Гадаю, досить багато українських журналістів із числа незалежних зітхнуло вчора з певним полегшенням: нарешті хтось зробив це першим. Утім, призначення Дарії Чепак прес-секретарем президента стало поворотною точкою не лише для представників «четвертої влади», а й для всіх тих, кого можна окреслити йменням «публічний інтелектуал». Колаборація з владою не тільки можлива, вона ще й може виглядати збіса вигідною та респектабельною.
Я не дарма вжив офіційно-паспортне ім’я – «Дарія», як було у президентському указі. Попри те, що в журналістському середовищі її інакше як «Дарка» не називають, слід, вочевидь, нарешті, відмовитись від хамської фамільярності, коли йдеться про державного чиновника першого рангу.
Йдеться не лише про «смерть» доброї журналістки та телевізійної менеджерки. Ще, здається, не було в нас прецеденту, щоб із політики поверталися назад до професії. Ні Ірина Геращенко, ні Ірина Ваннікова, ні Андрій Шевченко звідти не повернулись. У ширшому контексті відбулося звичне втручання політичних технологій у світ медій заради насамперед педагогічного ефекту. Влада вкотре показала, що, коли йдеться про речі іміджевого характеру, вона за ціною не стоїть. І здатна купити всіх, кого захоче. Або за гроші, або за амбіції, або за дуже великі гроші – ролі не грає. І що, зрештою, в цьому мінливому світі, в якому новина живе кілька годин, вирішує загублена журналістська доля – питання радше риторичне.
Зрозуміло одне: вкотре було здійснено акт канібалізму. Звісна річ, усього лише метафоричного, але від того не менш болісного. Найприкріше, що цей кар’єрний стрибок Чепак до АП відбувся не просто з фірми Савіка Шустера, а ще й з активу журналістського руху «Стоп цензурі». Раптом з’ясувалося, що владі вельми легко купити собі в незалежної журналістики ще одне обличчя для своїх потреб. І це справа така ж ординарна, як і закупи в супермаркеті.
Наївні ті, хто вважає, як деякі мої знайомі, що Дарія здатна піти і перетворити тих політичних неандертальців на щось більш подібне до «людини розумної». Що нарешті, президент заговорить, як Обама. Що перестане плутати Осетію з Абхазією. Ще смішнішими виглядають люди, які виправдовують цей крок як корисний для «держави», на яку, мовляв, усе одно треба працювати. Постійно доводиться чути зусібіч: «Як можна вважати колаборацією служіння власній державі?!». Але ніхто в такі моменти не ставить іншого питання: як таку державу можна називати «власною»? Як можна вважати власною державу, в якій править газова мафія, закони приймають «кнопкодави», а за освіту відповідають українофоби? Як можна вважати власною державу з дикою корупцією і чиновницьким свавіллям на всіх рівнях? Дехто, виявляється, може.
Річ навіть не в тому, що вона просто сіла грати в карти з шулерами, а в тому якраз, що держава в тому стані, з тими обличчями та з тими принципами просто не надається до трансформації. Її особиста жертва цій державі – гола та безглузда. Якщо хтось чекає, що Дарія, наче Данко, вирве з грудей серце та освітить ним шлях людям, не просто помиляється. Адже, прикриваючись шляхетними державотворчими амбіціями, насправді доведеться обслуговувати по суті тупикову гілку «homo politicus». А значить, фактично своїм тілом годувати дракона. І мені принципово байдуже, чи перестане, нарешті, з приходом Чепак каламбурити і плутати країни президент Янукович. Якщо її взяли тільки як репетитора, то це зависокий репутаційний ризик, який призведе лише до подальшої кар’єри і повного розчинення в тій системі, а значить – стовідсоткового нищення карми.
Але, річ у тому, що загубивши журналістку, влада найняла на роботу насамперед піар-менеджера, від якого, по суті, не залежатиме нічого у країні, де всі державні чиновники, незалежно від рангу, виконують роль гвинтиків. Тим більше не буде жодного простору для креативу – лише суцільне обслуговування та рутина. Якщо, звісно, Дарія не володіє чарівною паличкою або гіпнозом, здатним, наприклад, відіграти назад угоду про Чорноморський флот і знову взяти пронатовський курс.
Чи, може, вона пішла туди для творення такої собі антирежимної фронди? Так вважають люди, які оцінюють це призначення як, приміром, «посилення української партії» в Адміністрації президента. Тобто, інакше кажучи, Чепак іде до Герман рятувати українську справу. Однак так, як я пожартував у перші хвилину після прочитання указу, мовляв, одна галичанка в АП – це відділ пропаганди, а дві галичанки в АП – криївка УПА, не буде. Адже всім відомо, як порятували українську справу зсередини, приміром, Каськів, Чорновіл або Дмитро Стус. Чому Чепак має в цьому ряду стати винятком із цього правила?
Дехто вдається до ще більш фантастичного виправдання цього кроку, вважаючи: якщо влада нас купує, значить, вона нас боїться. Але по-справжньому кепсько те, що ті, хто сьогодні ладні будь-що виправдати цей крок, завтра вже самі будуть готові долучитися до лав «державотворців» і «корисних ідіотів» влади. Хоч ціною власної професійної загибелі, хоч ціною зради якихось ідеалів. Все менше ідеалістів, все більше прагматиків.