Як тільки почалася епідемія, одразу заговорили про те, що «вірус всіх зрівняє». Закриті кордони, вимушене перебування нашої еліти на рідній землі та її зустріч з вітчизняною медициною давали таку надію. Якщо, мовляв, страждати, то нехай в облупленій лікарні полежать і «обранці» різного масштабу. Але не так сталося, як гадалося. Спочатку вони вирішили перебути важкі часи в спеціальних палатах із тонованими вікнами, забезпечені всім необхідним, навіть персоналом лікарень. Скандал у пресі трохи поламав ці плани, але потім стало зрозуміло, що препарати й апаратуру, і навіть самі тести – усе це можна купити, про все можна домовитися.
Невідомість, яка на початках усіх лякала, трохи вирівнювала ситуацію. Адже вірус можна підхопити будь-де і від будь-кого. Це не ДТП, де вищі шанси у власника кращої машини. І не війна, від якої можна відкупитися. Але й тут час зробив своє: гинуть переважно старі та хворі, від ускладнень і хронічних недуг. Тобто склалося уявлення про таку собі «покращену версію» туберкульозу – «хвороби бідних».
І тут настав Великдень – свято для всіх, але так само з нюансами. Різні церкви по-різному пройшли це випробування. Адекватні конфесії закликали залишатися вдома. Хоча, щиро кажучи, це для них неабиякий виклик. І великий ризик: людей ще потім доведеться кликати назад до храму. Неадеквати – навпаки, закликали «спішити в храм». І при цьому вирішили мірятися святістю до останнього.
Наприклад, цьогоріч гостро постало питання передачі благодатного вогню. І виявилося, що ця благодать також не безкоштовна. Для московського патріархату спонсори з ОПЗЖ замовили чартерний рейс, митрополит Епіфаній же заявив, що літак замовляти не буде, зараз ці гроші краще спрямувати на медичні потреби. Ситуація вирішилась по-іншому, зрештою, але питання залишилося: якщо благодать треба везти чартерним рейсом, що ж це за релігія така?
Найбільше претензій (бо які вже можуть бути питання, все давно зрозуміло) до Російської православної церкви в Україні (УПЦ МП). Усім відомо, що до власної госпіталізації ці товариші закликали не переживати і жити звичним життям. Було багато цікавого і про «одну чашу», і про «справжню віру», і про содомські всякі гріхи, за які ця кара мала б впасти на голови грішників. Батюшки настільки вправно клеїли дурника, що існує велика ймовірність того, що суспільство спише всі ці вибрики на природну придуркуватість.
Саме тому не варто забувати про природу РПЦ в Україні (УПЦ МП) і про цілі існування цієї організації (окрім успішного бізнесу, звісно). Якщо УПЦ МП є частиною Московського патріархату, а сам патріархат є частиною російської владної системи (з якою у нас, до речі, війна) – то цілком закономірно, що це ворожий диверсійний підрозділ. І всі їхні намагання заразити побільше людей, продемонструвати слабкість влади (яка, виходить, не може їм завадити), посіяти сумніви в головах своїх прихожан – це не від придуркуватості. Як і заклик пожертвувати на лікування – не від бідності Паші «Мерседеса». Усе логічно, і все працює.
Але, що характерно, саме в РПЦ найбільше проявилася та сама соціальна і майнова стратифікація. Де багаті і впливові, які привезли вірус із закордонного курорту, перші цілуються з владиками, перші отримують діагноз, потім кудись пропадають владики, які до того дали облизати «десницю» сотням кріпаків. На спонсорів і владик апаратів вентиляції легень, звичайно, вистачить. А кріпакам – «як Бог пошле». Це вам не шведська принцеса, яка працює волонтером у госпіталі. Тут, «на Русі», все «посконно» і благочестиво, як у старі-добрі часи. Холопи нових «нарожают», влада і церква єдині, розвинений цезаропапізм в епоху апаратів штучної вентиляції легень.
Теоретично мали б бути якісь питання до влади, але ж інтернет переповнений інформацією про те, хто кому і де хрестив дитину. Не варто себе тішити псевдопатріотичними ілюзіями. Тому, як це в нас прийнято, порятунок потопаючих – справа рук самих потопаючих. Де суспільство – проти філії Московського патріархату.
І тут дійсно виникає запитання – з ким наші церкви. Зі суспільством? З «колегами»? «За мир»? Тим паче, що зараз доводиться читати різні закиди, що в критиці неадекватних попів тонуть і правильні священники. То, може, пора правильним відмежуватися від неадекватних?
Невиразна позиція ніколи не допомагала в питаннях віри, не допоможе і зараз (стратегічно, я не говорю про особистий комфорт). Зрозуміло, що часи не ті, і проклинати з амвонів уже якось не пасує. Але й робити вигляд, що це наші брати во Христі і в нас із ними діалог – теж не підходить.
Тим більше, що час «бояр» та «холопів» – це минуле (принаймні хочеться в це вірити). А ми ж ніби в майбутнє рухалися…