Назва цієї статті відсилає до чудового румунського фільму «Була чи не була», який в перекладі часто називають «12:08 на схід від Бухареста». Рекомендую. Там, власне, йдеться про революцію в маленькому румунському містечку, в якому група людей буцімто вийшла на майдан проти режиму Чаушеску. Або не вийшла.
«Чому люди виходять на протест і коли саме вони на нього виходять?» – одне з найактуальніших запитань нашого часу. у 2010 році українці «проковтнули» обрання Януковича, без помітних протестів обійшлося і повернення до «кучмістської» версії Конституції. Так званий «Мовний майдан» був акцією кількох сотень осіб, попри чудові погодні умови. А потім, серед зимових морозів на вулиці вийшли сотні тисяч громадян. Тому хочу вставити свої 5 центів у дискусію про те, що суспільство в принципі сприймає як норму, а що – за порушення норми, гідне протесту.
Для початку – такий приклад. На протест за доступне розмитнення автомобілів для всіх громадян України у день голосування за відповідний законопроєкт прийшло всього лише кілька сотень людей, хоча власників автомобілів на європейських номерах десятки тисяч, а потребу зменшення митних платежів підтримує понад 80% опитаних. Я задався питанням – чому ж? Відповідь придумалась така: українці сприймають автомобіль за визначенням як розкіш. Теоретично людина хоче мати доступне авто, а практично розуміє: «Це не моє, я не з того соціального прошарку, це десь в Європах простий прибиральник сільської школи може їздити на "Рено" чи "Фіаті", а в нас так ніколи не буде». І навіть ті, хто вже загнав до рідного села авто, придбане в Польщі за 15 тис. грн, почувається порушником неписаних правил суспільства. І сусіди дивляться на цього порушника як на якогось злочинця: у директора школи – старенький «Москвич», а прибиральник на «Рено» катається! От же ж нахаба! Зрозуміло, що так бути не може, що тут якийсь підступ. Що це «Рено», певне, крадене, поламане, з нього дим коромислом й олива крапає прямо на дорогу. Тому й протест за доступне розмитнення сприймається умовно як бунт нахабних шкільних прибиральників проти шанованих громадою панів директорів. Тобто як загроза суспільству.
Тепер подивімося на зовсім іншу ситуацію. Донбас весни 2005 року. Або весни 2014-го. У Києві – революція. Протестувальники вимагають чесних судів, чемних правоохоронців, відповідальних чиновників – одне слово, всього того, що всі ми розуміємо під словом «Європа». Вимагають знов-таки не лише для себе, а для всіх громадян України. Здавалося б, пересічний мешканець Донбасу мав би всім серцем підтримати такі прагнення! Але ж ні. З його перспективи, це протестують ті самі «прибиральники», яким в принципі не належить чогось такого. Ви помітили той образливий штамп, який навісила на мешканців Західної України (а стереотипно Майдан трактується саме як західноукраїнська тема) проросійська пропаганда? Так: «вони миють польські унітази». Тут теж цікаво, бо польських заробітчан у Європі стереотипно сприймають як сантехніків, а тут ніби як подвійне приниження: мийники унітазів у помешканнях сантехніків! І ось ці «мийники унітазів» захотіли жити навіть не як їхні господарі, а як господарі їхніх господарів! Ну, зрозуміло ж, що так бути не може, що тут якийсь підступ. Що цей протест, певне, куплений, що його організатори хочуть нас обікрасти, зробити своїми рабами, або гірше – форпостом для наступу на братню Росію. Тобто знов-таки як загроза.
Згаданий на початку «Мовний майдан» також вписується в таку логіку. У Києві 2012 року, як і нині, «мовне питання» не сприймалося як щось, за що варто протестувати. Тоді все всіх влаштовувало. А якщо хтось протестує – то тут якийсь підступ: чи то Тимошенко їм доплачує, чи націоналісти якісь (до кінця 2013 року ставлення до націоналістів у більшості киян було стримано-настороженим), одне слово, краще не зв'язуватися із цим всім. Хай буде, як є.
Який висновок з написаного вище? Не важливо, скільки людей підтримує якийсь привід для протесту, а скільки не підтримує. Важливим моментом є той імідж, який має в очах потенційного протестувальника цей привід, грубо кажучи: «А що люди подумають». Мало хто хоче публічно показати себе умовним «нахабним прибиральником», який бунтує проти неписаних правил суспільства. У цьому плані з Януковичем нам «пощастило». Він являв собою (принаймні в уяві пересічних мешканців Київщини чи Львівщини) типового «нахабного прибиральника», гопника з-під терикону, який не просто щось-там не те робить, а взагалі не має морального права бути на цій посаді. Проти, скажімо, Тигіпка чи Пустовойтенка така хвиля протесту навряд чи піднялася б, як і проти «червоного директора» Кучми.
Наголошу: це мої суб’єктивні враження, які можна і варто оспорювати. І згідно з цими враженнями, сучасні події в Білорусі значно більше пасують терміну «Революція гідності», ніж події зими 2013-14 років у нас. Бо, по суті, в нас не було докорінного зламу. Центральна й Західна Україна вже не перший рік не любила Януковича, не підтримувала російського вектора, та й на масову акцію протесту проти того ж таки Януковича виходила не вперше. Так, українці показали, що не дозволять Януковичу себе зневажати. Питання лише в тому, чого тут більше: «зневажати», чи саме «Януковичу»? Ну і чи можна вважати революцією повторний протест проти фактично того самого, що й дев’ять років тому? Який теж називали революцією – Помаранчевою.
Білорусь же фактично повстала, зокрема, проти власних неписаних правил. Робітники державних заводів, які раніше, за загальноприйняною точкою зору, підтримували свого радянського «бацьку» раптом показали і собі, і суспільству, що це «бацька» їм зовсім не «бацька». А флешмоб #ябацька перетворився на посміховисько. Фактично, Лукашенко як посередник між народом (який його підтримує) і чиновницькою владою (яка «недостатньо народна») перетворився на заручника силовиків і Кремля. А це дуже хистка позиція. Білорусам українці закидають, буцімто їх протести не змінили влади в країні, як це сталося в нас. Але ж у нас насправді влада також не змінилася: як була постійна ротація президентів при незмінності бізнес-еліт – так вона і лишилася. От у Білорусі стався докорінний злам усіх суспільних механізмів – а в нас ні. Навіть війна не змусила українську владу переформатувати судову та поліційну систему держави. Вражаюча стабільність!
Звісно, протести, названі Євромайданом і Революцією гідності – важлива історична подія в житті держави. Але спробуймо відповісти: які саме докорінні зміни тоді відбулися? Чи зламалася не те щоб попередня владна формація, а бодай неодноразово згадані вище неписані правила нашого суспільства? Навіть якщо однозначної відповіді не буде – ставити такі запитання треба. Найгірше, що може статися з історичною подією – це забронзовіння, яке піддає осуду будь-яку дискусію. Сподіваюся, подій семирічної давності це не стосується?