Кива захистив дисертацію. Уже самі ці три слова можна трактувати як вирок. Зі схожими вироками українці стикаються щодня. У державних лікарнях, школах і поліційних відділках. Українська держава відверто далека від того, щоб її громадяни почувалися захищеними і розуміли, що живуть у правовій і більш-менш справедливій системі. Натомість державний апарат послідовно забезпечує суспільство різноманітними негарантіями і приниженнями. Наприклад, щоразу, коли в столичному супермаркеті касирка звертається до покупця російською, десь із тропосфери можна почути глузливий смішок.
Якщо подивитися на українські реалії відсторонено і спробувати зобразити їх метафорично, то можна побачити, як українці повзають по дну. Із зосереджено насупленими бровами й напнутими щоками. Щось бабрають у піску, висмикують звідти дрібну рослинність, перевертають черепашки, намагаються щось там, у темряві на глибині, знайти. Замість того щоб відштовхнутися якомога сильніше. Повітря при тім в легенях дедалі менше.
Торік широкій українській аудиторії стали доступні, зокрема через переклади видавництва «Човен», праці британо-американського історика Тоні Джадта. Джадт у західній науці відомий своєю прямотою і незручністю. Наприклад, будучи американським євреєм, він критикував єврейський націоналізм та американський уряд через проізраїльське лобі. В одному зі своїх есеїв про Східну Європу Джадт на прикладі балканських країн говорить про відповідальність інтелектуалів.
«Насправді більшість представників Заходу про колишню Югославію знали дуже мало, а непокоїлися ще менше, і за це югославські інтелектуали повинні відчувати бодай частину відповідальності. [Вони] не здатні були чесно мислити про власну країну, тому втратили можливість пояснити її світові», – пише Джадт.
На його думку, саме ця нездатність бути чесними і виявилася однією з причин того, чому югославські комуністичні апаратники, після 91-го спромоглися легітимізувати себе в очах міжнародної спільноти. Сербського Слободана Мілошевича чи хорватського Франьо Туджмана сприймали як законних державних лідерів, з якими можна, чи навіть варто, мати справи.
Натомість зовсім по-іншому ставилися до польського Войцеха Ярузельського чи чехословацького Ґустава Гусака. На Заході їх мали за тих, ким вони й були, – дрібних комуністичних диктаторів. Несприйняття, особливо в 90-х, чеських і польських перефарбованих лисів – це значна заслуга таких діячів, як Вацлав Гавел та Адам Міхнік, вважає Тоні Джадт.
Те, про що пише Джадт, можна перенести на український ґрунт. І з нього проростуть незручні запитання до українських інтелектуалів 80-90-х. Що вони робили для об’єктивного сприйняття України на Заході? Чи були вони чесними у своїх меседжах, які намагалися доносити до світу? Чи були вони чесними перед своїми земляками? Чи були чесними, зрештою, перед самими собою?
Очевидно, польські інтелектуали мали значно кращу платформу для того, щоб розповідати про себе. Комуністичне болото в них було не настільки в’язке і глибоке. У них була англійська і французька діаспори, Єжи Ґедройць і його «Культура». Та й територіально вони значно ближче до цивілізованого світу. Але чому нічого цього, звісно, попри географічну дистанцію, не могли мати українці?
Відповідь, яка може зависнути на кінчику язика, – недостатня інтелектуальна потуга. До неї призвела знекровленість української інтелігенції. Щоб налагодити й утримувати постійну конструктивну комунікацію із Заходом, а це, вочевидь, у радянських умовах, мав бути тривалий, складний і небезпечний процес, потрібні були сміливі й освічені люди. А більшість цих людей лежать у промерзлій сибірській землі чи таких місцях, як Дем’янів Лаз.
Такої достатньої комунікації не відбувалося, тож уже в 90-х, коли це виявилося критично важливим, західний світ українців не розумів. Буш у Києві з трибуни парламенту навіть переконував не відділятися від Москви. Українці закономірно не могли не те що презентувати, а й попросту розказати про себе. Щоб світ знав не тільки про Чорнобиль і «Динамо» Київ, а й про різницю між українськими Заходом і Сходом, причину двомовності тощо. Щоб радянське американцям з англійцями асоціювалося не лише з брутальною й імперською, а від того дещо романтичною, версією Кремля чи лайтверсією, яку вони вичитали в текстах Славенки Дракуліч.
Можливо, українські інтелектуали не могли підібрати слів для європейців, бо не вміли цього зробити і для самих українців? Не змогли визнати, наприклад, те, що якби східнякам перед референдумом у 91-му не розповідали про сало, яким не доведеться ділитися з росіянами, то ті б не проголосували так одностайно за Незалежність? Або що самостійність країни потребувала значно більше знань, терпцю і роботи, ніж руйнування імперії? І не всі могли чи хотіли цього вчитися? Звісно, визнавати таке складно. Але обов’язково, бо інакше множаться граблі. Як після 2004-го, коли й далі не виявилося критичної маси тих, хто розумів би потребу в знаннях, терпінні і щоденній тяжкій роботі.
Чому в наших книгарнях не можна побачити мемуарів українських політиків чи дипломатів минулого? Книжки, в яких були б чесні розповіді про, наприклад, закулісся Будапештського меморандуму чи політичну дорогу Віктора Ющенка, могли б стати бестселерами. Відверті спогади українських дипломатів про кризові моменти в 90-х чи 2000-х могли б дозволити уникнути багатьох проблем і у внутрішніх, і в зовнішніх відносинах держави. Ймовірно, таких книжок не пишуть, бо в них авторам довелося б зізнаватися у власних хибах і поразках. А в українському суспільстві визнавати помилки – це прерогатива невдах. Тому не лише в політиків, а й в управлінців усіх ланок усталився принцип, залізне правило нелоха: хоч би який трапився ляп чи факап – ніколи, ніколи нічого не визнавай і не вибачайся!
Від браку чесних розмов запитання, звичайно, лише накопичуються. Вони стають довшими, в них додається ком, з’являються знаки оклику. Вони стають чимраз незручнішими і починають заторкувати щораз більше людей. Починає формуватися нездорова солідарність мовчунів. Однак на запитання, раніше чи пізніше, все одно потрібно буде відповідати. І що далі – то важче це буде.
Як сприймати УРСР – як колонію чи як спільника? Чи потрібна декомунізація? І якщо так, то хто її має проводити? Якщо люстрації колишніх радянських працівників силових органів не провели в 90-ті, то чи треба/можливо проводити зараз? І знову ж таки – хто це має/може робити?
Нещодавно помер Володимир Яворівський й інтернет-мережа рясніла неоднозначними коментарями про нього. Історик Сергій Плохій на останніх сторінках своєї книги «Чорнобиль. Історія ядерної катастрофи», у яких власне й пояснює західній аудиторії постчорнобильський політичний контекст України 90-х, багато згадує і Яворівського. І виглядає він як класичний публічний пустослов, який «на зорі незалежності» «провадив подвижницьку працю» на «терені духовного розвою». Багатьом Яворівський і справді запам’ятався, м’яко кажучи, демагогом. Схоже, що будувати країну після 91-го взялися колишні літератори і продовжили комуністи?
Від відсутності відповідей популярною стає «якбитологія». Наприклад, про Чорновола, який, мовляв, точно став би найкращим президентом, якби не автокатастрофа.
Від відсутності відповідей глибшає питання самовизначення. Українці часто досі не знають, ким вони є. Це добре можна бачити в ретроспективі – за ностальгією по Радянському Союзу, на піку економічної кризи у 99-му, по непевних напівзаявах «Україна – не Росія» у 2003-му чи запізнілій моді на національну символіку у 2014-му.
Чи говорили українці хоч колись чесно самі з собою? Без брому і без соми. Так, щоб потім не співати про любов до цієї країни навіть без кокаїну.
Одними з таких спроб можна вважати слова Андруховича й Прохаська, коли вони понад десять років тому висловили непевність у потрібності Україні Криму й деяких східних областей. Озвучивши тим самим думки чи навіть позиції частини суспільства. Не насаджувані послідовно іноземною пропагандою, як це відбувалося на сході, а цілком природні реакції. Замість дискусії про небезпеку таких висловлювань і головне – їхню причину, письменників зацькували. Але відповідні питання, звісно, нікуди не поділися. Замість цього вони стали ще складнішими, через війну й анексію української території.
Чесно говорити про свої думки, почуття і проблеми – це ознака зрілості. Мати сміливість висловити свої складні чи незручні запитання, вміти їх сформулювати і бути готовим почути важкі відповіді. Натомість в українців досі помітне те, що Джадт називає синдромом стародавнього мореплавця: коли хапаєш чужинця за плече й наполягаєш на розповіданні й переповіданні йому трагічної національної історії.
Тому ми досі так глибоко в минулому, що не можемо нічого розгледіти в теперішньому. Навіть дна під носом. Бути чесним зі собою – це якраз розуміти, що відкладати важливі розмови є найбільшою безвідповідальністю. Особливо коли повітря дедалі менше.