Останніми днями маємо нагоду вкотре подивуватися талантам «радянської інтелігенції» при обговоренні декомунізаційних перейменувань. Найпопулярніша тема – Горішні Плавні. Тут найколоритніше відзначився світоч російської ліберальної журналістики Матвєй Ганапольський. Людина щиро перейнялася, що конкурс «містер Комсомольськ» звучить, а от «містер Горішні Плавні» не звучить.
Аж шкода тих людей, так їх влада принизила. От було місто як місто барачного типу, без історії і майбутнього, а тут бац – і «сільська назва». Можна сказати, перекреслено всі здобутки радянської влади, яка, фактично, з нуля на безлюдному місці побудувала місто-сад.
Цікаво, що є категорія людей, для яких «містер Комсомольськ» таки звучить. Не ріже їхнє прогресивне урбанізоване вухо поєднання капіталістичного «містера» із пролетарським «комсомолом». Хоча «товариш Комсомольськ» чи «товариш жінка Комсомольськ» звучало б набагато органічніше, але «інтелігенти» таких конкурсів чомусь не організовували, поки мали можливість.
Однак питання Горішніх Плавнів – радше для плебсу. Справжня «еліта» зараз обговорює перейменування аеропорту «Бориспіль» на «Казимира Малевича». «Какое отношение имеет Казимир Малевич к нашей украинской истории? Он же кажется поляк или даже еврей», – питає додзвонювач на радіо. Справді, який може бути стосунок у католика польського походження з Полісся до України? В Україні лише російсько-українське походження може вважатися нормальним. І російськомовні українці – це правильно. А польське чи польсько-українське походження – це ж нонсенс, тут або поляк, або наш.
Насправді те, що дискусія зараз перебуває на такій стадії, – уже великий плюс. Якщо згадати, що років десять-п’ятнадцять тому українським виконавцям треба було спочатку «засвітитися» в Росії, аби здобути визнання вдома. І російська «бізнес-модель» вважалася чимось прогресивним, і українські ліві не уявляли себе без «єдності трьох слов’янських народів», і мова криміналу була російською, і вот ето вот всьо. Тобто прогрес є, і він очевидний. Головне зараз не звернути в бічну стежку «русского мира», тобто на «особливий шлях». І не шукати унікальності там, де її нема.
Бо взаємовиключні аргументи можуть мирно уживатися в головах, оснащених не лише «російськомовними щелепами», але і в цілком «свідомих» та патріотичних. Для яких Джамала – не гідна представляти Україну (як і Малевич, до речі), бо правдивий канон – як вушко голки. Не кожен може стати «справжнім українцем», треба бути в міру убогим, конфесійно правильним, політично грамотним. І головне – пам’ятати, що скрізь вороги та зрада. То Ватикан демонструє підтримку Кремлю, то Меркель зливає, то Обама продає. Іронія долі полягає в тому, що «свідомі» самі себе заганяють в той скансен, який після імперії Романових добудувала для нас радянська влада – з хрущами, салом, галушками і повнотілими «хахлушкамі». Сільська ідилія, від якої до «простодушного малоросійського племени» – рукою подати.
І тут саме час задуматися, що ми чекаємо від декомунізації, окрім ліквідації наслідків радянської окупації в публічному просторі та топоніміці. Бо щось тут було до того, як прийшла радянська влада. Жили якісь люди в сучасних Червонограді, Малехові, Скелівці, Андріївці. І була в цих краях якась історія, до речі. Яка, о диво, пов’язує нашу історію із загальноєвропейською.
Можна далі вважати, що така велика країна, як наша, може наплювати на ставлення сусідів. Але фактом є те, що мінімальна зарплата в Польщі вже зараз є більш важливим чинником в українській економіці, аніж урядові «соціальні стандарти». Можна далі жити радянським фільмом «Богдан Хмельницький», але кількість виданих «карт поляка» від цього не зменшиться. Можна далі з ослячою впертістю говорити про українсько-польський конфлікт середини минулого століття як про боротьбу українського добра з польською кривдою, але кількість трудових мігрантів від цього не зменшиться. Єдине, чого ми таким чином досягнемо, – це існування двох версій історії в головах простих посполитих: офіційної патріотичної і сімейно-приватної. Нам до цього не звикати.
Декомунізація дає нам шанс не лише позбавитися радянських привидів, але й повернутися до свого європейського минулого. З магдебурзьким правом, шляхтою, правами і власністю. Але кому воно треба?