Василь Гриценко із позивним «Чучупак», боєць підрозділу «Вовки Да Вінчі», втратив ногу після кульового поранення у стегно влітку 2023 року. Він розповів, як сприйняв ампутацію, як на це відреагувала його родина та, зокрема, маленький син. Також боєць розказав про фізичну та психологічну реабілітацію після втрати кінцівки.
У новому матеріалі проекту «Український Свідок» – Василь Гриценко із позивним «Чучупак», боєць роти «Гонор» підрозділу «Вовки Да Вінчі». Влітку 2023 року він втратив ногу: під час штурму дістав кульове поранення у стегно, а згодом лікар повідомив йому, що кінцівку доведеться відтяти.
«Лікар розбудив мене на операційному столі, – згадує Василь. – Він сказав: або ампутуємо, або помру за півгодини. Після операції я протягом трьох годин не міг зрозуміти, чи є нога, чи немає, відчував фантомні болі. Я сприйняв це погано. Ти втратив частину себе, як ще до цього можна поставитись? Згодом почав думати, як із цим жити далі».
Перший час родині було важко. «Василь приймав багато ліків, якийсь час він ніби перебував у інший реальності, – розповідає дружина бійця Катерина. – Потім, аби уникнути залежності, Василь пити ліки перестав, і тоді почалось найскладніше: він був злий, грубий. Але ми розуміли, що насправді він таким бути не хотів».
Син «Чучупака» спочатку боявся зробити татові боляче, а згодом звик. «Я посадив його на ногу та сказав, що мені не боляче і не страшно, — розповідає боєць. - Що у мене немає справжньої ноги, але є залізна. І з часом син призвичаївся».
Дружина Василя каже, що вони також звертались до дитячого психолога. «Він радив розмовляти із сином, як із дорослим, та пояснювати все так, як є», – розповідає Катерина.
Василь має власну думку з приводу того, як має реагувати суспільство на людей, що втратили кінцівки на війні.
«Кожен має робити так, як він відчуває, – каже Василь. – Всі повинні поважати всіх: військові цивільних, цивільні – військових». Після ампутації боєць отримав протез і зараз проходить реабілітацію – вчиться ходити наново.
«Може здатись, що ти вдягнеш протез і відразу почнеш ходити, але це не так: це тривалий та кропіткий шлях, – розповідає він. – Так чи інакше, ти муситимеш приділяти увагу своєму тілу все подальше життя».
«Чучупак» також наголошує на необхідності роботи із психологом для тих, хто пережив ампутацію.
«Це як вулкан: щось протягом тривалого часу його стимулює, потім емоції вибухають – і тоді стає непереливки всім, – розповідає чоловік. – Через це люди скоюють суїцид, ріжуть інших ножем тощо. Аби цього уникнути, треба пропрацьовувати із психологом моменти, які тебе турбують. Або навіть із психіатром – і вживати ліки, які він тобі прописує. Кілька разів я зривався, але це траплялося не просто так, а тоді, коли помічав прояви несправедливості по відношенню до себе або моїх друзів. Іноді навіть доводилося доводити свою правоту кулаками – робити “фізичне зауваження”».