Навесні 2007 року світ збурила можлива прем’єра фільму «7 кілометрів від Єрусалима» італійського режисера Клаудіо Малапонті. За сюжетом рекламний менеджер – невдаха після втрати роботи та розлучення – шукає у Єрусалимі сенсу свого буття. Там на задвірках він зустрічає чоловіка, навдивовижу схожого на Ісуса, веде з ним філософсько-релігійні бесіди, а насамкінець пропонує йому банку Coca-Cola, яку той із насолодою п’є. «Боже, о це реклама!», – чи не головний сенс фільму, який довший час цензурували і християни, і корпорація Coca-Cola. Христос чи Coca-Cola? Що за обурливе запитання, скажете ви. Втім комерціалізація зимових свят поступово стирає таку на позір виразну діалектику й не дає змоги давати таких звиклих нам відповідей.
Profanum дедалі потужніше маніфестує у Різдві, обмежуючи sacrum у стінах церкви. Така собі ієрофанія Мірчі Еліаде, але догори дриґом і з мізерною часткою сакрального. Або ж з її відсутністю. Добре, що ми живемо у традиційному суспільстві, – полегшено зітхнуть українці. Зітхнуть і рушать до облямованих яскравим світлом супермаркетів. Підуть за алкоголем і традиційним горошком для олів’є. Відтак у час Різдвяного посту влаштовують справжній шлунковий гедонізм, який 1 січня закінчиться відомими наслідками. А за кілька днів олів’є плавно перетвориться на кутю, а новорічні квартали зміняться на щемкі колядки.
Традиція – це те, що змушує жити нас за двома календарями: григоріанським у світському житті та юліанським у святковому циклі. Мої діди-прадіди так святкували, і я так святкуватиму – чи не основний аргумент затятих прихильників юліанського календаря. Байдуже, що понад сто років тому вони святкували Різдво днем раніше, а 2100 року наші нащадки святкуватимуть народження Христа днем пізніше. Дарма що святкування Різдва – це не відмінність дат, а відмінність календарів. І пояснювати застарілість та хибність одного з них ось уже кілька століть стало моветоном.
Втім ми цупко тримаємось традиції. Звісно, щороку на початку грудня дискусії про потребу святкувати Різдво саме 25 грудня стають дедалі бурхливішими. Однак цей нурт породжує лише шумовиння, бо ж хто є основним каталізатором цих дискусій? Не віряни і не Церква, а медії. Медії, які буквально вичавлюють із церковних ієрархів обережні заяви про можливість перейти на григоріанський чи новоюліанський календарі.
І тут, видається, наскрізним аргументом на користь такого переходу в очах людей постає не релігійний казус, а така мила нашому серцю фраза «Святкуймо Різдво разом зі світом». Із Coca-Cola передусім і Христом трохи позаду. А як інакше, коли навіть вищі церковні ієрархи закликають саме журналістів вести просвітницьку роботу серед вірян. Закликають чи спихають? Тут згадую слова з Євангелія від Йоана: «Я ж – добрий пастир і знаю своїх, а мої мене знають. Як Отець мій мене знає, і я знаю Отця, і життя своє кладу я за моїх овець. Ще й інші вівці я маю, що не з цієї кошари. Я і їх мушу привести, і вчують вони мій голос, – і буде одне стадо й один пастир!». То де ж наші пастирі?
А наші пастирі виявилися замкненими в щільному трикутнику: ПЦУ – УПЦ МП – УГКЦ. Боязнь втратити парафії внаслідок їх переходу до конкурентів, які залишаться на старому стилі, є чи не основним аргументом, що стримує Церкви від дієвої та рішучої позиції.
Ми самі перетворюємо народження Христа з величної події на дату. Дату, яка зараз начебто роз’єднує, а не об’єднує. Кого ж вона роз’єднує? Якщо з УПЦ МП все зрозуміло і без слів, то ПЦУ і УГКЦ, спільно виступивши за перехід на новий календар (вочевидь, новоюліанський), мали б добрий шанс не лише зберегти ядро українських вірян, але й побачити на видноколі інші, масштабніші перспективи.
Ці перспективи не лише в релігійній площині, але й у політичній. Вони полягають в остаточному розриві з Москвою, яка утримує у проросійському лоні кілька православних Церков. Серед них, до прикладу, Сербська та Польська Церкви, які святкують Різдво 25 грудня. То може нам таки пасує об’єднатися навколо календаря, щоб це роз’єднання з Москвою було ще рельєфнішим?
Звісно, такі процеси не можуть та й не мають статися миттєво. Їм має передувати тривала просвітницька робота українських Церков серед своїх вірян. Ініціатива перейти на новий стиль має ширитись згори донизу, інакше серед вірних і справді може статися розкол. Одні, ратуючи за святкування Різдва 25 грудня, вбачатимуть у ньому єднання з усім світом, а другі, святкуючи Різдво 7 січня, берегтимуть свої міфічні традиції. Що в одному, що в другому випадку центральною буде метафорична Coca-Cola, а не сакральне народження Христа. Для наших Церков це важко, це довго, це ризиковано, але перспективи вартують цих зусиль.
Тож допоки ми розмірковуємо, старостильна Україна чекає свого Різдва. І видається, чекатиме ще не один рік…