Весь час свого правління Петро Порошенко чітко й неухильно демонстрував відповідність своєї постави даному йому імені. Петро – у християнській традиції – це камінь, скеля, на якій Месія заповідав побудувати церкву. І справді, Петро Порошенко дуже часто демонстрував міцність та незворушність свого характеру. Але з тією відмінністю, що він будував не церкву, а свою піраміду влади. Будував її аж ніяк не з апостолами, а з тісним колом поплічників. Незворушним мов скеля він залишався тільки до критики з боку демократичних суспільних інститутів.
Така поведінка президента могла би бути прийнятною за однієї умови – якби Україна була авторитарною країною і в ній не було виборів. Або якби й були, але результати наперед визначалися б десь у Кремлі або на Банковій. Бо вибори – це час оцінок і розплати.
Незадоволення Порошенком росло і накопичувалося, не даючи шансів навіть на найменший спад напруги. Оскільки сам гарант Конституції взагалі не бачив рівних собі громадян, що мають право на його критику. Тому, окрилений успіхами на старті, оскільки вдалося об’єднати консенсусний план олігархату із сподіваннями більшості українців на світле майбутнє, Порошенко відразу оглухнув до «писку черні». Він відразу взявся вибудовувати свою владну піраміду, де не потрібно було не те що радитися з людьми, не треба було навіть дослухатися до думки партнерів по коаліції.
Як тільки Порошенко обійняв посаду президента, він почав протискувати свої кадри на найвідповідальніші посади. З’явилася «квота» Порошенка в уряді. І вона не обмежилася визначеними Конституцією міністрами оборони та закордонних справ. Зрозуміло, що кандидатури на посаду міністра оборони і генерального прокурора за законом належать до компетенції президента, але чому вони мали бути аж такими паскудними? І це вже конкретне питання особисто до Порошенка.
Порошенко, напевно, сподівався, що до часу наступних виборів українці просто забудуть призначення ним міністром оборони у найбільш відповідальний і загрозливий для країни час «паркетного» генерала Валерія Гелетея. Гелетея, який запам’ятався дорогою порцеляновою посмішкою, добре припасованим мундиром і сотнями вбитих в Іловайському котлі. Припускаю, що й трагедії під Дебальцевим «кувалися» цим же міністром. Та й Петро Порошенко проявив тут свій неабиякий «талант» полководця. За повідомленнями його прес-секретаря, Порошенко особисто провів рекогносцировку під Дебальцевим і відрапортував, що 80% українських військових виведені з небезпечної зони. А що сталося з рештою? І чи поплатився хоч хтось посадою після цієї жахливої трагедії?
Але навіть після цього практично ні в кого не було можливості донести свою критичну думку верховному головнокомандувачеві, талант якого так тепер вихваляють його прихильники. Цього не можна було зробити, бо Петро Олексійович у всьому і завжди непомильний. Він особисто найкращий міністр оборони, закордонних справ і навіть голова Національного банку. Може тому навіть трагедія під Іловайськом закінчилася звичайним переставлянням фігур на шахівниці. Президент прийняв відставку Гелетея і без жодних зауважень призначив його керівником Управління державної охорони. І знову ж таки, громадяни України, не отримавши жодних роз’яснень і пояснень, змушені були затаїти ще одну образу на Порошенка.
Наступним незрозумілим для загалу кроком стало призначення генеральним прокурором, з подання президента України, Віктора Шокіна. Цього разу кандидатура викликала до певної міри шок, бо учасники Революції гідності не знаходили пояснень такому кадровому відбору. Особливо в країні, яка стала, здавалося б, на шлях радикальних реформ. Хоча вже тоді можна було зрозуміти, що Порошенко нічого не збирається реформувати. Він, радше, мав намір якнайміцніше зацементувати стару систему. Але тоді, у 2015 році, важко вірилося в те, що новий президент може бути не з «нами».
А спитатися про справжні наміри президента Порошенка не було можливим. Він провадив настільки «герметичну» політику, що про доцільність окремих призначень не було відомо навіть провідним політикам країни. Розставляння своїх бізнес-соратників на ключові позиції також сприймалося спочатку з певним розумінням, бо, мовляв, мусить він опертися на перевірені кадри. Він дасть їм правильні настанови, і далі вони працюватимуть на благо країни й суспільства.
Настанови, може, і давав, але не ті, на які сподівалися люди. Валерія Гонтарева, котра займалася структуруванням угод із залучення фінансування для розвитку бізнесу компанії Петра Порошенка Roshen у Росії, раптом очолила Національний банк України. Гривня ще більше втратила стабільність. Виглядало дивно, ніби гривня прив’язана до російського рубля – просідав рубль, а за ним летіла донизу й українська валюта. Знову ж таки, Петро Порошенко зі своєю більшістю в парламенті залишався незворушним до ситуації. І навіть після того, коли згустилися хмари над головою Гонтаревої і вона «пішла у відпустку», Національний банк ще довго був обезголовлений. А курс національної валюти завжди був тим, що найбільше відчувається громадянами через формування цін на продукти і товари першої необхідності. А Порошенко і далі залишався глухим і сліпим до народного невдоволення.
Склалося враження, що Порошенко взагалі вирішив не комунікувати зі своїми громадянами напряму. Він навіть відмовився на довший час від відкритих прес-конференцій. Для нього були комфортнішими зустрічі з лояльними журналістами та наближеними блоґерами. Це була дивна комунікація між президентом і громадянами. Оскільки «лідерам суспільної думки» (ЛСД), наближеним і підгодованим, відводилася роль тлумачів вчинків, дій і планів президента Порошенка. І більшість з них у силу свого таланту намагались знайти якусь потаємну логіку та пояснення діям президента. Дехто з них публічно демонстрував зневагу до звичайних громадян, а ті відчитували в ній таку ж позицію президента.
Все, що відбувалося позитивного в суспільстві, як, наприклад, відкриття нової школи або відремонтованого відрізка дороги, мало відбуватися в присутності Порошенка. У народі почали ширитися анекдоти про «перерізувача стрічок». Хоча всі ті події були дуже далекими від сфери президентської діяльності, Петро Олексійович, здається, не оминув ні одного відкриття школи або садочка. Напевно, його радники так механістично уявляли формування позитивного образу президента. Але така недалекоглядність радників помалу почала перетворювати президента на персонажа анекдотів та карикатур.
Коли до Порошенка почали доходити слова невдоволення його кадровою політикою, відсутністю реформ і, особливо, нарікання на захмарну корупцію, то починали діяти ЛСД. Вони пояснювали народові, що в президента «тупо нема повноважень». Таке пояснення виглядало особливо сміхотворно на тлі того, коли на призначення генеральним прокурором бездипломного Юрія Луценка в парламенті раптом «знайшлися» голоси, і щоб змінити закон, і щоб проголосувати за цю нещасну кандидатуру. А після цього в країні почався цирк. Так, не під час цих виборів з виходом шоумена Зеленського на політичну арену, а саме з обранням некомпетентного і нахабного Юрія Луценка генпрокурором.
Після такої перемоги над здоровим глуздом Порошенко взагалі перестав зважати на громадську думку. Тут варто хоча б пунктирно згадати, як президент зі своєю камарильєю опирався західному тискові щодо проведення правової реформи і формування нових антикорупційних структур. Це і саботаж створення цих органів, і спроби вихолостити зміст самих законів. Це і, коли тиск Заходу через погрози припинити фінансову підтримку України став настільки сильним, що не було куди діватися, вдалі спроби запхати туди свої перевірені кадри, щоб врешті паралізувати їхню роботу. Останньою краплею стало скасування Конституційним Судом, за ініціативою депутатів, зокрема і президентського блоку, статті про незаконне збагачення. Ця дія перекреслила буквально всю попередню діяльність нових антикорупційних структур. І це, як би того не хотілося самому Порошенкові та його оточенню, також не оминули увагою громадяни України.
Не пропустили повз свою увагу громадяни України і результати журналістських розслідувань про страшну корупцію в «Укроборонпромі» та злочинні схеми в енергетиці за участю найближчого соратника президента Ігоря Кононенка. А Петро Олексійович і надалі намагався бути незворушним. Він спочатку критично поставився до журналістів, потім не погоджувався з результатами розслідувань, а далі спробував плавно «забалакати» тему. Така поведінка президента яскраво демонструвала: Порошенко своїх не здає. А думка громадськості йому байдужа.
Але рано чи пізно настає день розплати. День, коли кожен громадянин може сказати своє слово. Президент, як завжди, може його не почути, але відчує обов’язково, заглянувши в результати підрахунку голосів.
Недосяжність Порошенка для критики акумулювалася у страшний антирейтинг і вибухнула тотальною поразкою. Скоротити розрив між кандидатами за допомогою технологічних вивертів не вдасться. Повернутися в минуле і за 20 днів перед другим туром виправити власні помилки за останні п’ять років – фізично неможливо. Тим паче, що контркандидат – позасистемний неполітик, а отже має набагато ширше поле для обіцянок і менше відповідальності за минуле. Про те, як підпсувала репутацію Порошенкові гра з минулим, читайте в наступній статті.