готику.
Чимало відомих сімей пов’язують свою історію із Нахмановичами. Наприклад, на гербі родини фон Мізесів зображена «золота роза». «Золота Роза» - це красива легенда. Це міф, який ми не можемо викреслити, це факт з пам'яті і життя народу. Це те, що робить його народом, в кінці-кінців.
Через дорогу від «Золотої Рози» була Велика міська синагога. Чому була потреба аж у двох релігійних спорудах так близько одна від одної?
Єврейська дільниця була маленька, але дуже щільно забудована і густо заселена. Ще перед будівництвом синагоги Нахмановича там була стара синагога, яка почала руйнуватись. В кінці XVIII ст. австрійська влада наказала розібрати її та збудувати замість неї нову. Ця величезна споруда була доволі скромною в архітектурному плані, але вона перебрала на себе роль головної синагоги середмістя. Туди були перенесені книги запису подій, цінні клейноди тощо.
Коли будівля була зруйнована? І чому реставраційні роботи розпочались так пізно?
«Золота Роза» була частково пошкоджена в 1941 році і остаточно підірвана німцями в 1943 р. В той самий час була зруйнована і Велика міська синагога.
В 1950-60-х роках були проведені перші реставраційні роботи. Тоді радянська влада намагалась щось зробити із зруйнованими синагогами. Ніхто не збирався відкривати їх заново, але що можна було відремонтувати – ремонтували і консервували. Що не можна – розбирали, щоб і сліду не лишалось. Деякі синагоги, що були великими і цінними, дійсно були доведені до доброго стану. Наприклад, синагога в Бродах була повністю відремонтована. Щоправда, роботи були здійснені неправильно і вона розвалилась. Руїни синагоги в Луцьку довгий час використовували як залу для тренувань з цивільної оборони. Синагога в Жовкві була сильно зруйнована, але в другій половині 50-х було вирішено її відреставрувати. Зараз вона все ще у поганому стані, але це краще, ніж те, якою вона була після війни.
Вигляд площі перед синагогою «Золота Рози» у 1990-95-х роках
(фото: Центр міської історії)
Зараз відбуваються роботи з консервації «Золотої Рози», а вже навесні має продовжитись робота над проектом «Простір синагог», який має перетворити цю ділянку єврейського кварталу на громадський простір. Частина львівської єврейської громади наполягає на тому, що ця територія є сакральною. І будь-які роботи тут мають враховувати саме сакральність простору. Як ви вважаєте, який спосіб збереження таких пам’яток є більш правильним?
Я вважаю, що сакральність руїн синагоги – це просто вигадка. Ці речі розглядаються в єврейській теологічній літературі протягом століть. Є певні градації сакральності. Говорити, що ці руїни, які лишились, є сакральними – це просто невігластво. Ці руїни є сакральними для культури, метафорично кажучи. А з погляду єврейської релігії - це лише руїни синагоги.
Візуалізація проекту «Простір синагог»: вигляд на «Золоту Розу» зі сторони площі Арсенальної
Львівська єврейська організація «Турей Загав», яку очолює Мейлах Шейхет, стверджує, що будь-які дії стосовно цієї синагоги не можуть бути вирішені без погодження з ними, оскільки саме вони опікувались руїнами з середини 2000-х. Наскільки коректною є така позиція? Чи може ця, від початку релігійна, пам’ятка належати тільки одній організації чи її долю має вирішувати місто?
Мені здається, тут за амбіціями нічого немає. Вони не мають юридичної сили чи логіки. Пан Мейлах опікувався цими руїнами багато років – опікувався тим, що не належить йому, не є його власністю. Це належить місту. Я не бачу причини, чому він не спробував зробити ці руїни своєю приватною власністю – і тоді вже нести повну відповідальність за них, а старається контролювати процес, який він не фінансує, та намагається зупинити його в той чи інший спосіб.
Як подібні проекти втілюються в Європі?
Там, де є єврейська громада, такі об’єкти або залишаються у єврейській громаді, або перетворюється на міський простір. Це робиться із порозумінням, в діалозі. Переважно єврейські громади у Східній Європі дуже маленькі. Після Голокосту їх майже не залишилось, і вони не ідентичні довоєнним громадам. У них немає матеріальних засобів, щоб утримувати великі споруди, які вимагають реставрації, а не просто ремонту. Тому суспільство бере на себе частину витрат, шукають міжнародні гранти для реставрації та утримання. Все більшу роль відіграють неєврейські організації.
Всі ці проекти мають ініціюватись громадою чи міською владою?
Чекати ініціативи від міської влади не варто. Це може робитись «зверху», але знайдіть бюрократа, який шукатиме собі роботи. Львів’яни повинні зрозуміти, що в цілому світі такі ініціативи йдуть знизу, причому від неєврейських організацій. Вони хочуть бути відкритими, зробити щось для середовища міста.
Нема конфлікту інтересів, коли єврейськими пам’ятками опікуються не євреї?
Звичайно, це прикро. Але треба зважити, що краще: чи це буде «святе», але завалиться; або не євреї там будуть провадити свою прийнятну активність, але будинок буде в доброму стані, буде живою пам’яттю, а не просто занехаяним місцем. Тут немає догми.
Це парадокс, якщо мислити категоріями традиційного суспільства. Адже пам'ятка культури - це спільне надбання. Проте, це пам’ять, яка колись була рознесена по закапелках традиційних суспільств. Бо традиційні суспільства релігійно розділені. Нове покоління має сприймати це як щось, що належить Україні – державі і політичній нації, де євреї не закритті у гетто. Чому ми маємо повертатись до таких ретроградських поглядів? Пам’ять, як предмет вивчення і осмислення, не має бути розділена на шахові клітини чи на «вольєри». Це не значить, що з цього всього має вийти однорідна маса, ми не говоримо про «плавильний котел». Але я сподіваюсь, ми зможемо знайти українську модель співіснування пам’ятей.
На вашу думку, треба зберегти ці руїни, законсервувати їх? Чи все таки відбудувати синагогу?
Це залежить від того, що ми хочемо сказати цим. Реконструкцією післявоєнної Варшави, яка постала з руїн, поляки хотіли сказати, що їхню волю не зламити. Чи ми хочемо сьогодні сказати, що з «Золотою Розою» нічого не сталося, її не підірвали, не спаплюжили? Ця реконструкція може сказати, що в історії можна зробити undo, як на комп’ютері – і все повернути так, як було. Але ж це не так.
Якщо будувати її заново – то в якій формі? Синагога була збудована у 1582 році, розбудована у 1595-му, перебудована після 1609-го, реконструйована і добудована у XVIII ст., реконструйована кілька разів в 20 столітті. Яку саме з цих синагог треба реконструювати?
Реконструкція є дуже коштовна. Тому таке рішення не можна монополізувати. Суспільство має дійти до консенсусу: що ми з тим робимо. Консервація – це відносно нейтральна дія щодо майбутнього. Це дозволяє зберегти руїни в нинішньому стані, і в кожний момент ми можемо повернутись до іншого рішення.
Треба добре подумати, що ми хочемо сказати, і шукати для цього як філософію, так і технічні засоби. Все це має бути у відкритому діалозі, у громадських обговореннях. Це гра, яку неможливо зіграти із нульовою сумою. Ми не маємо права програти. Ми маємо всі щось придбати під час цієї роботи. Це має бути стратегією пошуку архітектурно-меморіального рішення.
Синагога Золотої Рози у Львові, акварель А. Каменобродського (кін. XIX ст.)
Які у Львові ще є архітектурні пам’ятки, пов’язані з єврейською спадщиною, які теж потребують уваги?
Є фундаменти великої передміської синагоги, розташовані на північ від старого міста. З точки зору історії архітектури це ключова пам’ятка в історії розвитку європейських синагог.
Крім того, ми маємо синагогу на вулиці Вугільній, яка перебуває в жалюгідному стані. Будівництво торгового центру, який притулився до неї, не сприяє збереженню цієї пам’ятки. Цим будинком опікується дуже маленька група людей, які намагаються зберегти його, щоб він не завалився. Думаю, товариство імені Шолом-Алейхема мало би отримати підтримку, їхня діяльність дуже позитивна і заслуговує пошани.
Також є дім єврейської громади на вулиці Шолом-Алейхема, 12. Він стоїть пусткою, з ледве законсервованим дахом. Колись там розміщувалось кілька єврейських організацій, перед війною був єврейський музей. Прикро, що цей будинок занедбаний – він просто стоїть і руйнується.
Є ще синагога на вулиці Братів Міхновських, але там є діюча громада, тож вона зберігається. Крім того, є старий єврейський цвинтар, який похований під Краківським базаром. Це справжня святиня. Думаю, що проблема Краківського базару має бути вирішена, а ця територія – стати некрополем.