Одне видання опублікувало новину про те, що школярі заспівали пісню «Батько – Бандера, Україна – мати», щоб затравити вчительку, яка здалася їм «ватною». Діти справді заспівали, і важливим питанням є те, що чимало співгромадян саме хорошого побачили в такій дивній подружній парі з присмаком тоталітарної естетики а ля 1930-ті. Але вчительки ж не було! Тобто маємо справу з фейком. Проте в численних інтернет-дискусіях про це не подумали і кинулися таврувати зрадницю, байдуже, що в частини з таких коментаторів на аватарках було написано якраз «Думай!».
Переглядаючи гнівні коментарі на тему «як міністерство освіти тримає таких вчителів?!» та «цю вчительку на передову / за поребрик / обміняти на наших полонених треба», я кілька разів перечитував саму новину, у якій цілком зрозумілими кириличними літерами було написано, що вчителька здалася дітям «ватною». Здалася! А жодних подробиць не було, і бути не могло через відсутність вчительки. Але в деяких громадян, очевидно, спрацював безумовний рефлекс: якщо діти шанують нашого Вождя – то це ідейно правильні, класово близькі діти. А отже вчителька – ворожий елемент, шпигун імперіалістичної держави. Які тут докази ще треба? Ату її! Зацькувати негідницю!
Звісно, у цьому випадку ми мали справу з чистим експериментом, під час якого жодна вчителька не постраждала. Але результати цього експерименту – дуже тривожний дзвоник, точніше – один з багатьох. От пам'ятаєте, як на демократичних виборах переміг «не той», на думку меншості населення, кандидат? Скільки тоді було проклять на адресу «простого наріду», скільки закликів до збройного перевороту? А один історик-пропагандист навіть гнівно написав, що більшість привела до влади Леніна! Сумніваюсь, що він не знав: на виборах до Установчих Зборів більшовики отримали лише 24% голосів. Але пану історику-пропагандисту ця цифра чимось не сподобалась, тому він звинуватив у перемозі Леніна саме більшість. «Так треба», ага.
Спостерігаючи за такими специфічними проявами поведінки не більшості, а саме активної меншості, неминуче виникає запитання: а чи існує принципова різниця між українською і російською «ватою»? Адже сам термін «вата» походить від «ватника», одягу в'язнів ГУЛАГу. «Ватниками» першопочатково називали людей, чия свідомість відформатована радянською тоталітарною системою до того рівня, що вони стали найвідданішою опорою нової авторитарної влади. В Україні, на щастя, авторитарної влади нема – на відміну від сусідніх Білорусі та Росії. Але й радянське щеплення від несвободи, схоже, не спрацювало. Тисячі активних громадян готові шукати «ворогів народу», звинувачувати в усіх гріхах навіть вигадану особу, про яку їм взагалі майже нічого не відомо, вимагати для неї найжорстокішого покарання за навіть невідомий їм злочин. І як тут дивуватися на тему «хто написав мільйони сталінських доносів»? Та от такі щирі активісти й написали.
Пора припинити вдавати, що тоталітаризм – це тільки Сталін та Гітлер. На жаль, будь-яке зневірене атомізоване суспільство потенційно спрагле якоїсь «твердої руки», яка «прийде – порядок наведе». Чекати на Вождя, безперечно, простіше, аніж об'єднуватися й вимагати своїх прав. Тут не можу не згадати тих потоків ненависті, спрямованих з боку «активістського» середовища до своїх звичайних співгромадян, котрі самоорганізувалися, щоб вимагати доступного розмитнення автомобілів для всіх. В результаті такий паросток низової, не спонсорованої жодними ґрантами самоорганізації громадян було роздавлено на догоду крупному бізнесу, а мільйони інших українців переконалися, що боротьба за власні інтереси демократичними методами – це міф, краще чекати на політичну волю «нагорі».
Я свідомо розділив «активістське» середовище і звичайних, переважно не зацікавлених політикою співгромадян. В ідеалі активна меншість мала б передавати решті громадян новий, проґресивний світогляд – тимчасом як у нашому випадку маємо якийсь дивний мікс ідеологій 1930-х років з політичними ідеологіями неофеодальної олігархічної системи, сформованої в 1990-х. І це зверху приправлено «євроінтнеґраційною» риторикою, хоча з сучасною Європою такий світогляд має ще менше спільного, ніж пересічний російський «ватник» з дворянством доби Російської імперії.
Насамкінець нагадаю, як виглядала обкладинка альбому «Ми – хлопці з Бандерштадту» гурту «Брати Гадюкіни», виданого 1991 року. Там було зображено червоний прапор з серпом-молотом, до якого грубо пришили чорну смугу. Ця іронічна ілюстрація, на жаль, не втратила сенсу і до наших днів.