Після ухвалення закону про Вищий антикорупційний суд (ВАКС) і призначення аудиторів НАБУ (останнє з яких – «казус Жебрівського» – викликало чимало критики) створення антикорупційної інфраструктури в Україні вийшло на фінішну пряму. Формально. Бо одних лише законів недостатньо. Інституції мають працювати і показувати результат.
Досі боротьбу з хабарництвом важко було назвати ефективною. Є гучні затримання з майже голлівудським розмахом, зі спецпризначенцями і гелікоптерами. Є фантастичні суми грошових застав для підозрюваних, які за рішенням судів зменшують до «підйомних» масштабів. Завдяки цьому фігуранти резонансних справ виходять із-за ґрат.
Так, справи тривають, але інтерес суспільства до них швидко згасає. Завжди знайдеться тема, котра медійно перекриє і перевершить попередню подію. Різноманітні топи і VIPи непокарані. Навпаки, вони переходять у контрнаступ: доводять свою «правоту» і «невинуватість» та ще й поновлюються на посадах, відсуджуючи в держави недоотримані зарплати.
Саме суди залишаються, можливо, найслабшою ланкою антикорупційної боротьби і не тільки її. Про це промовисто свідчать рейтинги (не)довіри до судової системи. Жодні акти парламенту про відновлення довіри до судів не в змозі її відродити за помахом чарівної палички або натисканням магічної кнопки «за» в сесійній залі Верховної Ради.
Ручні та зручні
Звісно, проблема не лише в судах. Нерідко справи «розвалюються» через неналежне розслідування, недостатню доказову базу, слабкі подання. Користуючись лазівками і недосконалістю законодавства, адвокати підозрюваних топ-корупціонерів відбивають атаки детективів НАБУ і прокурорів САП.
Усе це, однак, не знімає питань до судів. Їхнє реформування поки що зачепило найвищі щаблі, зокрема Верховний Суд, який значною мірою оновили. Загалом же судова гілка не перестає бути об’єктом критики. Тим більше, коли в самому суддівському корпусі сконцентровано чимало одіозних осіб, котрі викликають у суспільстві ідіосинкразію.
Ці шановні люди в мантіях вершать правосуддя іменем України і водночас набивають кишені астрономічними сумами, закопують трилітрові банки з готівкою на городах, відстрілюються від співробітників НАБУ з пістолета, прямо в кабінеті керівника САП пропонують йому хабар, екстрено тікають у РФ і на тимчасово окуповані нею території. І так далі, і тому подібне.
Чи можна в такому разі говорити про якусь довіру до судів і суддів? Навряд чи. Кастова система, система кругової поруки вичавлює зі своїх лав чужорідні елементи, «очищаючись» від нелояльних. Тому закономірно постає питання про створення нових судів, яким би суспільство довіряло. Утім самого бажання громадян замало. Необхідна і славнозвісна політична воля, брак якої ми часто спостерігаємо, коли йдеться про наступ на горло власній пісні.
Бо так добре мати контрольовані суди. Зручно тримати на повідку чи гачку ручних суддів, які готові служити будь-якому господареві й виконувати його забаганки в обмін на недоторканність. Звідси – усі розмови про те, що антикорупційний суд не потрібен Україні. Що такого в цивілізованому світі немає. Що всі суди мають бути антикорупційними. Навіщо створювати ще одну інституцію і таким чином кидати тінь на весь суддівський корпус, який автоматично вважатимуть продажним і нечесним? Там же працюють і порядні, професійні люди.
Тривалий час українська влада оперувала саме такими аргументами в дебатах із громадськими активістами й опозиційними політиками, котрі закликали президента і коаліцію створити антикорупційний суд. Без нього, мовляв, усі зусилля НАБУ і САП, не кажучи про дискредитоване НАЗК, зійдуть нанівець, а можновладні хабарники залишаться непокараними.
Ці заклики і заклинання влада зазвичай ігнорувала, аж поки відповідну вимогу перед Києвом не поставили кредитори з МВФ і Світового банку. Загроза не отримати черговий транш у перевиборчий рік і напередодні року, коли потрібно виплачувати зовнішній борг (ідеться про суму 11 мільярдів доларів), трохи привела до тями керівників держави.
Вимога фінансових донорів виконала роль магічного копняка, після якого влада заворушилася і подала до парламенту президентський проект закону про ВАКС, узгоджений із міжнародними партнерами. Начебто узгоджений. Бо, як виявилося під час епопеї з його остаточним ухваленням, ані автори документу, ані депутати не хотіли діяти на догоду Заходу.
Головним каменем спотикання став пункт про Громадську раду міжнародних експертів, яка б мала право вето в конкурсній комісії на зайняття посади суддів ВАКС. Парламентарі з опозиційних і навіть провладних фракцій угледіли в цьому елементи зовнішнього управління, про що постійно говорить Москва, та зазіхання на суверенітет України.
Із глибин депутатської душі були підняті патріотичні почуття, в запалі яких народні обранці заявляли не тільки про те, що не проголосують за такий закон, а і звернуться з поданням до Конституційного Суду, щоб визнати його положення неконституційними. Голосно про це волав «Опозиційний блок», категоричними були й радикали Ляшка. У «БПП» сподівалися, що навіть після успішного голосування у Раді закон можна буде «поховати» через КСУ.
Досягнення компромісу з МВФ і правниками Венеційської комісії було складним. Без поступок проект могли або «завалити» або ухвалити у спотвореній редакції, яку б Захід не прийняв. Зрештою автори закону і міжнародні куратори дійшли згоди. Вплив Громадської ради міжнародних експертів залишився важливим, але не визначальним. Більшість голосів у конкурсній комісії закріплено за Вищою кваліфікаційною комісією суддів.
«Вони» – це «ми»
Але то ще не все. Практично в останню мить під шумок у законопроект внесли правку про те, що апеляції у справах, які нині веде НАБУ, розглядатимуть у «чесних» судах загальної юрисдикції, а не в Апеляційній палаті ВАКС. Тобто посадовці, підозрювані в корупції, можуть зітхнути з полегшенням. Шанси вийти сухим із води зростають.
Президент Петро Порошенко після шквалу критики заявив, що це депутати внесли скандальну правку. Сам він на боці прогресивної громадськості та вважає, що всі справи мають бути передані до ВАКС. Для цього потрібно вносити зміни в щойно ухвалений і підписаний закон, на чому наполягає, зокрема, Державний департамент США. Однак навряд чи депутати погодяться зі сценарієм, який їх не влаштує. Вони й попереднього разу опиралися до кінця.
У цих промовистих деталях – чи не вся суть антикорупційної боротьби в Україні. Є запит суспільства. Є наполегливі вимоги західних партнерів. І є своєрідне бачення влади, як відповідати на ці заклики. Створювати інститути про людське око. Демонструвати світові бодай якийсь поступ у подоланні корупції. Брати паузу до наступної ревізії.
«Якщо наші західні партнери хочуть, щоб ми створили антикорупційний суд, що ж ми не проти. Давайте ми зробимо їм таку приємність», – приблизно у такому поблажливому тоні коментував ситуацію один із провладних експертів.
Так ніби боротьба з корупцією більше потрібна Вашингтону та Брюсселю, ніж Києву. Так ніби це Київ великодушно робить послугу надокучливому Заходові. Але не насправді, а вдавано й неохоче. Бо поки що вся антикорупційна вертикаль нагадує потьомкінське село, яскраву вітрину, котру демонструють світові у сподіванні на черговий транш фінансової допомоги. Спрямованої, в тому числі (от уже де іронія долі!), на боротьбу з корупцією.
До речі, створене 2016 року Державне бюро розслідувань так і не стало вітчизняним аналогом ФБР і навіть не запрацювало як слід. Є лише голова і два його заступники, призначені торік за квотами коаліційних партнерів. А справ досі немає.
Замість ефективної і злагодженої боротьби ми спостерігаємо міжвідомчі протистояння, що вже вилазять із-під килима: ГПУ проти НАБУ, НАБУ проти НАЗК, ГПУ і НАБУ проти САП. При цьому одних проголошують священними коровами, а інших таврують за схеми, «маски-шоу» і «дахування». Хоча деякі дуже корупціогенні «теми» й «годівниці» ліквідовані чи мінімізовані зусиллями старих правоохоронців. Антикорупційна риторика й антикорупційний активізм стали мейнстримом і потенційним трампліном у велику політику.
Суспільству потрібен результат. Реальні вироки і «посадки» топ-чиновників. Щоб закон був один для всіх. Щоб було хоча б так, як у Румунії. Це новий взірець для наслідування. Там аналог наших НАБУ і САП, Національний антикорупційний директорат (Direcţia Naţională Anticorupţie, DNA), не зважаючи на чини і статуси, довів до суду справи проти екс-прем’єрів, спікерів, багатіїв і родичів президента.
Але водночас у країні не вщухають масштабні антикорупційні протести. Бо навіть за ефективної боротьби з хабарниками люди голосують за політичні сили, судимі лідери яких прагнуть звільнити очільницю DNA Лауру Ковеші (Laura Kövesi) та планували декриміналізувати антикорупційне законодавство урядовим декретом. За завдані державі збитки на суму меншу за 44 тисячі євро проти посадовців не мали б відкривати кримінальних справ. Півбіди, коли є такі політики. Ще більша проблема, коли є виборці, які підтримують їх, акцептуючи таким чином корупцію.
Не варто мати ілюзій, що такого електорату немає в Україні. Є і чимало. Люди готові обурюватися через захмарні статки депутатів і міністрів, відображені в їхніх е-деклараціях, та зі знанням справи розповідати про липецьку фабрику Roshen, грабіжницьку формулу «Роттердам+», офшори. І водночас – голосувати на місцях за мерів і парламентарів-мажоритарників, отих «міцних господарників» і «наших хлопців», які, може, і крадуть із бюджету та із субвенцій на округ, однак і з людьми діляться. Крихтами з панського столу.
На низовому рівні корупція толерується, сприймається, приймається і вітається. Це вдячність. Подібні ж прояви на верхніх щаблях влади викликають напади гніву та зради. То, може, проблема не лише у владі, а й у народі, який її обирає, не бажаючи бодай зрідка поглянути у дзеркало? Якось легше вірити у чесний, щирий, духовний і працьовитий народ, аніж визнавати, що «вони» – це «ми». І самотужки змінюватися не хочуть ні «вони», ні «ми». Але добре, що у «нас» є «він» – Захід з батогом і пряником.