Тож Шумахер-реготун поїхав до тітки, а мій шлях лежав на Мотронинський монастир. Але перед тим ще мала зайти на одне з багатьох цілющих джерел на Холодноярівщині – Дзюркало (ще є Онуфріївське і Живун, на яких побуваю згодом).
Хата в Мельниках
Біля джерела бабусі продавали малину й усіляке лікувальне зілля, паралельно жаліючись на маленькі пенсії, невдячних невісток і ще щось–там їх турбувало. Повз мене проходить сухенький дідусь із досить здоровим виглядом і гумором, як на свій вік. Починає розказувати про цілющі властивості Дзюркала, паралельно плюючись на дурну, на його думку, назву, що її джерелу дала «одна баба». Далі розказує про холодноярську цілющість як таку, а саме про траву (зілля), яка «повиганяла камні з почок», бо «то немає страшнішого болю, як-от такого». Ну і зрозумівши, що його справді уважно слухають, хоч і не з цікавості до інформації, але з інтересу до його вимови, заходився до життєвої мудрості:
Українські жінки то такі, що ними хоч поле ори – витривалі. Отак йшов ото нещодавно чоловік з жінкою з базарю: вона несе дві сумки величезні, а він – пакетик. Питаюся: чого не допоможеш бабі, а він каже, що то їй для рівноваги, так легше нести. А то й правда є, що жінки сильніші. Але ти (звертається до мене) свого чоловіка добре біля себе тримай, бо ми такі – повіє яка спідниця, то вже й побіжимо.
Дід ще багато говорив і повчав, але вже час було йти, тому, подякувавши, зібралася далі до монастиря.
Тю! Та шо будеш пішки скільки чухрати?! Сідай краще на маршрутку, - розпереживався чоловік.
Все одно рушила пішки, бо не так вже й далеко було, та й межі люди цікавіше все-таки.
Як виявилося, дорога до Мотронинського ніколи не пустує – і в будні, і в святкові дні: хтось їхав машинами, хтось - велосипедами, хтось - ногами. Природа там справді чудова – лани, поля пшениці, гаї. До Мотронинського хоч нікого й не спиняла, але ось загальмували старенькі, але охайні жигулі. Це був отець з монастиря. Він розказував, що обитель не бідує, бо живе завдяки власному господарству і обіцявся ввечері зайти в гості, перед тим порадивши місце для намету, та так щось і не завітав.
Мотронинський монастир
Природа в Холодному Ярі справді буйна, особливо – комарі, уберегтися від яких можна було тільки двома парами штанів, светрами і хустками.
Комарі в Холодному Яру
Та попри комарів і пташки, що відбувала свою всеношну невпинним криком інтервалом у півхвилини (що то за крилата, досі гублюся в здогадках), виспатися таки вдалося. Ранок був недільний, теплий і повний туристами, тож від Мотронинського монастиря подалася до дубу Залізняка, що на хуторі Буда.
Дуб Залізняка
1000-літній дуб Залізняка – це, звичайно, назва умовна, оскільки вже так в нас повелося – кожне велике дерево якось охрещувати і називати чиїмось ім’ям у знак честі чи поваги. Погана тільки для таких «знакових» дерев така надмірна увага, бо ж кожен хоче урвати собі шматок тої «знаковості», і в результаті рослина гине. Та ба навіть згинути їй нормально не дають – цементують і підпирають, обносять парканом, за який нібито не можна заходити, бо «йде відеонагляд» і таке інше. Така доля не оминула й дуб Залізняка, й дуб Шевченка (с. Будище), де поет ховав свої малюнки і вірші. Ясна річ, що окрім всього «значущого» такі дуби дають можливість для певного ґешефту. От до прикладу, біля «рослини Залізняка» сидять жіночки з українськими сувенірами, стоїть козак, що за 10 гривень дасть тобі свою шаблюку і шапку поміряти і сфотографуватися з конем для інстаграмів, контактів і бла-бла, а за 20 гривень можеш вже й проїхатися верхи до славетного дуба й назад. Щоправда, коли козак вчує, що ти можеш і більше, ніж 20 грн дати за оренду коня, то він і просить більше. Ну що поробиш… На думку спадає тільки одна фраза з відомого усім фільму: «Это были девяностые, брат – выживали, как могли».
Еее! Я вам так скажу: коли жінка починає мотати кишки чужому чоловіку, то начить у свого вже немає, - крутить вусами козак, коли одна огрядна пані вмовляє його «сфатаграфіруваца на пам’ять».
Ще на хуторі є Церква Святого праведного Петра Калнишевського – двічі гетьмана Запорозької Січі (1762-1765 та з 1775 до її зруйнування). На інформаційному стенді написано про життя отамана та вказано, що за рішенням Освяченого Помісного Собору Української православної церкви Київського патріархату П. Калнишевського канонізували та приєднали до лику святих для загального церковного шанування і занесли його ім’я у православний церковний календар. Не знала…
Церква П. Калнишевського і єдиний кам’яний пам’ятник Небесній сотні на Черкащині
Чула розповідь, що десь в Холодному Яру є місце, де машина, їдучи на гору, може вимкнути двигун, і щось буде ніби пхати її вгору. Місце це називається Живун – там одне з найсильніших, як кажуть, цілющих джерел.
Язик до Києва доведе й до Живуна теж. Отже, з допомогою добрих людей, які зустрічалися на шляху, дійшла до Живуна (а відстані на Холодноярщині таки нічогенькі). Ліс. До джерела кілька кроків. Чую якийсь ніби й людський, ніби й звірячий крик, гук. Біля джерела стоять священик і старенька жінка, яка міцно вчепилася за каміння і реве не своїм голосом десь у гущавину дерев. Дійство не для слабких духом – це був обряд екзорцизму. Жінка віддихалася і її разом із священиком забрали на машині. Чесно кажучи, ще побоювалася підходити до джерела, але комарі підганяли. Люди, які 5-літровими пляшками набирали воду, казали, що часто тут таке можна побачити, що вода ця таки допомагає зцілитися від усяких хвороб та від нечистого. Сюди навіть не рідко приїжджають люди з усієї України і тижнями живуть в цьому лісі, лікуючись і віруючи у власне зцілення.
Стоянка біля Живуна
Вихід з Холодного Яру